ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СІМ ІПОСТАСЕЙ ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО

Автор: Ольга МЕЛЬНИК

Недавно довелося мені проїжджати через Городище, що на Черкащині. Зупинилися ми оглянути пам’ятник Семенові Гулаку-Артемовському (колись я тут була). Уродженці цього міста з гордістю говорять про свого знаменитого земляка, якого тут дуже шанують.

До речі, 2008 року виповнюється 195 літ від дня народження композитора, співака, драматичного актора. Через п’ять літ – 200-літня дата. Цікаво було б на честь ювілею встановити в центрі Городища скульптурну композицію, героями якої були б, приміром, Одарка й Карась, незабутні персонажі першої української опери «Запорожець за Дунаєм», автором якої є С. Гулак-Артемовський. Феноменально, що її мелодії відомі не тільки поціновувачам цього жанру, а й пересічному слухачеві. Бо хто ж не знає чудових дуетів цього подружжя у класичному виконанні славнозвісних Марії Литвиненко-Вольгемут та Івана Паторжинського. Пригадуєте: «Звідкіля це ти узявся?» чи «На туркені оженюся», засновані на жартівливих народних піснях і традиціях, віртуозних прийомах італійської опери-буфф. Чи, наприклад, фінальний хор «Україно, рідний краю», сповнений гарячої любові до своєї вітчизни. Ця геніальна музика така яскрава й самобутня, її стихія напоєна пречудовим українським мелосом, сценками, вихопленими із життя й побуту нашого народу. Вистава іде в Національній опері України з величезним успіхом і є окрасою його репертуару, в якому, на жаль, дуже мало вітчизняної класики. Але це, як кажуть, тема вже з іншої опери. С. Гулак-Артемовський також автор вокально-хореографічного дивертисменту «Українське весілля» (виконував партію запорожця-бандуриста), музики до водевіля «Ніч напередодні Іванового дня», солоспівів «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться». Як актор виступав у п’єсах Івана Котляревського.

Місто Городище Корсунь-Шевченківського району відоме ще з ХVI століття, його мешканці були хоробрими козаками й працьовитими ратаями. Звідси походять також Симиренки, українські промисловці-цукрозаводчики. Згадаймо, що Платон Симиренко дав кошти на видання «Кобзаря» і мав дружні стосунки з Тарасом Григоровичем Шевченком.

Але якщо Симиренки вибилися з кріпаків, то Гулак-Артемовський виріс у родині священика. Народився він 16 лютого 1813 року. Одинадцятилітнього Семена батько привіз до Києва і влаштував до духовного училища, сподіваючись, що син теж стане священиком. Якщо вам доведеться бувати в Києві на Набережно-Хрещатицькій вулиці, то зверніть увагу на будинок №31. Там висить меморіальна дошка, присвячена С. Гулакові-Артемовському. Тут, у колишній бурсі, в 1824-1830 роках він навчався. А в 1835-1838 роках став спудеєм Київської духовної семінарії. В Семена був дуже сильний, чудового тембру голос (баритон). Якось про обдарованого учня розповіли тодішньому митрополитові Болховитінову. Прослухавши його, владика наказав прийняти хлопця до хору собору Святої Софії Київської. А подальшу долю юнака визначив той випадок, що став уже класичним у долі багатьох артистів. Оскільки Україна славилася на всю Росію своїми чудовими голосами, то вона стала донором для церковних хорів Петербурга, Москви та інших міст імперії. Відомо, що в 1837 році з такою місією приїхав в Україну композитор, капельмейстер придворної співацької капели Михайло Глинка. Під час Служби Божої у Михайлівському Золотоверхому соборі він почув сольний спів Семена Гулака-Артемовського і запропонував йому поїхати до Петербурга співати у придворній капелі. 20 червня 1838 року 25-річний Семен покинув Київ. Невдовзі у листі до матері Михайло Глинка писав: «Другий місяць живе у мене знайдений мною на Україні баритон, у своєму роді відмінний від Іванова (російського співака) голосом, здібностями і, додам, добрим серцем. Я його готую в театральні співаки і маю надію, що праця моя не буде марною». І слова його справдилися – талановитого українця примітили.

Для вдосконалення вокальної майстерності Семена Гулака-Артемовського посилають за кордон. Спочатку він навчався в Парижі, його вчителем став відомий викладач музики та співу композитор Джуліо Аларі. Вокальні студії артист продовжує в Італії, цій музичній Мецці Європи.

Він починає брати уроки у маестро Мартоліні (капельмейстер Флорентійського оперного театру), а також у композитора і педагога П. Романі. Крім того, Гулак-Артемовський запізнався з багатьма видатними європейськими музикантами, досконало оволодів італійською мовою. Про талановитого співака почули в багатьох оперних театрах Італії, йому запропонували в 1841 році ангажемент у Флорентійській опері. Наш земляк із величезним успіхом виконував провідні партії в операх Белліні, Доніцетті та інших відомих композиторів. Через рік так складаються обставини, що йому довелося покинути сонячну Італію і повернутися до похмурого Петербурга, куди докотилося відлуння успішних виступів Гулака-Артемовського. В Північній Пальмірі, як її гордо називали придворні піїти, співака одразу призначають солістом Російської імператорської опери. Якраз тоді готували прем’єру опери «Руслан і Людмила» М. Глинки. Композитор запропонував своєму учневі виконати провідну партію. 29 листопада 1842 року С. Гулак-Артемовський дебютував у виставі. Критика схвально відгукнулася на цей виступ, відзначивши чудовий баритон співака, його сценічну майстерність, психологізм втілення образу.

Майже 25 років працював артист на сценах оперних театрів Росії і, зокрема, Маріїнського, де виконував провідні партії російської та зарубіжної класики. У Маріїнському театрі 14 квітня 1863 року відбулася прем’єра опери «Запорожець за Дунаєм», в якій співак виконував партію Карася. У Петербурзі осіла велика колонія українських письменників, учених, митців, ця публіка з величезним захопленням сприйняла твір свого земляка. В Україні ж «Запорожець за Дунаєм» був поставлений значно пізніше в 1884 році в трупі М. Старицького.

У Петербурзі восени 1838 року познайомився С. Гулак-Артемовський із Т. Шевченком, і це знайомство переросло в щиру дружбу. Про їхні взаємини розповідає в своїх спогадах приятель С. Гулака-Артемовського Зосим Недоборовський, чиновник митниці Петербурзької комісаріатської комісії: «Як давно був знайомий Семен Степанович із Т. Г. Шевченком – того сказати не можу: але взаємні стосунки їх,незважаючи на несхожість натур, були дуже дружні, фамільярні, не порушені навіть не зовсім вдалими жартами Гулака щодо Тараса. Так, зібралися якось до мене гості, серед яких були М. Костомаров, О. Стороженко, С. Артемовський і Т. Шевченко. Останній якось особливо розговорився про киргизькі степи і, згадавши, між іншим, про киргизьких коней, зауважив, мовляв, міцність їх така, що вони можуть пробігати за добу до 200 верст. «Слухай, Тарасе, – раптом зупиняє його Семен Степанович, – один пан програв у карти все, що тілько мав. Осталось у нього тілько сукна аршин 200, але він і те сукно програв. А хто виграв, зміряв сукно та й каже: «Замісто 200 тут тілько 20 аршин!» – «Бо в мене такі аршини», – одказує пан. – То, може, й у тебе, Тарасе, такі ж версти?!» – «Десь ти, Семене, – похмуро зауважив на це Тарас Григорович, – для того уродився, щоб з людей глузувати… Лицедію ти!» «Якби не було в світі Семенів, – продовжував невгамовний Артемовський, – то ти, Тарасе, скакав би зі своїми кіньми не по 200, а по 1000 верстов на добу…»

Семен Степанович сам зауважив, що в даному випадку, як кажуть, зарвався, а тому одразу почав запевняти свого «щирого земляка по вітчизні, по духові та вірі, в своїй братерській любові і просити не сердитися на нього, бо ж можна й іноді «пошуткувати». Шевченко був занадто добрий та розумний чоловік, до того ж у своєму житті так натерпілий, щоб сердитися за всякий, хоча б і недоречний приятельський жарт, а тому на цю, як і на багато інших жартиків Артемовського, які викликали їх на взаємну і презабавну іноді пікіровку – звичайно, махнув тільки з усмішкою рукою». До речі, З. Недоборовський брав участь в описі речей, які залишилися після смерті Т. Шевченка.

Семен Степанович залишив сцену наприкінці 60-х років і переселився з Петербурга до Москви, на батьківщину своєї дружини Олександри Іванівни Іванової. Вона була піаністкою і арфісткою, дочкою директора московських театрів. З нею Тарас Григорович познайомився в Петербурзі, згадував про неї в своїх листах до С. Гулака-Артемовського.

«Благороднійший ти із людей, брате-друже мій єдиний Семене!» – писав Шевченко в листі від 30 червня 1856 року. Коли поет відбував свою каторгу в засланні, С. Гулак-Артемовський не забував свого друга, писав листи, посилав гроші. Саме він був серед тих перших земляків, які зустрічали Тараса Григоровича після повернення до Петербурга. До речі, незадовго до смерті Т. Шевченка Гулак-Артемовський написав пісню, яку вважають нині народною, «Стоїть явір над водою» і присвятив її своєму другові.

Пам’ятав Семен Степанович про своє славне козацьке походження, чудово знав історію України, не цурався на чужині рідної мови, тримався українського земляцтва, яке змушене було віддавати свій талант, знання чужій державі.

Як це часто буває в мистецькому середовищі, не оминули заздрість та інтриги співака. На 51 році життя адміністрація російської імператорської опери розірвала контракт із старіючим артистом. Востаннє він співав у Петербурзі на сцені Александринського театру 29 травня 1864 року. Того вечора йшла тринадцята вистава опери «Запорожець за Дунаєм», в якій він виконував партію Карася. Прихильники його таланту прийшли попрощатися з улюбленим артистом. Гулак-Артемовський переїхав із дружиною до Москви. Його сценічна діяльність закінчилася в 1865 році, коли артист розпрощався з московським Великим театром, де співав свій останній сезон і вийшов на пенсію. На той час він квартирував на околиці Москви в Підновинському – в невеличкому будиночку, який належав Кудрінській Христорождественській церкві (там і помер 5 квітня 1874 року).

Семен Степанович був дуже цікавою людиною, різнобічно обдарованою: добре розумівся на живопису, сам непогано малював. На схилі літ захопився статистикою, результатом його досліджень стала статистико-географічна таблиця міст російської імперії, яка привернула увагу Академії наук і була надрукована в 1854 році. А ще Гулаку-Артемовському належить оригінальний проект петербурзького водогону: як бачимо, справді універсальними знаннями вирізнявся цей талановитий чоловік.

Останній московський період життя Семена Сетпановича був не менш цікавий, ніж петербурзький, і дуже незвичайний. Він, очевидно, успадкував від когось зі своїх предків-козаків дар характерника-цілителя. Зацікавився медициною, особливо народною гіпнотичною методою лікування. Дослідник цього періоду його життя Микола Кухарчук знайшов в архівах дуже цікаві спогади про те, як проводив співак лікувальні сеанси. Зокрема наводить такі факти: через 10 років по смерті артиста петербурзький журнал «Ребус» (№№4-5 за 1884 рік) опублікував дещо незвичайні спогади. Авторка – маєтна московська пані (щоб не розголошувати свого імені, підписалася ініціалами А. Ш-ва) повідомляла, що була пацієнткою «магнетизера» Гулака-Артемовського і розповідала про його лікувальні сеанси, оскільки дуже хворіла і безуспішно лікувалася за кордоном.

Вона приїхала до Підновинського, де мешкав Семен Степанович, і біля будинку «зустріла близько 30 чоловік сільської публіки. Я увійшла до вітальні, де також сиділо чоловік із десять охайних москвичів. Приймальна для хворих була тісно заповнена простим, бідним людом. Хвилин за п’ять до вітальні увійшов пан у фланелевій блузі, високого зросту, міцної статури, на вигляд років 50. Це був Семен Степанович. Він підійшов до мене і запитав: «Ви бажаєте лікуватись? Але я не медик і жодних ліків не даю, окрім звичайної води та маслинової олії». «Я чула, що ви лікуєте магнетизмом». «Ті, хто сюди приходять, – пояснив він, лікуються лише молитвою, інакше раджу вам звернутися до медика. Без молитви магнетизм нічого не вартий». Потім він запросив усіх нас до кімнати… Підійшов до столика, де стояло з півсотні пляшок із білого скла, наповнених водою, і кільканадцятеро склянок із маслиновою олією. Тримаючи руки над водою постояв із чверть години. Потім упродовж 20 хвилин мовчки «магнетизував хворих. Дехто із заможних пацієнтів намагався віддячити подарунками, але Семен Степанович твердо їх відхиляв: «Це не мистецтво, а дар, – казав він, – і я не маю права брати за нього винагороду». Семен Степанович практикував понад 10 років, зціливши за цей час тисячі, здавалося б, невиліковних хворих.

…Помер цей геніальний наш композитор, співак, актор, лікар на 61-му році життя, в 1874 році. Можливо, жив би й довше, але своє здоров’я, чудодійний дар від Бога щедро віддавав людям.

С. Гулак-Артемовський похований у Москві на меморіальному Ваганьковському цвинтарі. Про відвідини його могили розповідав мій колега, журналіст Владислав Омельченко. Тоді в 1994 році він разом із товаришем розшукали глухий закуток кладовища, де були розташовані поховання ХІХ століття: «Раптом нашу увагу привернула яскрава троянда, що самотньо червоніла на занедбаній могилі. На надгробку виднівся напис: «Семен Степанович Гулак-Артемовський. Род. 4 (16) февраля 1813 года, ум. 5 (17) апреля 1873 года». З протилежного боку пам’ятника були викарбувані слова: «Композитор, певец, автор оперы «Запорожец за Дунаем». Тривалий час було невідоме місце поховання нашого знаменитого земляка. Тільки після Другої світової війни, коли в Москві відновилися декади літератури та мистецтва радянських республік, згадали, що український композитор похований саме на Ваганьковському кладовищі. Тоді й почалися пошуки його могили. 1952 року завдяки наполегливості артистів театру імені Станіславського та Немировича-Данченка, а також тому, що зберігся старий надгробок, могилу Семена Степановича віднайшли. Тоді ж уточнили й дату смерті композитора – 1874 рік. На надгробному камені були допущені помилки. Але збереглася метрична книга у Христовоздвиженській на Кудрині церкві, де служили над ним заупокійну панахиду

… Не знаю, що це – містика, якась дивина, магнетизм. Але звіряючи факти життя С. Гулака-Артемовського в енциклопедичному словнику, машинально ввімкнула радіо «Культура». Концерт у виконанні прекрасного баритона, вже покійного, Миколи Ворвулєва розпочався … з арії Карася. Семен Степанович наче б дякував, що ми згадуємо про нього.

До цього хочу додати ще й таке: вже давно в Україні витає думка (і ніяк не стане реальністю) про створення пантеону наших достойників. Серед тих, чий прах потрібно перевезти з чужини і перепоховати на батьківщині, повинен бути С. Гулак-Артемовський. Тільки тоді рідна земля буде для нього пухом, а не важким, замшілим каменем у російській стороні.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика