ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



МІФИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

Автор: Олег ЄЛЬЦОВ

Обов’язково слід прочитати книжку братів Капранових. Давно збирався. Тепер прочитаю точно – після того, як вивчив їхню програмну статтю про те, як нам організувати захист інформаційного простору України.

Кортить дізнатися: які думки можуть нести читачеві (здебільшого, як я розумію, молодого покоління) люди, у чиїй уяві інформаційні вороги українського народу набули вигляду таких жахливих потвор.

Пам’ятаю враження від замітки братів, де вони ділилися спостереженнями від участі в Форумі української інтелігенції. Нормальні такі враження, адекватні. Здавалося б: Капранови – наші люди, так би мовити – стоїмо на одній нежлобській платформі.

Тому й взявся ознайомитися із їхніми ідеями щодо інформаційної безпеки країни. Адже, схоже РНБО вирішило дійсно неформально поставитися до справи, запропонувало так би мовити, інтелігенції (щоправда, посвідчень інтелігента в нас не видають) надавати власні пропозиції щодо формування тієї безпеки.

Прочитав замітку Капранових, потім прочитав вдруге... й отетерілий вирішив чи-то заперечити, чи-то надати власні пропозиції щодо інформбезпеки (на щастя строк надання пропозицій збігає 12 червня).

У ЗБІРНОЇ РОСІЇ ДВА ДОСЯГНЕННЯ ПІСЛЯ ПОРАЗКИ ВІД ІСПАНІЇ

Я морально і культурно пригнічений від капранівських ідей і плекаю надію, що в РНБО їхні пропозиції загублять під аркушем з роздруківкою моєї замітки. Бо відчуваю страшенну особисту небезпеку від найменшої вірогідності, що пропозиції письменних братів будуть сприйняті як керівництво до дії.

Якщо за часів антинародного режиму Кучми я емігрував в Інтернет, а за часів народно-демократичного режиму Ющенка не виникло бажання звідти повертатися, то за умов реалізації Плану Капранових мені доведеться занурюватися далі. Наприклад, перекваліфікуватися на вирощування кіз на присадибній ділянці.

Але я не хочу ставати козоводом. Я хочу за звичкою висловлювати й розповсюджувати оціночні судження й інформацію. Капранови мріють не дозволити мені цього робити. Дійсно, а раптом ця замітка – одна зі складових тієї інформаційної війни, про яку попереджають брати.

Продовжую лякати й переходжу до конкретики.

Згоден, в часи проголошення незалежності дійсно відбувався сплеск розвитку вільної преси. І я його чудово пам’ятаю. Але ж цей сплеск відбувався не лише в Україні, а на всьому пострадянському просторі (згадайте легендарний ТВ-»Вигляд», «Комерсанта», «Комсомолку», «Литературную газету» того часу).

А причина була одна: державні мужі – й в Москві, й в Києві, й в Ашгабаті просто перелякалися, короткостроково відпустили важелі управління зі своїх лап. А потім оговталися й ми отримали те, що маємо нині: пресу підконтрольну, пригнічену владою й комерсантами-власниками ЗМІ.

До чого тут експансія російських ЗМІ? Так, національні медіа-клони вигідніше продукувати. Це Капрановим розповість будь-який власник ЗМІ та книговидавець. Це бізнес, панове письменники. Тому росіяни копіюють західні зразки, а ми поки що – російські.

Ви хочете, щоб ми створювали оригінальний національний продукт? То підтримуйте власні ЗМІ, журналістів, видавців, але не притискайте іноземних – свої від того кращими не стануть, можливо, стануть трохи огряднішими.

Гадаю, пани Капранови мають нагоду, як і автор цих рядків, спілкуватися із видавцями. І я переконаний, що їхні видавці кажуть те саме, що й мої: російську книжку продавати й видавати вигідніше. Навіть українські книжки часто вигідніше друкувати в Росії. Бо там інші податки, дешевша сировина.

Хіба комусь не зрозуміло, що слід робити, як зробити українське книговидання вигіднішим, як наповнити ринок україномовною книжкою? Правильно – слід конкурувати: із російськими поліграфістами, російськими письменниками, російськими податківцями. І тоді унас зростатимуть тиражі книжок й газет, будуть з’являтимуться нові імена в літературному світі й у світі журналістики.

Але Капранови як сталі письменники, свідомо чи ні, не бажають конкуренції. Вони хочуть звести нанівець своїх колег, ну хоча б з-за кордону. Уявляєте, наскільки зростуть тиражі книжок Капранових? Чи виграє від того український читач, за якого так вболівають брати? Чи отримають поштовх українські ЗМІ?

Звісно, ні. Й, власне, у цьому полягає наша інформаційна небезпека: заявити, що ми неповторні, а всі навколо ворожі й дурні, після чого перетворитися на містечкове культурне середовище, проте – національне.

Плекаю надію, що держава не візьметься, закатавши рукави, реалізовувати План Капранових.

По-перше, тому що це небезпечно, по-друге, тому що його неможливо реалізувати.

Припустимо, в нас геть зникли російські (англомовні, тощо) книжки та періодика. Мене це не лякає. Я давно не ходжу до книгарень, бо окрім попси там важко щось відшукати. Не читаю газет – бо там та сама попса. Як зараз, так і після реалізації плану Капранових, я заходитиму на сайти тих видань, яким довіряю, скачуватиму електронні книги, які мене цікавлять.

За кого вболівають брати: за тих, в кого немає електронної книжки за 200 доларів й Інтернету? Але ж більшість й нині не надто зачитується серйозною літературою, а якою мовою викладене інформаційне сміття – хіба це важливо?

А в мене є інша пропозиція: нічого не обмежувати, а створювати умови для власних письменників, журналістів, аби ті вчилися працювати, конкурувати й переймали чужий досвід. Іншого шляху немає, бо нічого пристойного зробити заборонами неможливо. Тобто, я пропоную не посилювати тиск держави (у цьому випадку – на іноземного видавця), а послаблювати її присутність (коли йдеться про видавця українського).

І не треба копіювати Росію. Це неможливо. Російський народ має яскравий імперський характер й здатен пожертвувати в ім’я великої Росії багато чим, демократичними засадами зокрема.

Українці ментально інші. Можуть проголошувати дуже правильні гасла, а дорвавшись до влади, наплювати на гасла й маленьких українців, після чого приступити до дерибану. Українець, мешкаючи в середині Європи, все одно залишається в хаті, яка з краю. Отже, він не стане підтримувати тверду руку й міцну амбітну державу.

Через те, як на мене, українцям більш притаманне «м’яке» державне керування – не через заборони й гіперповноваження політичних месій, а через послаблений державний механізм із обмеженням прав чиновництва, мінімумом заборон і дозволів.

Коротше: все, що не заборонено – дозволено, а забороняти слід дуже обережно. Тому й заходи інформаційної безпеки мають здійснюватися саме у такий спосіб: послаблення державного тиску для своїх – національних виробників інформпродукту.

А якщо дозволити українському чиновнику вирішувати хто добрий, хто поганий, хто «проукраїнський», хто прозахідний-проросійський, тощо – загнобить все: і своє і чуже.

От про це треба говорити, а не як наділити державу додатковими дозвільними та обмежувальними функціями. Адже нині, скажімо, ми фактично не маємо держави, вона втратила головні атрибути: судову владу, виконавчу, немає вільної преси.

Але якось ще існуємо – саме завдяки простому українцеві, його здатності пристосуватися хоч до Кучми, хоч до Ющенка. Й на горизонті не видно більш прогресивних постатей. Тож не треба наділяти нових кучмо-ющенків додатковими повноваженнями. Саме це є найбільша небезпека.

Практика засвідчує, що всі дії української держави – що б вона не робила – мають наслідком одне: посилення, розбещення та збільшення чисельності адмінстративно-репресивного апарату та підвищення тиску на маленького українця.

Але той українець вміє проходити «проміж крапельками». Й на чергові чиновницькі репресії ми відповімо власним пофігізмом. Нехай влада реалізує усі плани братів Капранових, нехай на полицях залишаться лише їхні книжки, я все одно не поступлюся власною свободою й правом обирати, що мені читати й що писати, та якою мовою.

Бо врешті-решт, в мене вже накопичилася чимала бібліотека, яку читати-перечитувати, а ще є Інтернет. Та, здається, брати не забули й про мене.

Вони зазіхають на мою свободу через Інтернет, намагаються впливати через пошуковиків та рейтингові системи. Напевно, ще можна залучити національних провайдерів, зобов’язати опікуватися мною спецслужби. Та то все дурне! Нічого не вийде, принаймні стосовно мене. Бо перебуваючи в Інтернеті не один рік, я знаю, як їм протистояти.

Але роботи й повноважень у держави побільшає. Значить – зростуть витрати спецслужб, побільшає чиновництва у всіляких силових та дозвільних структурах, буде на що витрачати податки.

Капранови підходять до захисту інформаційних інтересів держави комплексно, не обмежуючись квотуванням. Вони прагнуть тиснути на власників ЗМІ через ліцензування.

Я вже чимало «живу» у журналістиці й весь час не можу збагнути: навіщо взагалі потрібне це ліцензування? Капранови в журналістиці точно менше за мене, але можливо вони більше думали й зрозуміли. Але я не знайшов у їхній концепції відповіді на питання, яке мене так цікавить.

Можливо, суспільству (читай – державі) потрібний цей додатковий ліцензійний важіль, аби в певний політичний момент заборонити видання тої чи іншої газети, як це було за часів Кучми?

Дякувати Богові, а точніше – нам з вами, зараз цього немає. Але до чергових президентських виборів ще багато чого може відбутися... Можливо, Капранови все ж не замислювалися над тим, що таке ЗМІ? Правильно, це орган розповсюдження інформації.

Але ж кожен громадянин також є органом розповсюдження інформації. Бабулі на лавці біля під’їзду теж розповсюджують інформацію. Може, й їм слід запровадити процедуру ліцензування? Можливо, пани Капранови не читали закон про інформацію? За ним людина відповідає за власні слова навіть в усній формі.

І якщо я висловлю у приватній бесіді образу на адресу третьої персони, то можу відповісти за це за законом (якщо той, кому я це висловив, підтвердить мої слова у суді). В мене був судовий процес за таких приблизно обставин. То чого ще потрібно державі і державникам Капрановим? Ще більшого контролю і відповідальності пересічних українців?

Які ще потрібні дозволи, скільки ще потрібно чиновників, аби до людей дійшли краплі правди? Є кримінальний кодекс та кодекс про адмінпорушення. Там вказана вся можлива відповідальність – за пропаганду насильства, за заклики до повалення державного ладу, розповсюдження порнографії, тощо. Ними повинні користуватися всі – від бабусі на лавці до медіа-магната та чиновника, який їх контролює.

Колись у нас були підконтрольними державі власники друкарських машинок, потім – ксероксів. Все це із часом минуло. Настав час скасування ліцензій ЗМІ, але не його посилення.

Світ стає вільнішим, але Капрановим це не подобається.

Панове Капранови, ви взагалі розумієте, що пропонуєте? І чому ви впевнені, що інформаційний простір України слід захищати передусім від зазіхань ззовні?

Чому народ повинен протистояти злим москалям (жидам, вузькоглазим, нігерам, тощо)? Чи не краще спрямувати свій потенціал на створення інформаційного продукту, конкурентноздатного, красивого, такого, який куплять й споживуть інші нації.

Інакше ми рушимо у тому напрямку, де були – у фашизм, чи-то пак тоталітаризм. Я там був і назад не хочу.

Дехто критикує голову РНБОУ Раїсу Богатирьову у певній нерішучості. Мовляв, треба більше різких дій з захисту національних інтересів. Але я уявляю, що станеться, якщо вона рішучо візьметься виконувати настанови Капранових.

Впевнений і вірю – цього не станеться. Богатирьова за фахом медик, вона повинна розуміти, що у питаннях національної безпеки слід намагатися запобігати хірургічному втручанню. Капранови пропонують, аби РНБО й держава в цілому встромили свої хірургічні інструменти в інформаційне тіло й почали по-живому «поліпшувати» й «контролювати».

Давайте запропонуємо на ворожу (за Капрановими) пропаганду власну – більш привабливу, якіснішу. Давайте, панове письменники, писати більше книжок – хороших і різних. І знімати фільмів – не менше за індійців, чи принаймні росіян.

Бо назва фільму «Богдан Хмельницький» ще не є гарантією його ринкового успіху й естетичної цінності. Й давайте видавати журнали й телепрограми, які будуть закуповувати іноземні власники й телекомпанії.

Панове Капранови, напишіть книжку, яка б завоювала російського читача, нехай ваші твори почнуть перекладати на мови усього світу. Це буде справжнім захистом українського інформринку й анексією чужих.

А те, що ви пропонуєте, покликане лише задовольнити матеріальні потреби невеличкої купки осіб й ще більше посилити тиск держави на громадянина, обмежити його право в отриманні інформації, зробити інформаційний простір України неповноцінним.

Панове демократи, вам слід знати, що сучасний цивілізований світ є таким, де домінантою є збереження прав меншин (національних, сексуальних, інтелектуальних, тощо). Всі ми – в чомусь є меншиною. І треба поважати й захищати всі без винятку меншини, в тому числі мовні.

А оскільки думки й пропозиції братів Капранових здаються мені зазіханням на інформаційну безпеку України, наважуся запропонувати дещо від себе. А саме: не слід нічого посилювати й обмежувати. Слід сприяти розквіту національного інформаційного простору – саме зусиллями українських письменників, журналістів, кінематографістів.

Зробіть інформаційне життя в Україні «ситнішим» й «смачнішим», передусім, дуже обережним корегуванням й контролем з боку держави, й це буде головною зброєю українців в «інформаційній війні», яка так лякає чутливих братів-письменників.

А от що дійсно слід «посилити» та «обмежити», так це дієвий контроль за вчинками чиновництва, кількість якого потребує скорочення. Й гранично обмежити їхні права.

А ще примусити їх «контролювати самих себе»: в інформаційному просторі мають бути присутніми дані про всі вчинки чиновництва: що вони роблять, куди й за чий рахунок літають, які рішення ухвалюють, кому що дозволяють, а кому ні, які судові постанови продукують.

Самі чиновники на це ніколи не підуть. Бо ж вони вже також перетворилися на загрозу національної безпеки. Народові вже не вистачатиме грошей, аби задовольнити їхні хабарницькі апетити. Отже, спеціальний державний орган – РНБО – покликаний переломити ситуацію. Принаймні, на те залишається надія.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика