ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ГРАЄ МОРЕ КНИЖКОВЕ...

Про долю українського книгорозпросторення розмірковує відомий письменник і громадський діяч, директор видавництва «Книга роду» Микола СЛАВИНСЬКИЙ

– Нещодавно в столичному Будинку письменників відбулася презентація великого за обсягом тому спогадів Нестора Махна. Чому саме з цією новинкою вийшло до широкої громадськості видавництво «Книга роду»?

 – Справді осяжний том (понад шістсот сторінок великого формату!) «Сповіді анархіста» Нестора Махна вперше об’єднав під однією обкладинкою три книжки його мемуарів, які побачили світ під паризьким небом у 1929 і 1936-1937 роках, а також щоденник Галини Кузьменко – дружини цього відважного, воістину несамовитого борця за народну волю. Без сумніву, таке видання гідне широкого розголосу. Принципово важливе воно й для «Книга роду» як першопочаток широкомасштабної, можливо, навіть монументальної серії «Мемуари». Її відразу ж продовжили «Записки генерал-хорунжого» Юрка Тютюнника. Ці видання ще пахнуть друкарською фарбою та зберігають тепло рук досвідчених працівників Білоцерківської книжкової фабрики, яка й ініціювала створення «Книга роду». На шляху до читачів – ще одне фундаментальне видання: знову ж таки вперше зібране воєдино «Відродження нації» Володимира Винниченка. До речі, широкий загал має змогу познайомитися з його гостросюжетним романом «Поклади золота». Ошатний томик, з великою любов’ю підготовлений у нашому видавництві, вже в книгарнях.

– Чим зумовлено таку пильну увагу до цього письменника?

– Володимир Винниченко – постать самобутня, багатовимірна, без перебільшення всеєвропейських масштабів. Спадщина його величезна, далеко не вся опублікована, не те, що не осмислена, не вивчена, а навіть до пуття не інвентаризована. Десятки прозових творів, п’єси, які свого часу захоплювали відвідувачів найкращих театрів Європи, щоденники, роздуми – все це треба видавати й видавати для сучасних читачів. Це ми робитимемо ще й тому, що зависла загроза над могилою співавтора всіх універсалів Центральної Ради (зокрема четвертого, останнього, який 1918 року проголосив незалежність України). Поховання Володимира Винниченка та його дружини Розалії в Мужені (на півдні Франції) можуть зрівняти з землею. Чужою землею. Причина суто меркантильна: українською діляночкою на далекому кладовищі ніхто не опікується. А Володимир Кирилович, до речі, мій земляк, був не просто визначним державним діячем – прем’єр-міністром Української Народної Республіки…

– Якої не стало…

– Незабаром побачать світ «Спомини» Михайла Грушевського, роздуми Сергія Єфремова та інших яскравих представників української еліти двадцятого століття й тоді стане виразнішою картина наших звитяг та поразок. Розбрат, брак об’єднавчих зусиль, позахмарні амбіції, жадоба особистої влади – те, що переважувало й переважує нині справді синівську любов до України та її народу. Нещодавно я об’їздив всі колишні гетьманські столиці й козацькі осередки рідної землі (розповів про це в дванадцяти журнальних публікаціях), і ось, готуючи матеріали до видання окремою багато сторінковою, щедро ілюстрованою книжкою, зловив себе на болючій думці: в нас немає держави як НЕ корумпованої системи, не виплекано цілісної, справді проукраїнської еліти, сплюндровано Трахтемирів – першу козацьку столицю, не створено помісної церкви, бракує загальнонаціонального стрижня, навколо якого могло б згуртуватися різнорідне суспільство. Як і колись, на політичних обширах сновигають  вождики та вожденята, величаються торгаші й крадії. Тотальна зневага до людей, нелюбов до України (мовчу про ненависть до неї) – ось головні причини національних програшів, невдач та бід. Оскільки псевдополітикам (тобто духовним пігмеям, здебільшого пройдисвітам) потрібний не народ, а натовп, який не читає й не мислить, то наші наміри – піднести видання книжок та їхню реалізацію на якісно вищий рівень – не так просто втілювати в реальне життя. Однак, попри все, працюємо з азартом, оптимізмом, вірою в успіх, із теплом у душах і радістю в очах.

– І які ж форми роботи сповідуєте?

– Прагнемо видавати книжки в тому форматі, який може відразу зацікавити сучасного читача. А сучасний читач для нас (саме для нас) – це не споживач розважального чтива, а мислячий шанувальник красного письменства в усіх його справжніх, не здевальвованих модою іпостасях – від огрому світової (отже, й української) класики до яскравих мемуарів неординарних осіб – творців як історії, так і сьогодення, від своєрідних гіркопроблемних творів до детективів, але не низькопробних, ширвжиткових, а написаних на високому художньому рівні. Класика для «Книга роду» – це видання «Тараса Бульби» Миколи Гоголя українською та російською мовами – з оригінальними ілюстраціями, сучасними поясненнями й примітками, це гостросюжетні, глибоко психологічні повісті Івана Франка, згаданий роман Володимира Винниченка «Поклади золота»... Не менш вибагливий добір сучасної прози, зокрема творів для мобільної серії «Детектив. Пригоди. Фантастика», яку між собою називаємо так: «ДеПееФ».

–Як на мене, запровадження серії цілком закономірне, адже Ви – голова творчого об’єднання пригодників та фантастів Національної спілки письменників України…

– Цими жанрами опікуюся понад тридцять років. Ще в минулому столітті прагнув видати українські захопливі твори різних напрямів і калібрів, представити розмаїття рідної фантастики – від народних казок до всіляких новітніх химерувань, мало не божевільних сплесків уяви. Частково вимріяне справдилося. З настанням незалежності думалося, що твори популярних жанрів (книжки тоді виходили величезними тиражами) виконали принаймні одне завдання – розпросторення рідного мови. Та ба! І нині ця місія українського книговидання вельми й вельми важлива. Отож активно шукаємо своїх читачів, а знайшовши порозуміння з ними, намагаємося вести за собою, залучати широкий загал до спільного тематичного планування, налагодження дієвої системи реалізації книжок узагалі й українських зокрема.

Сьогодні аж піниться море детективної літератури. Та все ж думається, що наша перша в історії рідного красного письменства тритомна антологія власне українського (класичного, ще Іваном Франком активно розроблюваного) детективу стане не просто популярною, а етапною в розвитку цього жанру. Великі надії покладаємо на двотомну (теж уперше підготовлену) антологію вітчизняної фантастики – від її зародження до сьогодення. Докладаємо всіх зусиль, щоб ці видання було ПРЕСТИЖНО купувати, роздаровувати, мати в елітних бібліотеках. За допомогою таких та інших антологій (вони вже плануються), серії «Мемуари» намагаємося вести читачів у неозору країну української ідентичності, духовності й культури.

– Що сьогодні стоїть на заваді благородній справі утвердження неминущого, рідного, спрямованого в майбутнє?

– Оскільки немає чіткого, системного державного мислення взагалі й державницького підходу до розв’язання назрілих проблем книговидання зокрема, доводиться самим виробляти ефективні стандарти інтенсивного книготворення, плекати моделі цивілізованого прагматизму, які пізніше можуть стати прикладом для наслідування. Тут доконечне потрібний надійний ланцюжок: залучення провідних авторів (з гідною оплатою творів) – чітка тиражна політика – взаємозацікавлений діалог із читачами (покупцями) – вміле роззосередження видань у різні куточки України. Знайти свою нішу й постійно розширювати її – ось перші кроки на шляху до успіху, за яким – точний приціл на лідерство спершу в книговиданні, а потім і в реалізації інтелектуально-духовної продукції. А ще – яскрава реклама, можливо, навіть наступальна, навальна, але, звичайно, не брутальна. Як любить повторювати член творчого об’єднання пригодників та фантастів, автор десяти популярних романів Сергій Пономаренко, формула запитуваності проста: цікавий текст плюс вигадлива піар-компанія. Враховуючи це, і самі прагнемо перетворити українське книговидання на престижну прибуткову справу, і звертаємося до широкої громадськості: «Працюймо разом в ім’я рідної книжки, творімо спільно сучасну національну систему реалізації вітчизняних видань!». Прагнемо добитися того, щоб в очах українських видавців нарешті постійно світилася радість перемог, справжніх здобутків.

На жаль, ще й нині (чи передусім саме нині) все проукраїнське сприймається як антиросійське, антипольське чи немультикультурне. Ми протистоїмо таким викривленим трактуванням й утверджуємо справжню українськість як європейськість, відкритість, чітку зорієнтованість на світові традиції, здобутки та пошуки. Лише за такої умови може діяти стратегія успішності, драйву, гламурності. А там, де незашореність, неминуче з’являються молоді автори, спалахують нові імена. Критерій тут один – талант. Видавати, щоб продавати, а продавши, знову видавати й видавати – і хай святиться це воістину зачароване коло плекання української духовної зірковості, навколо якої дедалі впевненіше цокають копитцями підступні чужоземні чорти (на жаль, нам і своїх важко перелічити)!

– Хочете сказати, що і відсвіт згаданого зачарованого кола, окрім іншого, таїть у собі написання великими літерами символічної назви видавництва – «Книга роду» ?

– Це знак упізнавання, запрошення до безмежжя, неоднозначності й невичерпності книжкових світів Роду як праукраїнського бога або ж роду як кревної спільноти. І Род, і рід нерозривно пов’язані з такими святими для українців поняттями, як народ (нарід), родити, природа.

– Наскільки відомо, Ви планували заблукати в її нетрях, аби написати якщо не «крутий» детектив, то збірку пейзажної лірики.

– Чесно кажучи, цієї пори вже мав бути в Хорватії, восени – в Єгипті, де верблюди розуміють людську душу набагато краще, ніж наші політики. А ще сподівався усамітнитися за парканом якогось Будинку творчості, щоб перенести на папір бодай дещицю із суто письменницьких задумів чи радше мрій. Судилося інше – щоденні виробничі клопоти. Жахливий, просто-таки жалюгідний стан українського книгорозпросторення не пригнічує, а мобілізовує, додає творчого адреналіну, спонукає шукати нестандартні шляхи подолання затяжної духовної кризи.

Якщо не секрет, у що виллються щоденні клопоти?

– Уже заслали до Білоцерківської книжкової фабрики мемуари Тараса Бульби-Боровця « Армія без держави», Петра Григоренка «Вітер зустрічний» та Олександра Кошиця «З піснею через світ». Готуємо до друку рукописи Миколи Головатого, Миколи Сенченка, Левка Лук’яненка. Продовжуємо телефонувати до авторів, які не чекають дзвінків із видавництв. Так з’явилося ціле гроно Юріїв: Завгородній, Іллєнко, Логвин та Мушкетик, котрі приєдналися до ще одного прикликаного Юрія – Канигіна. Відгукнулися на запрошення «КНИГИ РОДУ» невтомний Олесь Воля, лірик до глибин душі Віктор Женченко (має прецікаві спогади про видатних українців!), у всьому європейський повістяр і драматург Анатолій Крим, вельми перспективний як прозаїк Ігор Павлюк, непогамовний Костянтин Родик, широковідомі травознавець Євген Товстуха і астроном Клим Чурюмов, популярний тележурналіст і мандрівник Валентин Щербачов, письменницький потенціал якого ще й досі по-справжньому не розкрився. Серед жіночих зірок у фантастиці – рано згасла Людмила Козинець, а також Наталя Гайдамака та Сусанна Черненко. Сподіваємося на плідну співпрацю з Олегом Чорногузом (до речі, передусім не як гумористом, а вправним, точніше хитромудрим… детективістом), Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Борисом Олійником, Юрієм Рибчинським… Будуть спогади про Миколу Амосова, Віктора Глушкова ( ще й досі на губах – присмак кави, яку випало пити з геніальним кібернетиком), Платона Майбороду… До цих знакових імен уже долучаються молоді тусовочні автори, в комп’ютерах яких – неповторні, власне, за їхньою термінологією, «забойні тексти». Задовгий перелік? Та ні: самобутності забагато не буває!

Розмову вів
Олександр КАВУНЕНКО


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика