ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЗЕМЛІ ГАЛИЦЬКОЇ

360 років тому український народ повстав за правду і волю, за свою незалежність і державність. Почалася національно-визвольна війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. За волю і правду повстала і вся Галичина.

На Прикарпатті боротьбу проти польських окупантів очолив наш земляк Семен Височан, 15-тисячне військо якого практично оволоділо всім краєм із залогами у великих на той час містах і містечках. Центром і столицею повстанців стала Отинія.

Блискуча перемога військ Богдана Хмельницького під Пилявцями відкрила дорогу військам гетьмана на Західну Україну. Під кінець літа 1648 року до Галичини підійшли козацькі війська. Похід Богдана Хмельницького на Львів восени 1648 року сприяв пожвавленню селянського руху в Галичині. У цей час боротьбу проти польської шляхти на наших теренах очолив полковник Семен Височан. Семен Височан, син Ігната, уродженець села Вікторів, що поблизу Галича. Як правило, на керівника обирали людину рішучу, енергійну та популярну серед простого народу. Про ці якості писав В’ячеслав Липинський: «…Семен Височан, знатний шляхтич, який мав маєтності також і в Брацлавському воєводстві, син осадчого і побережника Ігната Височана, славного в своєму часі на сусідуючому з Поділлям і на боротьбу з татарами виставленім Покутті». А ще: «…Височан більше від інших здібний і щасливий, і йому вдалося зробити більше від інших». В історичних джерелах про Семена Височана сказано, що був він «вождь повсталого плебсу», а ще «проводир повсталої черні».

За короткий час Семен Височан сформував із селян і міщан великий загін повстанців. Значну роль у народному русі відігравала дрібна українська шляхта. Джерела називають прізвища Березовських, Грабовецьких, Витвицьких, Голинських, Драгомирецьких, Княгиницьких, Угерницьких, Чайковських та інших.

Усі вони прибули до табору Височана з групами повсталих, з якими і до того часу боролися проти польської шляхти. Після вступу в табір вони ставали сотниками, полковниками, в залежності від кількості прибулих з ними повстанців. Дрібний шляхтич Лесь Березовський став «головним ад’ютантом і керівником  штабу Височана». (Жерела до історії України-Руси. Т.V С.116-117. Львів. 1901).

В армії Височана були також сільські попи, які мали великий вплив на повсталі маси. З історичних джерел відомо, що в Руському воєводстві учасниками руху були понад сто священників (деякі з них були сотниками, підполковниками, полковниками). (Жерела до історії України-Руси. Т.V. С. 5). Поява у повстанських загонах такої кількості священників була невипадковою. На тлі соціального і національного знущання над безправними селянами, особливо дикими виглядали релігійні побори жидів-орендарів – власників церковних ключів. Тож при потребі здійснення християнського обряду в церкві (хрещення, вінчання, відправа Літургії, посвячення паски та інше), посполиті мусіли заплатити певну суму жиду і чекати цілою церковною громадою разом зі священником біля церкви  приходу «церковного ключника». Cумним свідком того часу лишилася обрядова веснянка-гагілка «Їде Зельман», яку ще порівняно недавно співали дівчата на Великдень біля церкви по всій Галичині і Поділлю. Повстанці мали піші й кінні загони. Деякі з них були організовані як військові одиниці. Вони ділилися на сотні, полки, мали свої хоругви, прапори, військовий музичний супровід. Армія Височана мала на озброєнні гармати, рушниці, мушкети, самопали, шаблі, ножі, коси, ціпи, обухи (сокири). Арсенал зброї повстанців постійно поповнювався після чергового здобуття фортеці чи замку.

«З великою масою повсталих, які мали артилерію, Височан почав справжню війну проти шляхти. Головним опорним центром Височана стало місто Отинія».(Жерела… Т. V. – С.5). Здобувши Отинійський замок (збудований 1645 р. за наказом польського магната Станіслава Потоцького), Семен Височан перетворив його на свою штаб-квартиру. «Височан зумів зібрати 15-тисячну армію повсталих, обравши столицею своєю місто Отинію», і, за висловом сучасників – «перший вождь», а за висловом істориків – «Хмельницький Галицької землі», розіслав соратників, народних керівників окремих загонів здобувати міста й села Галичини. Вибір Отинії для основної стоянки не був випадковим у планах Височана, бо місто знаходилось у центрі основних вогнищ селянського руху Галичини. На півночі діяли повстанці Товмаччини, на сході – Коршівщини і Городенківщини, на півдні – Делятинщини і Заболотівщини, на південному заході – Солотвинщини й інших гірських сіл. Отже, Отинію оточували райони, охоплені повстанням, більшістю звільнені від польсько-шляхетського панування. Це мало важливе значення для збереження основних сил і безпеки при раптовому нападі шляхти.

Типовим для організації повстанських загонів було те, що в них об’єднувалися селяни з кількох сіл за територіальною ознакою. Так був організований загін Височана в Отинії, в Криниці, Держові й інших місцях. (В.Грабовецький «Семен Височан» – Івано-Франківськ, 1995. С.9, С.28). На Товмаччині ватажком повсталих став сотник Яремко Попович. «Він провадив відділ, поділений на сотні, з коругвами й музикою, по містах і селах, чинячи всюди спустошінє, грабуючи і проливаючи кров шляхти. Сюди прилучувалися селяни з Озерян, Олеші. Грушки, Бортник. Межи іншими напали вони на двір у Живачові і знищили до тла». (В.Будзиновський «Хмельниччина в Галичині» Львів, 1906. С.13-14).

На Обертинщині рух очолив Літус з Обертина,жуківський піп, і його син Грига. 18 жовтня 1648 року повстанці здобули замок в Обертині.Його власник Мартіян Селецький у позивній судовій скарзі жалівся: «Дня 18 жовтня збунтувалися наперед камінчани (с.Кам’янка). Війт Кушнір зі своїм сином, присяжний Джога, присяжний Дмитро з сином, піп Кадьовський з двома зятями і багато інших зібралися з містечка (Обертина) і села Камінок і піднесли своєвільні розбійницькі коругви, наперед пішли до замочку в Обертині, пограбували мої комори і добром поділилися, брали що їм лише подобалося… Я втік від всього лише на кони, а жінка з дітьми колясою ледви втекла до Пнів’я…». ( В.Будзиновський «Хмельницький в Галичині».С.14-15). На Делятинщині ватажком обрано священника Андрія з Делятина. «Літературно-науковий вісник» (Львів) за 1923 рік подає: «Головно на Гуцульщині всюди убивано поляків і нищено панські двори. Делятинський піп Андрій, що вів артилерію Белзецького, тепер брав участь у грабленні поляків».Власник Турківської і Делятинської волостей Еварист Белзецький у січні 1649 р. пише листа з Кракова своєму намісникові по маєтку: «Шкодую, що мені так багато слуг і підданих загинуло, але то вже воля Божа, трудно було супротивлятися, мусить все піти в забуття, бо треба знати, що за гріхи наші пан Біг покарав».

Складовою частиною армії Височана були повстанці Заболотівщини. Ними керував полковник Іван Кравець. Старшину обирали за козацьким зразком, з полковників, підполковників і хорунжих. Загони ділилися на полки, сотні й десятки. В Заболотівський полк входили повстанці Тулукова, Олешкова, Любківців, Димидча, Задубрівців, Залужся, Семаківців, Перерова, Трійці, Підгайчиків, Рожнева, Новоселиці, Соколова, Іспаса. Серед них були священики з Семаківців, Залужжя, Перерова, Трійці,Рожнева.

Рожнятівський піп Коритко мав титул полковника. Заболотівська група повсталих здобула замок у Заболотові та замок дідича Стржемеського в Городенці. «Добувши замка, пограбували все добро, решту пустили з димом». Цілковито зруйнували замок польського магната Станіслава Потоцького у Печеніжині, завдавши збитків на 40 тисяч злотих. Також знищено замки магнатів Яблуновських у Дебеславцях і Лючі, панські двори – в Крехівцях, Ключеві, Підгайчиках, Турці та інших селах, звільнили значну територію.

Повстанці із Цуцилова, Тисменичан і Ворони спустошили двірські маєтки в Цуцилові, двір і корчму в Лядськім, замок дідича у Волосові. Повсталі з Камінної, Велесниці, Гостова, Волосівської Слободи, Лядського під проводом українських шляхтичів Олександра і Андрія напали на село Переросль і спустошили панські двори. Повстанці з Монастирчан, Крички, Порогів, Яблінки цілковито знищили панський двір у Струпкові. (В.Будзиновський «Хмельниччина в Галичині». С. 16-17). Особливу роль відіграло повстання на Калущині. Повстання очолив православний священник Іван із села Грабівки, до якого включилося 20 сіл староства. В період найактивнішого піднесення повстання у жовтні-листопаді 1648 р. число повстанців Калущини досягло 5 тисяч. Активну допомогу у здобутті Калуша надав православний священник з передміської церкви св. Миколая о. Дунець, який організував міщан проти патриціїв і допоміг прибулому козацькому загонові. Здобувши Калуш, повстанці встановили в ньому свій український уряд. Тогочасна шляхта називала Калуш «столицею всіх лотрів, гультяїв і бунтівників». Очистивши від шляхти майже всю Калущину, повстанці під проводом ватажка Івана Грабівського перейшли на Долинське староство, де було зруйновано майже всі шляхетські замки і дворища.

Апогеєм діяльності Височана є здобуття міцної фортеці у селі Пнів, у котрій зібралося багато шляхетських утікачів із охоплених повстанням місцевостей. Після кількатижневої облоги, не зважаючи на запеклий опір її захисників, Семен Височан з повстанцями і при допомозі козаків штурмом здобули Пнівський замок. «Народний рух набрав дійсно великого розмаху. За даними сучасників, армія Височана нараховувала 15 тисяч чоловік. Такої великої ударної сили, об’єднаної під одним керівництвом не було в цей час у всій Західній Україні, навіть на Поділлі. Якщо в селянському русі на Галицькому Підкарпатті в період його найбільшого піднесення восени 1648 р. брало участь близько 30 тисяч чоловік, то половина з них припадає на армію Височана». (В.Грабовецький. «Семен Височан». С.17). Наприкінці 1648 р. під владою Семена Височана перебувала більша частина Галицької землі, особливо південна, що в основному охоплювала територію Коломийського повіту, або Покуття. Виняток становили міста Галич, Коломия, Солотвино, де зібралися великі шляхетські загони й чужоземне міщанство.

В часи повстання Отинія відігравала роль не тільки координуючого центру повстанськими загонами, але й ще як судова управа над кривдниками з боку шляхти і жидів-орендарів.Це свідчить про повну підпорядкованість повсталих С.Височану. Так, за історичними документами, в Отинію на розправу були приведені шляхтичі Шимон Корчинський з Живачова, Тиміцький з Коршева та інші. Кривдників судили відповідно до міри їх вини, деяких вілпускали.Так, після захоплення Галичини польськими військами, шляхтич Шимон Корчинський 29 березня 1649 р. подав судовий позов на селян-бунтівників з Озерян, Олеші, Грушки, Бортників і товмацьких міщан за те, що вони восени 1648 р. пограбували його майно у Живачові і над ним знущалися. (Жерела… Т.V.- С.116-117). У позові подаються прізвища повсталих: Михайло Черемхівський, Іван Баб’юк, Тиміш Притуляк, Антон Кугутяк, Левко Муха, Гринь Пеш, отаман Павло Шевчук з Грушки, гайдук Іван Заєчук з Бортник, Левко Капусти шин, отаман Капустка, Василь та Іван Богаки, Максим та Василь Мельники, Федір Капустин, Жураківський та інші.В судовому позові від 28 березня 1650 р. тодішній державець Пече- ніжинського маєтку Потоцьких Гаспер Островський скаржився на Григорія Угерницького (Угодницького) й інших руських шляхтичів за провід у покутських бунтах і нанесення збитків на суму 40 тисяч злотих. У часи масових повстань у багатьох містах і містечках створювалося українське самоврядування. Це вельми цікавий факт нашої минувшини у формуванні національної влади, поступ у побудові державницьких структур з числа українців. На той час у Галичині українське самоврядування було сформовано в Теребовлі, Рогатині, Калуші, Городку, Долині, Дрогобичі. Семен Височан не тільки керував повстанськими загонами на Покутті, але й вів боротьбу з регулярними польськими військами. Довідавшись про те, що з-за Дністра на Покуття насувається польське військо, Височан віддав наказ, щоби на всіх Дністрових перевозах повитягати пороми на правий берег. Біля всіх поромів було виставлено сторожу, яка цілодобово охороняла перевози, щоб не пропустити польське військо на правий берег Дністра. Але наприкінці 1648 року польськими військами під командуванням Вульфа вдалося прорватися на правий берег і повстанців було потіснено вглиб Покуття. (В.Будзиновський. «Хмельницький в Галичині». С.18). Наприкінці 1648 року війська Хмельницького залишили Галичину.Не маючи достатньої сили щоб зупинити польське військо, Семен Височан відступив з Покуття на Брацлавщину (територія cучасної Вінницької обл.), де воював у складі військ Івана Богуна, пізніше – на Правобережній Україні, у складі повсталих В.Варениці. Був «гетьманським полковником» у гетьмана Івана Брюховецького. 1666 року заарештований Москвою. Подальша доля Семена Височана невідома. Деякі дослідники припускають, що він заподіяв собі смерть. Після вступу польських військ у Галичину, на початку 1649 року, значна частина покутських повстанців , рятуючись від переслідувань, перейшла на Поділля, Волощину (Молдавію), а частина, разом з опришками – подалися в Карпатські гори, звідки ще довго давали про себе знати. Так, зокрема, 1 травня 1649 року повстанці із села Тюдів вчинили напад на маєток управителя Снятинського староства в Кутах, під час якого вбили слугу і забрали панське майно. 1650 р.збройний загін із села Молодинча напав на панський маєток у селі Новосілка. У 1653 році на Волощині (Молдові), при війську Тимоша Хмельницького було 2000 опришків під орудою Харачка. (Тарас Собко «Партизанка – FOREVER !»)

Опришківський рух – явище унікальне у світовій історії: від першої письмової згадки (1498 р.) до нашого часу. Останнім опришком вважали Миколу Шугая, якого стратили у 1921 році, але вже через 21 рік з’явились сотні тисяч опришків під назвою УПА. В часи бездержавності опришки були сторожею імунної системи  нації. (Наше не руш, – а вашого не треба!) Від них завжди діставалося орендаторам, економам, управителям, корчмарям, лихварям (інвесторам) та всяким зайдам і приблудам. Саме на Гуцульщині – опришківському краї найбільше збереглася духовність і національна самобутність. Це – констатація не тільки нинішнього дня, але й минулого. Так, зокрема в середині XIX ст. краєзнавець, греко-католицький священник Жаб’є (Верховина) – Софрон Витвицький у своїй праці «Rys historyczyny o Huculah… lwow,1863» дивується: «…Як відомо, на Поділлі і Покутті (на Великдень) молодь на цвинтарі коло церкви танцює і співає: «Іде, іде Зелман, іде, іде його брат, іде,іде Зелманова і братова ціла родина». Поміж гуцулами цієї пісні (я) не чув…»А чому тут дивуватися ? Адже тут завжди були опришки, легіні (легінь – від слова легіонер – готовий до бою), в якого «в чересі кріс, а в руках топір» - попробуй у такого забрати ключі від церкви, або ще краще: – застав його заплатити за відмикання церкви. Тут, як мовиться не допоможе Зельманові ні брат, ні Зельманова, ні братова родина, ані цілий кагал зельманів…

У столиці покутського повстання 1648 року – Отинії про полковника Семена Височана побутують два перекази, пов’язані з місцевою церквою Cвятої Трійці. (Цю церкву в 1849 році було перенесено з місцевості Розметенці в центр Отинії. В 1930-х роках місцевий маляр Юрко Ґулій, який розписував церкву, знайшов підтвердження, що на той час церкві вже було 300 років). В одному переказі йдеться про те, що в цій церкві С.Височан брав шлюб. Але ця версія неправдоподібна: за даними судового позову 1626 року, Височан вже був одружений. Другий переказ більш правдоподібний: у ньому йдеться про прийняття Височаном у цій церкві присяги на вірність повстанцям. Про минувшину свідчить топоніміка: вул.. За валом (там, де були замкові вали), ріка Опришина, що протікає через Отинію, місцевість Опришина (де знаходилась Отинійська водолікарня з 1863 по 1914 роки), а також теперішні назви вулиць: Богдана Хмельницького, Семена Височана і Козацька. Ще в зеніті перебудови 1989 року, отинійська ініціативна група звернулася до вищих владних структур з пропозицією встановити пам’ятну дошку на честь героя національно-визвольної війни 1648 р. С.Височану, але національно-глухий ніколи не почує подібних звернень ! Пізніше за цю справу взявся місцевий осередок Союзу українок (голова осередку Стефанія Данилець), зібраних грошей вистачило тільки на проектну документацію під пам’ятний камінь. Потім були знову безплідні звернення до владних структур і обраних нами депутатів ВРУ (особливо привабливими їхні обіцянки виглядали перед виборами). Споруджено пам’ятник Семену Височану в Отинії восени 2001 року завдяки нашому земляку, тодішньому депутату Верховної Ради – Володимиру Кафарському, за що йому вдячні отинійці. Погруддя виконав обласний скульптор Микола Тимків, а місце розташування і дизайн – обласний архітектор Михайло Ходан. Початкове місце розташування пам’ятника було напроти Будинку культури. Однак це місце чомусь було не до вподоби тодішньому керівництву Коломийської безпорадної районної ради, яке нічим не допомогло, але знало де шукати сметану у не рекомендованих санстанцією місцях. (В 1988-2002 роках, будучи на посаді селищного голови Отинії, на одному із чергових коломийських «парастасів» (засідань), я звернувся до керівництва району із пропозицією, що віддам свої дві зарплати тільки за те, щоби вони за чотири роки хоч один раз щось мудре сказали. Ну, мудрого нічого не сказали, але пам’ятник перенесли. Варто було б, аби вони це робили за свій кошт і за свої гроші провели відповідний благоустрій біля пам’ятника. Але що з них візьмеш ? – «сироти»… на обидві пів-кулі у «черепному порожнячку». Єдиний, хто піклується  належним станом біля пам’ятника – це вчитель-пенсіонер, бувший селищний голова – Петро Данилець, але і йому не під силу зробити те, що там слід зробити.

Цьогоріч минає 360 річниця від часу національно-визвольної війни 1648 року. 1 лютого 2008 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про відзначення цієї дати. То ж пора врешті-решт спільними зусиллями довести до належного стану територію, і в урочистій обстановці відкрити пам’ятник в Отинії герою національно-визвольної війни, полковнику Семену Височану.

Михайло ХАВЛЮК
член Української консервативної партії


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика