ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ДЕНЬ, КОЛИ КУПАЄТЬСЯ СОНЦЕ

Відродження українських народних традицій – це спроба заглибитись у мітопоетичний світ наших предків, прадавніх оріїв-землеробів, які споконвіку заселяли величезні простори від Дону до Дунаю, то виникаючи на світовій арені історії, то зникаючи на століття.

На трагічні й драматичні перипетії давньої історії накладалися й події історії ближчої, які не сприяли збереженню етнічних процесів. Денаціоналізація, яка набрала особливого розмаху минулого століття внаслідок впливу, спрямованого на «злиття націй», була спустошена смерчем, який майже нічого не залишив від вікових народних звичаїв українського народу. Таким чином було доведено до «логічного кінця» те, що не вдалося звершити після запровадження християнства: від стрункої системи колишніх багатих і поетичних обрядів хліборобів нині збереглися лише поодинокі елементи. Проте логіка підказує нашим сучасникам, що кожний народ у критичні моменти своєї історії незмінно звертається до глибин народного духу, черпаючи звідти сили і наснагу для самозбереження нації і нового культурного розвою.

Нині актуально більше дізнатися про власне етнічне «коріння», адже розбудова нації повинна ґрунтуватися на відродженні давніх традицій, освячених мудрістю минулих поколінь. Неможливий поступ цивілізації, якщо він позбавлений культурницького, етнічного підґрунтя, що, зрештою, неминуче спричинить збіднення духу, втрату самобутності нації, її традицій, звичаїв та обрядів.

Одним із давніх традиційних свят є свято Купайла. Купайло – ймення таємничого язичницького божества, присутнього у фольклорі багатьох індоєвропейських народів, а не лише українців. У білорусів це свято мало назву  Дзевко-Купало, в Росії – Аграфена Купальниця, Іванів день, Іван Лопухтій, в Україні – Купайло. Основні елементи свята Купала – сповідування культу сонця. Вважалося, що в цей день (7 липня за новим стилем) сонце купається у водній стихії, надаючи водам, травам і квітам цілющої сили.

У давнину купальські розваги займали у часі тривалий період. Кульмінаційна точка цього святкування припадала на період літнього сонцестояння. Святу Купала передує «петрівочка» – тиждень «найдовших літніх ночей», пора своєрідного накопичення чарівної життєдайної сили купальської ночі.

Народні обряди на диво гармонійно узгоджуються з пульсацією космосу. Процес наростання сили сонця, води й зела, починаючи з моменту весняного рівнодення, у ніч на Купала сягає свого апогею, щоб потім перейти в силу нового урожаю, який дасть змогу пережити зиму і «нового рясту топтати».

Купайло ще мав назву Семияр, або Семиярило (початок «сьомого сонця»), що відповідає станові й ролі світила в сьомому місяці року. Семиярило знаменував головний із семи місяців Літа (року) древніх аграріїв, адже кожний рік їхнього літочислення починався з березня. За міфологією присланий з неба Семиярило – втілення Дажбога (бог небесного вогню) дає людям щасливу долю. Купайло є сином Лади (Мати-земля) і братом Дани (богиня рік, води). Невипадково на святі Купала присутня дівчина – Доля, яка роздає із зав’язаними очима (символ заміжжя) долю дівчата – так вона «здійснює волю» Дажбога.

Важливим атрибутом свята є «крокове колесо» ‑ прикрашена жердина із колесом на горі, що є символом Сонця і, водночас, рухомої небесної сфери. Увечері молодь йшла до гільця (купайлиці) з піснями, запрошуючи всіх зустрічних до гурту. Так «розводили купайлицю», починали свято.

За період християнізації наших предків прадавнє купальське торжество поєдналося зі святом Івана Хрестителя. Натомість ритуальна частина і час її виконання дійшли до на здеформованими. Перші описи цього торжества датовані ХVІ‑ХVІІ століттями, хоча перші згадки про Купала на декілька століть старші. Вже Густинський літопис наголошує на тому, що купальське свято відзначали напередодні жнив. Якщо попередні свята були опосередкованими етапами підготовки до жнив, то купальська обрядовість є їхнім завершальним етапом.

Нав’язана церквою назва свята «Івана Купала» закріпилася серед народу. Це з часом затуманило розуміння язичницького смислу свята, проте майже не позначилося на його обрядах. Все це є свідченням значимості свята Купала в житті наших предків.

До наших днів збереглася народна основа купальських обрядів: звичай розкладання купальського багаття, звичай влаштовувати дівочі ворожіння, збирати цілющі трави. Найбільш стійкими на теренах України були народні вірування в цілющу силу купальського зілля. Тому під час купальських торжеств скрізь було поширено збирання різноманітних лікарських рослин, які використовувалися для купання немовлят, хворих та немічних. Водночас до цих раціональних чинників долучалися і фантастичні, зокрема, повсюдно, існували повір’я про чудодійні зела, які розцвітають тільки єдиний раз на рік – у ніч на Купала. Найбільш чародійну силу приписували в народі цвіту папороті. Кому поталанить зірвати цю квітку, тому найбільш щаститиме в житті: він розумітиме мову тварин і рослин, перед ним розкриватимуться зачаровані скарби. Але це під силу тільки одчайдухові, оскільки за повір’ям цю квітку стереже «нечиста сила». Щоправда, це вже християнізоване тлумачення. Очевидно, у давнину набути тих «неземних знань» міг тільки той, хто мав зв’язок з померлими предками, згодом це забулося, а чарівна квітка папороті стала своєрідним посередником між живими і мертвими.

Отже, про саме свято Купайла. Напередодні свята хлопці встановлювали на вигоні за селом обрядове дерево, найчастіше вербу або вишню, яку називали гільцем, яке й досі присутнє у весільнім обряді. Біля обрядового дерева розкладали жертовне ритуальне вогнище. У деяких місцевостях зберігся звичай здобувати вогонь для цього багаття за допомогою тертя дерев’яних скалок. Сам процес здобування вогню символізував зачаття нового життя. Новоявлений вогонь (Агні) стає божественним жерцем, який своїм полум’ям відправляє жертву до богів.

Молодь із пагорба до води пускала запалене колесо, що мало символізувати рух сонця. Місце біля багаття мало бути старанно прибране, прикрашене гірляндами квітів і зілля. Тут же встановлювали солом’яну ляльку Маринку (Марену), вбрану у вишиту сорочку, плахту, вінок, намисто з калини або горобини.

Ще одним важливим моментом у святкуванні Купайла є обряд перестрибування вогню – своєрідного очищення вогнем, яки й наділяє хлопців та дівчат здоров’ям і силою. Стрибання через вогонь парами, тримаючись за руки, має в основі ворожіння: якщо руки не розійдуться, хлопець і дівчина поберуться, а потрапляння ногами у вогнище віщує якусь біду.

На свято Купайла молодь водила хороводи, проводила ігри, присвячені темі кохання, сватання та шлюбу. Цей стан загального святкового піднесення гармонійно доповнювали гумористично-сатиричні перекори між хлопцями та дівчатами.

Закінчувалося свято обрядом урочистого спалення й потоплення Купайлиці (Марени), що символізує перемогу життєдайних сил, початок нового життя. Обряд спалення цього антропологічного образу символізує водночас  подолання зла (Марена означає «смерть») і відсилання на небо, де відбувається небесне весілля земного посланця. Цього посланця вшановують і замовляють у ході купальських обрядів, аби дати йому силу здолати непростий шлях і донести на небо вісті про те, що діється на землі.

Високою поетичністю і красою була позначена та частина обряду, коли дівчата звивали з пахучих трав та квітів вінки й починалося ворожіння: вони пускали вінки на воду, спостерігаючи до якого берега припливе її вінок, там чекає на неї кохання та заміжжя. Якщо ж вінок потонув – це віщувало нещасливу долю, або й саму смерть. Цей обряд має широку популярність серед українців і сьогодні. Дівчата співають пісень, закликаючи майбутнього судженого:

«На Івана, на Купайла
Дівчина вінок звивала,
Та й на зорі вечоровій
На хвилю пускала:
– Пливи, пливи, мій віночок,
До чужого краю.
Прилинь, прилинь, мій жаданий,
Я тебе чекаю!»

Отже, свято Купайла – свято одвіку молодіжне. Довершеність і глибока символічність цього освяченого віками дійства ‑ запорука того, що  українські народні традиції зберігаються. Зусиллями народознавців збираються етнографічні матеріали, які допомагають відроджувати самобутні звичаї українського народу та доносити їх до прийдешніх поколінь.

Клара СОКОЛОВСЬКА,
кандидат історичних наук, етнограф.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика