ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ПАРАДОКСИ БУТТЯ РЕСТАВРАТОРІВ

…Ще не закінчилася Друга світова війна, а вже до реставраційних майстерень на вулиці Терещенківській почали прибувати твори олійного та темперного живопису з колекцій багатьох музеїв Києва, Львова, Сум, Одеси. Саме тут «оживили» 55 картин Дрезденської галереї, твори Шевченка, Кіпренського, Левицького, Боровиковського, Лампі, Пимоненка, Верещагіна, Васнєцова, Шишкіна, Айвазовського та інших видатних художників. Було врятовано десятки тисяч унікальних пам’яток – а це станковий живопис, усі техніки графіки, архівні матеріали, стародруки, вироби з металу, кераміки, дерева, порцеляни, поліхромна скульптура, шкіра, кістка, тканина.

Цьому найстарішому, найавторитетнішому в Україні закладу – Національному науково-дослідному реставраційному центру виповнилося 70 років. Які умільці там працюють, свідчить виставка «Відроджені шедеври з музейних скарбниць України», що експонується в Національному державному музеї Тараса Шевченка.

Що й казати: побачене вражає, подивовує: важко повірити, що ці твори були понівечені – на них не знайдеш якихось рубців, швів, склейок, тріщин.Філігранність майстерності доведена до абсолюту. І це аверс, лицьовий бік медалі. А реверс, зворотній – безліч проблем. І найсуттєвіша – саме приміщення, в якому розташований Реставраційний центр. Враження гнітюче: на подвір’ї, розміщеному вглиб від червоної лінії Терещенківської вулиці, упритул стоять будинки, звідки колись відселили мешканців комуналок.

Отож, як і чим живуть українські реставратори? Про це розмова з генеральним директором Національного науково-дослідного реставраційного центру України Світланою Стрєльніковою.

--Почну з прозаїчного: ви ж були в нас раніше і бачите, що нічого не змінилося. Ми і далі в цьому старому приміщенні. А тепер ще гірше стало, бо нас замучили судові процеси: майстерню на Андріївському узвозі, де розташована частина відділу декоративно-ужиткового мистецтва, забирають. Ми зіткнулися з такою ситуацією: наш Центр бюджетний заклад культури. А в 2007 році вийшов закон про бюджет, в якому дуже погано виписана стаття про оренду на конкурсній основі. А хіба бюджетній установі це під силу? Тобто нас просто обійшли, все вирішили поза нашою спиною. І тепер ми судимося з Подільською райдержадміністрацією. Приходять уже нові власники, ми навіть не знаємо, хто вони.

– А як на це дивиться Міністерство культури й туризму?

–Практично підтримує нас, коли потрібно, лист напише. Але, мені здається, все робиться недостатньо для вирішення цієї проблеми. Ми тепер домагаємося приміщення в Мистецькому Арсеналі. Просимо на його території збудувати корпус для Реставраційного центру, тоді ми зберемося в одному домі.

–Досі ви розкидані по всьому Києву.

–Так, по різних районах.

–Чи зверталися ви до президента В. Ющенка, адже він опікується музеями, сам колекціонер.

–Неодноразово. Він вислуховував мене, погоджувався, що потрібно вирішувати це питання. Ми пишемо листи від відомих діячів культури, і це триває вже багато років – за різних президентів, прем’єр-міністрів, керівників владних структур. На жоден лист не було відповіді. Щоправда, нам підшукували приміщення – це сміхотворна ситуація, коли запропонували парники (!) в Інституті мікробіології або закриті заводи, які не мають права здавати в оренду свої приміщення. Це просто бюрократична відписка.

На сьогодні в концепції відбудови «Мистецького Арсеналу» не передбачено для Реставраційного центру приміщення. Нам потрібно 7000 квадратних метрів,недавно я отримала листа про обмеження площі до 3000 квадратних метрів. Але ж ми маємо таку площу і душимося в тісняві, порушуючи санітарні норми, умови музейного зберігання творів. Хіба можуть перебувати в одному залі несумісні предмети, вражені шашелем та грибком, і неушкоджені твори. Адже від цього псується папір, метал, тканина, дерево.

–І однак, пані Світлано, попри всі труднощі, у вас працюють «аси»-реставратори.

–Колектив чудовий, близько 200 осіб. Багато пов’язали своє життя із Центром, трудяться тут понад 30, 40 років, причому навіть сім’ями. Це фанати, які повертають до життя мистецькі шедеври, причому в таких злиденних умовах. 70 років ми перебуваємо в цьому приміщенні, і в нас ніколи не було договору про оренду. Тому я не маю права як керівник бюджетної установи робити капітальний ремонт.

– І однак, за таких несприятливих побутових обставин організували чудесну виставку, яку повинні оглянути кияни й гості столиці.

– Ця виставка буде тривати до 15 серпня. Попередня «Крізь патину часу» була присвячена тільки декоративно-ужитковому мистецтву. Тепер ми показуємо скульптуру, в тому числі поліхромну, графіку, книги,побутові речі. П’яти залів у Національному державному музеї Т. Шевченка було замало для нас – стільки шедеврів хотілося показати. Дуже важливо, що представлені наші філії в Одесі, Харкові, Львові.

Причому хочу звернути увагу на таке: в експозиції нема полотна Т. Шевченка «Катерина», яку відреставрували наші фахівці. Її можна оглянути на другому поверсі. А люди ж не знають, що цю дуже унікальну, знакову картину «оживили» реставратори. Ми, до речі, дуже багато робіт реставруємо для цього музею. Там є «Євангеліє» Лизогуба, незвичайний експонат із Національного музею історії України – амфора ІV століття. Вона величезна, після реставрації дуже добре виглядає, такі речі майже не збереглися. Дуже цікаві кераміка, скло, графіка, які можна відновити не в «похідних» умовах, в обласних музеях, а тут, у нашому центрі.

– Пані Світлано, ви пропонуєте відкрити лабораторію з наочним показом «таємниці» реставраційної справи.

– Це моя мрія, такого в світі немає. Простежити стан збереженості твору до реставрації і після. Адже відвідувачі не знають, що таке реставрація, вони не уявляють, наскільки понівечений ми одержуємо твір. Тому показати цей процес дуже цікаво, відвідувачі оглянули б, як це «живцем» робиться, хоча б раз на тиждень організувати день відкритих дверей.

– Які унікальні речі відреставровані останнім часом?

– Це іконостас львівського скульптора Йова Кондзелевича (1664-бл.1740рр). Дуже знаменна, чудова пам’ятка, яка зберігається в Національному музеї імені А. Шептицького. Була відкрита експозиція східного мистецтва в Музеї імені Богдана та Варвари Ханенків. Якраз у цій колекції багато унікальних творів, відреставрованих нашими працівниками. Зараз до нас надходять дуже цікаві твори з Національного художнього музею – поліхромна скульптура, яка, до речі, є на цій виставці, іконопис, металеві речі. Ми готуємо і хочемо показати унікальну скульптуру Андрія Первозванного з Національного художнього музею. За легендою, вона колись стояла на Контрактовій площі – до двох метрів, потрібен спеціальний корпус для її встановлення. Мені важко вирізнити щось окреме, бо всі твори непересічні, гарні. Реставратор у кожну річ вкладає свої почуття, любов, знання, досвід. Кожний твір – це як дитина, з ним дуже важко розлучатися.

– І де одержують такі універсальні знання майбутні фахівці?

– Дуже влучне запитання. Існує серйозна прогалина в реставраційній освіті. В Україні є три вищі навчальні заклади – в Києві, Харкові та Львові, а також коледж імені І. Труша. Вони готують художників-реставраторів монументального живопису, в основному станкового. Тільки в Київській Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури є невеличкий підрозділ, де навчаються художники-реставратори скульптури і декоративно-ужиткового мистецтва. Ось і все. А вкрай потрібні фахівці, яких не готують навчальні заклади України (реставрація творів графіки, стародруків, рукописів, документів, книжкових оправ, кістки, шкіри, меблів, східних лаків, каміння).

– То яким чином цей вакуум заповнюється?

– Є напрацьований досвід, наш Центр контактує з організаціями та художниками-реставраторами з інших країн. У нас працюють фахівці вищої категорії, які реставрують графіку, рукописи, документи, вони є тільки в нашій установі.Хочу зупинитися ще на такій важливій проблемі: якщо в мистецькому творі щось втрачено і нема аналогу, то ми не маємо права на видумку. Є професійна етика – якщо не знаємо, що зробив автор, то не втручаємося, бо далі – вже фантазія. Взагалі реставрація закінчується там, де починається припущення.

– Ймовірність.

– А це вже «новодел» пішов. Наш Центр підтримує саме музейну реставрацію. Перша заповідь: «Не зашкодь». Друга – дуже трепетне ставлення до автора. Художник-реставратор не має права своє «я» привнести, сперечатися з автором, твір повинен залишатися автентичним. Якщо навіть щось утрачено, реставратор так затонує, що не буде видно.

– Крім знань, майстерності, в пригоді, певне, стає інтуїція.

– Це дуже важливо. Не кожен, хто хоче бути реставратором, стає ним, бо потрібно бачити кінцевий результат. Він отримує твір – пошкоджений, подертий, у плямах. І повинен уявити його відновленним, зібрати цю роботу, відчути пам’ятку, автора. Ось чому реставраторів готують дуже мало – всього 30-35 на рік, потоку нема, є відбір. Ви знаєте, коли я дивлюся на своїх працівників… Ось вони ходять довкола роботи, щоби відчути, пройнятися нею. Інколи реставратори кажуть про свою роботу, як про щось живе, з якоюсь святістю. Особливо ті, хто відновлює ікони, серед них багато віруючих. Від кожного твору йде енергетика. Знаєте, у нашій практиці траплялися дивовижні речі. У Центрі були роботи, які «не йдуть», наприклад, «Петро І на смертному одрі». Одна людина візьметься – не може, друга теж. Ми таку роботу кілька років реставрували.

– Видно, у кривавого царя була жахлива енергетика.

– Це буває з творами, пов’язаними зі смертю, від них ідуть якісь зловісні флюїди.

– Пані Світлано! Нинішні нувориші вкладають гроші у мистецькі твори, вивозять їх за кордон. Реставраційний центр працює з митною службою?

– Це питання актуальне. Торгівля антикваріатом,творами мистецтва дуже прибуткова. Можна констатувати, що є музейний державний фонд України і той, що перебуває в руках приватних колекціонерів. Звичайно, серед них є різні люди: безкорисливі, такі як Ханенки, Терещенки, що віддавали свої колекції народу, і ті, для яких твори мистецтва – це передусім нажива, крадіжка, скупівля цінностей у селах.

До нас дуже часто звертаються митні служби, надходять судові постанови з приводу експертизи конфіскату, тобто вивезених речей, але затриманих на кордоні. Ми уповноважені це робити: проводимо комплексну науково-дослідну експертизу за участю хіміків, біологів, істориків, мистецтвознавців. Ми бували в таких «експедиціях» і бачили вантажівки, забиті іконами, коли стирається фарбований шар, оліфа чи лакове покриття, бо крадії квапилися вивезти твори на продаж. Це вандалізм заради шаленого прибутку, коли псуються такі дорогоцінні речі.

– Як українські реставратори виглядають в європейському контексті?

– Наша школа стоїть на дуже високому щаблі. Про це свідчить зацікавленість реставраційних організацій і музеїв багатьох країн. Але ось який парадокс: ми маємо обладнання тільки 30-х, 70-х, 80-х років, бо нам на це не виділяють кошти. В Україні промисловість не працює на реставрацію, а за кордоном виготовляють інструментарій, фарби, речі, необхідні для наукової і реставраційної робіт. Через те, що в нас нема сучасного обладнання, ми змушені робити все своїми руками. Це, звичайно, уповільнює процес реставрації, але машина не підвищує якість, а трішки пришвидшує його. Наприклад, за кордоном є дуже хороші вакуумні столи, преси для паперу, електронні мікроскопи, засоби для унікального зварювання; це дуже мініатюрна праця при реставрації ювелірних речей, яку руками під мікроскопом украй важко робити. А ми це робимо. Уявляєте, які в нас руки! Тому коли до нас приїжджають іноземні фахівці, вони дивуються нашій майстерності. Якби у нас було таке обладнання! Ми весь час звертаємось до Міністерства культури, але, на жаль, на придбання такого обладнання нам грошей не виділяють.

Я давно працюю в цій галузі і знаю, що всі наші державні керівники мають дуже багаті колекції, це не таємниця. І найгірше те, що вони поінформовані про проблеми Реставраційного центру, нічим не допомагають. Ми чесно працюємо на державу, але цю роботу не бачать. Підіть до музеїв, чи є десь біля твору напис, хто його відреставрував. Нема. Реставратор може зайнятися комерцією і одержувати шалені гроші, а не відновлювати музейний державний фонд. Але ж не йде, і держава це не цінує.

Скажу вам таке: я лягаю і прокидаюся з однією думкою, що в цьому житті мушу добитися приміщення для нашого закладу. Адже державний музейний фонд – а це 11 мільйонів пам’яток – вимагає з кожним роком запровадження нових напрямків: нині дуже актуальна реставрація плівки, старих фотографій. Повинен бути окремий підрозділ, який би вивчав клеї, лакові покриття. Потрібно створити підрозділ, який би забезпечував фахівців реставраційними матеріалами. Найчастіше наші наші спеціалісти купують їх за свої гроші з цієї маленької зарплати.

На жаль, у нашій державі змінені пріоритети. За 70 років існування Центру жоден міністр культури не прийшов до нас, крім І. Ліхового, бо тоді він супроводжував Катерину Ющенко. Мені дуже прикро, що на цій виставці, де ми вперше показали нашу наукову діяльність, побував тільки Микола Жулинський, директор Інституту літератури імені Т. Шевченка. Більше ніхто з урядовців, не кажучи вже про Міністерство культури й туризму (крім начальника департаменту), її не відвідав.

Симптоматична ситуація, чи не так?

Розмовляла 
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика