ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



Анатолій ГРИЦЕНКО: ЯНУКОВИЧ ОСОБИСТО СКАЗАВ МЕНІ, ЩО ДОМОВИВСЯ З ЮЩЕНКОМ ПРО ШИРОКУ КОАЛІЦІЮ

(Закінчення. Початок у № 23, 2008 р.)
Інтерв’ю Анатолія Гриценка «Українській правді».

– Коли Ющенко розпустив попередню Верховну Раду, Янукович уночі зібрав екстрене засідання уряду. Ті пристрасті насправді були бутафорією? На що ви готові були піти в тій ситуації як президентський міністр?

– Ситуація була екстраординарною. Президент прийняв правильне рішення, справді той парламент треба було розпускати.

Коли розпочалося нічне засідання уряду, прем’єр Янукович запропонував міністрам висловитися. Я не готувався завчасно, але і сьогодні повторив би ті ж самі слова.

Перше: «Збройні Сили будуть діяти в рамках Конституції і законів України».

Друге: «Збройні Сили будуть виконувати накази верховного головнокомандувача, і нікого іншого – прем’єра, спікера, будь–кого».

І третє – і я сказав це абсолютно свідомо: «Якщо будуть незаконні спроби втягнути інші силові структури у вирішення політичного конфлікту, то Збройні Сили зіграють свою стабілізуючу роль».

Я розраховував на «холодний душ», і ця заява досягла своєї мети.

У той період відповідальну позицію займав президент. Він проводив оперативні наради за участю керівників силових структур, і першою тезою завжди звучало: «Це політичний конфлікт, його створили політики, вони його й мають вирішувати. Прошу силовиків жодним чином не втручатися».

Ющенко досить жорстко критикував міністра Цушка, який організував на Хрещатику демонстрацію техніки і прийомів рукопашного бою міліцейського спецназу. Потім Цушко перестав ходити на наради і не відповідав на телефонні дзвінки президента...

В уряді оперативний контроль за силовими структурами щоденно здійснював віце–прем’єр Радченко, в апараті РНБО – Гайдук, тоді секретар Ради національної безпеки.

Ситуація не була простою, але завдяки цим заходам вдалося уникнути серйозних проблем.

– Ви працювали міністром в уряді Януковича, хоча за кілька років до того входили до штабу його опонента. Як для вас змінилося сприйняття Януковича за цей час?

– Робота з Януковичем з самого початку складалася конфліктно. Я побачив, що етика поведінки тих людей, яких він привів в уряд, не передбачала заперечень лідерові.

А тут для них був шок: заперечуючи хибні рішення уряду, мені інколи доводилося по півтори–дві години вести дискусію з прем’єром, віце–прем’єрами і міністрами. І врешті–решт домагатися прийняття правильних рішень...

Ми пройшли непростий шлях і з Азаровим. Були лобові зіткнення, коли він говорив: «Якби моя воля, я б ніколи не призначив Гриценка міністром оборони». Відповідь: «Якби моя воля, я б ніколи не призначив вас першим віце–прем'єром. Але оскільки ні у вас, ні в мене волі на такі рішення немає, бо нас призначала Верховна Рада, то мусимо спільно працювати». Пізніше ми порозумілися з Азаровим і загалом працювали нормально.

 

Після масованої кампанії звинувачень із залученням ГоловКРУ, Генеральної прокуратури, звіту у Верховній Раді усе закінчилося тим, що 10 грудня 2006 року Янукович запросив мене і сказав, що в нього немає підстав звинувачувати Гриценка у корупції.

«Будемо працювати», – запропонував прем’єр. Я відповів: «Добре, будемо працювати. Жаль тільки, що ми втратили чотири місяці».

– Як склалися ваші стосунки в подальшому?

– Дивлячись назад, визнаю, що порівняно з іншими «яструбами» в уряді, Янукович був чи не найбільш поміркованим.

У нього було чимало можливостей переконатися, що Гриценко відстоює те, у що вірить сам, а не пропрезидентську, чи антиурядову позицію.

Один з випадків. На засіданні РНБОУ президент під камери журналістів робить різку заяву, критикує уряд і Януковича зокрема. Коли Ющенко завершив, Янукович тут же бере слово. Але журналістів виводять із зали засідань.

Янукович шокований неможливістю звернутися до преси. Але усі мовчать, у тому числі члени РНБО, його ж міністри. Я взяв слово і звернувся до президента: «Мені соромно, що голову уряду позбавили можливості висловитися перед журналістами. Прошу дати команду прес–службі більше так не робити. Згадайте, Вікторе Андрійовичу, як вас самого свого часу обмежували у спілкуванні з пресою».

Президенту було неприємно чути такі слова, а Янукович подивився на мене як на марсіанина...

– Отже, хто такий Янукович?

– Янукович вражений тією ж хворобою, що й інші нинішні лідери – він формує свою команду переважно з людей лояльних, слухняних.

В уряді я бачив Януковича різним. Бачив виваженим, сильним, часом розсудливим. Йому вдавалося із різноголосся членів уряду виловити суть і вивести Кабмін на правильне рішення. Або відкласти прийняття неправильного рішення.

Але я бачив Януковича слабким і поступливим. Це було після того, як Партія регіонів погодилася на дострокові вибори.

– В чому проявлялася слабкість?

– Янукович проводив будь–які рішення, ініційовані секретаріатом президента – навіть нелогічні, на грані або за гранню закону, в тому числі невигідні державі. Частину цих рішень вдалося зупинити.

Наприклад, була пропозиція виділити 100 гектарів землі у Києві для будівництва нової лікарні – очевидно, під патронатом дружини президента. Бо у складі наглядової ради я побачив знайомі прізвища – Васюник, Корпан… Документ був внесений несподівано, наприкінці засідання Кабміну, як додаткове питання.

Передбачалося, що воно буде схвалене практично без обговорення. І було видно, що Янукович у цьому зацікавлений.

Коли я переглянув документ, то відразу заперечив: «Лікарня, безумовно, потрібна, але тут є проблеми із законом». Із проекту було незрозуміло, і ніхто не міг пояснити, що це за ділянка, де вона розташована у Києві, ким і кому ці 100 гектарів будуть передані? Чомусь пропонувалося зробити це без участі Міністерства охорони здоров’я, а міністр пожимав плечима... Питання було знято з розгляду.

Були й інші питання, у тому числі стосовно сотень гектарів лісу у Закарпатті, коли Янукович проявив небачену до того поступливість. Мабуть, він вірив, що після виборів буде створена широка коаліція, і вони знайдуть порозуміння з Ющенком.

– Про це багато говорять, але неконкретно. На чому ґрунтувалася ваша впевненість в існуванні домовленостей Ющенка і Януковича про широку коаліцію?

– Мені про це сказав сам Янукович.

– Коли?

– У грудні, за пару днів до обрання Тимошенко прем’єром. Він запросив мене на розмову. Розповім лише ту її частину, що має не особисте, а суспільне значення.

Янукович сказав, що у травні 2007 року він домовився з президентом про створення після виборів широкої коаліції. Янукович знову мав обійняти пост прем’єра. А Ющенку пообіцяли, що після внесення змін до Конституції його переоберуть на новий термін у парламенті.

З особливим подивом я почув від Януковича, що під час виборів вони з президентом щотижня узгоджували навіть меседжі кампанії.

За його словами, вони також домовилися – і Партія регіонів цього дотрималася – що не буде масових фальсифікацій у Східному регіоні. Робилося це для того, щоб гідно завершити вибори і потім «через широку коаліцію ефективно працювати на об'єднання країни».

– Після того, як ви побували всередині уряду Януковича, як можете оцінити його шанси бути президентом?

– Я думаю, що навряд чи Янукович може розраховувати на президентську посаду. Та й прем’єрська на 100% йому не гарантована. Дуже непросто розвиваються процеси в Партії регіонів. Вони ще не вийшли у публічну площину, але там, усередині, йде перегрупування сил.

– Тобто в Партії регіонів буде зроблена ставка на Ющенка?

– Побачимо. На такий радикальний крок буде непросто відважитися. Електорат у Партії регіонів – вірний, але ж він не дресирований…

Крім того, іде боротьба за вплив між партійним крилом, яке більше орієнтується на Ахметова, і крилом, яке орієнтується на Януковича. Відповідно, час від часу змінюються і сценарії розвитку.

Якщо «широка коаліція» з благословення президента відбудеться, то домінуючою буде роль тих, хто орієнтується на Ахметова. Якщо складеться ситуативний союз з Блоком Тимошенко, щоб змінити Конституцію, – то такий сценарій більше пов’язаний з тими, хто орієнтується на Януковича.

ЮЩЕНКА ВВЕЛИ В ОМАНУ ПРО НІЧНУ НАРАДУ В ТИМОШЕНКО

– Одна з причин вашого неперепризначення на посаду міністра – у підозрах Ющенка, що ви заодно з Тимошенко. А президенту була потрібна дуже надійна людина на цій ділянці. Доказів ваших зв’язків з Тимошенко багато. Починаючи з того, що ви брали участь у тій нараді вночі на дачі Турчинова перед відставкою Тимошенко 2005 року. Також є фактор, що ваша дружина товаришує з Тимошенко. Ну і той факт, що зараз ви отримали комітет за квотою БЮТ, фактично підтверджує цю думку.

– Давайте по черзі: нарада вночі, дружина, комітет...

Почну з останнього. Призначення на посаду голови комітету відбулося через кілька тижнів уже після мого звільнення з Міноборони. Отже…

– Але ж факт пожертви БЮТом своєї кадрової позиції на користь Гриценка про щось таки свідчить!

– Ні про що він не свідчить! Очолити комітет мені запропонував лідер фракції НУНС В’ячеслав Кириленко, він же вів переговори з БЮТ. І ще раз наголошую – на той час я вже не був міністром. Отже це не причина.

З Тимошенко у нас були різні відносини. Досить близькими вони були в період «України без Кучми», тих тривожних подій.

Був цікавий момент у 2003 році, коли ми випадково опинилися в одному літаку на шляху до Туреччини: ми з дружиною і Тимошенко. Вона тоді опікувалася звільненням родичів, затриманих у Туреччині, а ми летіли до Анталії на відпочинок. Перед вильотом просиділи годину в аеропорту, проговорили.

Тимошенко тоді сказала несподівану річ: «От дивіться. Можна було б завалити цей літак, і заодно для режиму Кучми вирішити всі проблеми».

І дійсно, на борту була непримиренний лідер опозиції, яка створювала найбільше проблем для Кучми. Летів керівник Центру Разумкова, який був найсильнішим серед неурядових аналітичних структур. Експерти Центру відстоювали критичну до влади позицію, та ще й оприлюднювали правдиву соціологію. І летіла журналіст, заступник головного редактора «Дзеркала тижня», найбільш впливового незалежного видання.

А дві Юлії спілкуються, до речі, не так часто, як вам видається. Минулого тижня, з нагоди Дня журналіста, вони вперше зустрілися після паузи в півтора роки.

Ми з Тимошенко в останні роки спілкувалися епізодично, переважно по телефону. Вона завжди підкреслювала, що в її уряді Гриценко був найкращим європейським міністром.

Але під час виборів Юлія Володимирівна сказала протилежні речі: Гриценко взагалі не компетентний, не має армійського досвіду і не має права ставити під сумнів її ініціативу щодо швидкого переходу армії на контракт.

На той момент наші відносини розірвалися. Я був єдиним з команди НУНС, хто публічно критикував Тимошенко під час виборів 2007 року. Отже, Тимошенко і моя відставка – не складається.

– Але це не виключає, що на наступних виборах ви будете балотуватися за списком БЮТ?

– На двох останніх парламентських виборах Тимошенко пропонувала мені йти за її списком у першій п'ятірці. Кожного разу я дякував за таку пропозицію, але не приймав її.

Вже після виборів Тимошенко також пропонувала увійти до її команди. Я знову подякував, але сказав, що не зроблю цього.

Я їй пояснив: «Юля, я тобі не ворог. Буду підтримувати позитивні кроки, які робиш ти і уряд. Але буду і тобі, й іншим членам уряду пропонувати, там, де я бачу, сильніші рішення. Так само залишаю за собою право критикувати слабкі рішення. Але вступити до твоєї команди – це дещо більше».

Бо в команді Тимошенко є люди іншої, ніж я, групи крові.

– Хто це?

– Приміром, Губський і все, що робиться у Київській області, в тому числі у сфері земельних відносин. Або депутати фракції БЮТ, які мали відношення до Тендерної палати, також не моєї групи крові.

– Однак як ви поясните, що брали участь у тій легендарній нараді вночі перед відставкою Тимошенко в 2005 році, що в очах Ющенка виглядала як змова за його спиною?

– Стосовно тієї ночі дуже багато пліток, і ніхто не сказав правди. Насправді ця зустріч була не в когось десь на дачі, а це було приміщення Служби безпеки. Я не виключаю, що хтось зробив запис тієї розмови, і я хотів би, щоб його оприлюднили.

Ющенка дезінформували про те, що там відбулося. І я знаю, хто.

– Назвіть прізвище!?

– Хотів би, щоб він сам про це сказав.

Я бачив, як розвивався конфлікт на початку вересня 2005 року. Робив усе можливе для того, щоб достукатися до Ющенка і переговорити з ним. Протягом трьох днів намагався зв’язатися з ним по телефону: через охорону, через Катерину Михайлівну, через Рибачука – жодного шансу.

Мені здавалося, що зможу знайти правильні слова, аби зупинити його від рішення «усі геть з пляжу», бо це мало би вкрай негативні наслідки. Але я так і не зміг зв’язатися з президентом.

– Хіба вам не здавалася некоректною участь міністра з квоти президента на нічній нараді в його опонента, яким була Тимошенко?

– Перше – ніякої президентської квоти в уряді Тимошенко не було, усі міністри мали однаковий статус. Президент отримав право на свою квоту в уряді з 2006 року, коли вступила в дію оновлена Конституція. Але це формальність.

Друге – коли тобі, міністру, дзвонить прем’єр–міністр і запрошує на зустріч, то у будь–який час міністр приїде на таку зустріч.

Я про це сказав Ющенку, коли в нас була розмова про ті події: «От зараз прем’єр Єхануров. Якщо він мені подзвонить і скаже: «Анатолію Степановичу, приїдь зараз до мене, треба невідкладно порадитися», – вдень це буде чи вночі, але я приїду. Так само приїхав би до прем’єра Януковича чи до президента Ющенка».

Питання в іншому – про що ми говорили по суті? Це головне. Так от, під час цієї зустрічі я сказав те ж саме, що намагався сказати Ющенку, але не зміг.

Я сказав, що крок «усі геть з пляжу» матиме вкрай негативні наслідки – конфлікт не припиниться, навпаки, із закритого він стане публічним, підуть взаємні звинувачення, а це потопить помаранчеву команду і по факту потопить і уряд, і президента, в тому числі на наступних виборах. Так і сталося. Я не сказав там жодного слова, за яке мені було б зараз соромно.

– Ваша дружина також була на тій нічній зустрічі у Тимошенко?

– Так, її теж запросили. Очевидно, Тимошенко вважала, що вона може щось порадити. Там були члени уряду – Пинзеник, Терьохін, Томенко, голова СБУ Турчинов. Був і генпрокурор Піскун.

– Кажуть, що саме Піскун був тією людиною, яка викривлено повідомила президента?

– Це ви сказали, не я. Але я не буду заперечувати.

Мені було дивно почути це від Ющенка – йому передали, нібито Гриценко обіцяв на тій зустрічі, що він «виділить грузовики для доставки в Київ біомаси для участі в акціях протесту».

Я йому сказав: «Вікторе Андрійовичу, слова «біомаса» немає в моєму словнику. І людина, яка вам таке сказала, – збрехала. Так питання не стояло, і я ніякі грузовики не виділяв, ніхто взагалі не планував протестних акцій».

Насправді, усі були стурбовані одним – якщо рішення про відставку відбудеться, то для помаранчевої команди це означатиме і тактичний, і стратегічний програш.

Ми тоді довго обговорювали, як достукатися до президента, як організувати його зустріч з Тимошенко, як переконати і які аргументи навести, щоб він не зробив хибного кроку.

– Але тієї ночі ви телефонували послу США Джону Гербсту. Але це виглядає дивно, коли міністр українського уряду для врегулювання внутрішньої політичної кризи звертається до дипломата іноземної держави?

– Дійсно, розмова з послом відбулася. Ми не знаходили виходу і думали, може посол допоможе організувати зустріч Ющенка і Тимошенко, через Рибачука наприклад. Нічого більше. Доручили переговорити мені, бо перекладач не потрібний.

Ви питаєте, чи не виглядає це дивним? Зараз – виглядає, тоді – не виглядало.

Мабуть, ми забули, згадаймо: у 2002–2004 роках наша влада і наша опозиція вважали абсолютно прийнятним звертатися до дружніх держав за допомогою у врегулюванні внутрішньої політичної кризи.

Два роки поспіль, 2002–2003, у Варшаві проводилися круглі столи за посередництва президента Квасьнєвського і високого представника Євросоюзу Солани. У них брали участь наша влада і наша опозиція, журналісти, і це не викликало жодних докорів. Як експерт, я був на цих круглих столах.

А восени 2004–го? Згадайте, у Маріїнському палаці Кучма, Янукович, Литвин, Ющенко, Тимошенко, Плющ… – за одним столом із Квасьнєвським, Соланою, Адамкусом, Гризловим… Прямий ефір. Нам допомагали вирішувати внутрішні проблеми, і тоді це не викликало осуду. Ні влади, ні опозиції, ні журналістів. Навпаки, ми дякували нашим партнерам.

Задам сам собі питання: чи подзвонив би я послу в аналогічній ситуації сьогодні? Ні, тому що клімат стосунків змінився кардинально. Ми стали дорослими, принаймні так вважаємо. І конфліктуємо по–дорослому. І навряд чи дослухаємося до дружньої поради когось із посередників.

Я ДОТЕПЕР ЗБЕРІГАЮ КВІТАНЦІЇ ЗА ВИКОРИСТАННЯ СЛУЖБОВИХ МАШИН

– Зараз активно обговорюється отруєння Ющенка. Ви працювали в штабі кандидата в президенти і очевидно маєте свою версію – чи справді Ющенко був отруєний?

– Мене запрошували до Генпрокуратури в якості свідка пару тижнів тому... Але я не маю жодної інформації, яка могла б допомогти слідству. Бо хоч і працював у штабі, але з Ющенком безпосередньо за весь період виборчої кампанії розмовляв два–три рази, не більше.

Я не був у полі тих, хто його супроводжував. Навіть на сцену Майдану не виходив жодного разу. Спочатку не було коли, а потім, коли побачив, хто там з’являється, не було бажання...

Мій допит по справі отруєння завершився нічим. Але за тоном запитань мені здалося, що до розкриття злочину ще далеко. А на ті запитання, які ставилися мені, дуже легко міг би дати відповідь сам Ющенко. На жаль, він не ходить до Генпрокуратури для дачі пояснень.

А щодо Жванії – він останнім часом наговорив надто багато. Думаю, він і сам жалкує, що не стримав емоцій. Його, так само, як і Луценка, провокують на різкі кроки…

– Але коли говорять про репресії відносно Луценка, варто згадати, що він літав на відпочинок літаками МВС. Якби він так не робив, то і підстав у прокуратури для переслідувань не було б?

– Ми не бачили матеріалів справи Луценка і не можемо судити.

Про себе скажу. Коли я прийшов у міністерство, то був зайнятий з ранку до вечора. Але залишалися питання сім’ї – наприклад, десь відвезти дитину чи дружину. Тому я з першого дня встановив правило – якщо поїздка не має відношення до служби, я говорив: «Вона за мій рахунок».

І за кожну поїздку сплачував відповідно до нормативів, за кожний кілометр пробігу машини, і всі квитанції зберігаю дотепер.

Це було несподіване для підлеглих рішення. Пізніше я взяв довідку, як керівники міністерства і генштабу використовують службовий транспорт у вихідні дні. І побачив, що різко зменшилися виклики автомобілів, і як потім інші почали платити так само, як і міністр.

Тепер стосовно літаків: були ситуації, коли, перебуваючи у відпустці, мене викликали раніше обумовленого часу, і мені треба було летіти до Києва з членами сім’ї. Чартером не літав, але кілька разів літав разом з військовими попутним транспортним літаком, якщо такий був раніше запланований. І також перераховував по 3–4 тисячі гривень на рахунок авіаційної бригади.

– Але, знову ж таки, Луценко цього не робив – то чому ви все одно вважаєте це репресіями?

– Я вважаю це явно вибірковим застосуванням закону. Можу додати, що наш комітет направив у Генпрокуратуру і президентові матеріали, які підтверджують факти лобіювання працівниками секретаріату президента інтересів приватного бізнесу. Там мова йде про мільйонні збитки для армії, але адекватної реакції немає. От це і є вибіркове застосування закону.

– Назвіть, хто конкретно.

– Про конкретні речі я говорив неодноразово: заступник глави секретаріату президента Олександр Чалий. Його підписи стоять під документами. Але, мабуть, не тільки він.

– Однак у вас був заступник міністра оборони на прізвище Кредісов, який також упіймався на зловживаннях...

– Коли я прийшов у Міноборони, потрібен був заступник, який зміг би по–новому подивитися на економіку Міністерства. З Кредісовим ми були знайомі по круглих столах Центру Разумкова, він представляв асоціацію малого і середнього бізнесу. За моїм поданням, Кредісова призначили на посаду заступника міністра, я дав йому шанс проявити себе на відповідальній посаді. Як виявилося, помилився.

Коли пересвідчився, що Кредісов приймає рішення поза моєю спиною, виходячи за межі повноважень, о 8:30 запросив його в кабінет, і він тут же написав заяву про звільнення. А вже об 11 годині був звільнений рішенням Кабміну.

Знаєте, економіка міністерства – це спокуса. До яких тільки махінацій не вдаються і як важко в цій запущеній сфері наводити порядок. Наприклад, мені абсолютно випадково вдалося виловити довіреність на операції з майном Збройних Сил, зате яку?!

Це – унікальний документ, який я зберіг у своєму архіві. По–перше, довіреність видана безстроково. По–друге, з правом передачі будь–якій іншій особі. По–третє, вона була видана одним із моїх попередників, але зареєстрована чомусь не в Міністерстві оборони, а у приватного нотаріуса.

– Хто видав цю довіреність: Кузьмук, Марчук, Шкідченко?

– Скажу так: це один із екс–міністрів оборони, якого зараз дехто навіть розглядає як можливого компромісного прем’єра у випадку відставки Тимошенко.

Я ДОПОВІВ СТРАТЕГІЧНИЙ ЗАМИСЕЛ: ПУНКТ ТРЕТІЙ – КУЛЯ В ЛОБ

– Відомо, що президент був незадоволений тим, як при Гриценку розподілялося нерухоме майно. Наприклад, у Києві військові об’єкти отримували у власність Хмельницький з Івановим.

– Доведеться згадати історію: Гриценко не був при владі, коли Верховна Рада, за поданням прем’єра Ющенка і його наступників, надавала Збройним силам право економічної і господарської діяльності. Я тоді очолював Центр Разумкова і публічно виступав проти комерціалізації армії. Бо знав, чим це закінчилося у Китаї – масовою корупцією серед військових і смертними вироками.

Тепер конкретно: при мені Хмельницький з Івановим не отримали жодної нової ділянки Міноборони у Києві.

– Однак існують документи!

– ...Вони виграли суди за старими договорами, але для завершення передачі раніше отриманого майна все одно потрібен був підпис міністра. Я змусив їх доплатити у бюджет Міноборони десятки мільйонів гривень, і вони це зробили.

За договорами, які я отримав у спадок від попередників, доплатили не лише Хмельницький з Івановим, а й інші інвестори. Усі ці кошти пішли на будівництво житла військовим.

Протягом останніх п’яти місяців ГоловКРУ, СБУ і Генпрокуратура в черговий раз перевіряють Міноборони і шукають «гроші Гриценка... Але я знаю, що не привласнив ні ділянки, ні акції державних підприємств, ані бюджетної копійки. А тому сплю спокійно.

Надлишкове майно – це та сфера, над вичищенням якої я працював у Міноборони щодня. І багато встиг зробити.

За моєї ініціативи уряд позбавив усі (!) структури Міністерства оборони права реалізовувати майно. Бо це абсолютно невластива функція для військового відомства.

У 2006 році урядом був створений окремий Державний департамент надлишкового майна та земель – виключно цивільна структура, підпорядкована міністру.

По–перше, я централізував прийняття рішень щодо надлишкового майна. По–друге, відсік людей у погонах від підготовки майнових рішень. Не тому, що військові більше корумповані, ніж цивільні. Просто якщо хтось удався до зловживань, то нехай це вже буде принаймні не людина в погонах, аби не плямувати армію.

– Ще одна земельна історія, яка припадає і на ваш період керівництва Міноборони, стосується військових містечок у Мукачевому, які зрештою перейшли у власність родинної фірми Віктора Балоги та Василя Петьовки. Як це сталося?

– Ініціатором виступив мер Мукачевого Василь Петьовка. Його пропозиція була слушною.

У Мукачевому розташовані раніше звільнені військові містечка, вони поступово руйнувалися або розкрадалися. Водночас Міноборони витрачало на них кошти, тому що їх треба було охороняти.

Крім того, на балансі Міноборони у Мукачевому були житлові будинки, до яких армія вже давно не мала відношення, але утримувала, ремонтувала, опалювала їх за рахунок військового бюджету. А ще – у Мукачівському гарнізоні була черга безквартирних офіцерів.

Петьовка запропонував: «Давайте ініціюємо рішення Кабінету міністрів. Міноборони передасть місту надлишкові містечка, а ми приймемо на баланс місцевої влади ваші житлові будинки. І ви більше не витрачатимете кошти на їхнє утримання. Крім того, після експертної оцінки вартості цих військових містечок, якщо різниця буде на користь Міноборони, то на цю суму місто придбає житло для безквартирних офіцерів».

Я підтримав цю пропозицію, було проведено незалежну оцінку вартості майна, проект рішення Кабміну погодили інші міністерства. Міська рада Мукачевого прийняла рішення, яким узяла на себе відповідні зобов’язання.

Після цього уряд схвалив розпорядження щодо передачі майна. Очікуваний результат: армія позбавлялася клопоту за надлишкові містечка і житловий фонд, а крім того отримувала 2500 квадратних метрів жила. Все це – згідно закону і без жодної копійки з бюджету Міноборони!

Виконання рішення уряду мав контролювати вже Єхануров. Від «Української правди» я дізнався, що військовим передали неякісне житло. А коли місцева влада провела аукціони з продажу колишнього військового майна, то переможцями виявилися члени сімей Балоги і Петьовки. Але це вже питання не до мене.

– Як Балога впливав на вас у цьому питанні?

– Балога подзвонив мені і запитав: «Анатолію Степановичу, ти можеш зустрітися з мером Мукачевого Петьовкою? У нього є пропозиція щодо передачі місту військових об’єктів в обмін на житло».

Я сказав: «Вікторе Івановичу, з мером зустрінусь. Але ж ти розумієш, що це має бути рішення Кабміну, що треба провести незалежну оцінку ринкової вартості майна, а крім того – я наполягатиму, щоб житло військові отримали не за рік–два, а невідкладно – протягом трьох місяців».

Балога запевнив, що особисто проконтролює, аби житло було передане протягом трьох місяців, а то й раніше. Не можу назвати це якимось впливом.

– Озираючись назад, що б ви зробили інакше – у своїх стосунках з Віктором Ющенком, у військовій сфері, в політиці?

– Знаєте, десь я почув вислів: «Швидше ви зустрінете панду на своїй кухні, ніж хоч на крихту зможете змінити себе». Це натура. Ось просто два приклади.

Наприкінці 1980–х партійна організація, першою серед тисяч партійних організацій у складі Збройних Сил на території України, припиняє надсилати членські внески до ЦК КПРС і переходить на Демократичну платформу в партії.

Так от, керівником цієї парторганізації мав честь бути майор Гриценко.

Другий приклад – 1995 рік. Після навчання у США я поступив до нашої Академії Збройних Сил, зараз це Національна академія оборони України.

Проводиться відкрите заняття у групі слухачів, серед яких підполковник Гриценко. Присутня в повному складі кафедра оперативного мистецтва – генерал–лейтенанти, генерал–майори, полковники. Тема занять – «Стратегічна оборонна операція України проти коаліції іноземних держав».

Згідно сценарію, противник налічує 50 дивізій з НАТОвським озброєнням, Україна розгорнула 36 дивізій.

Мені відведена роль головнокомандувача. Викладач, генерал Суятінов, пропонує викласти стратегічний замисел на операцію. Я доповідаю:

«Пункт перший – віддаю наказ нанести вогневий удар по будівлях Верховної Ради, президентської адміністрації і уряду України.

Пункт другий – підписую акт капітуляції. Пункт третій – пускаю собі кулю в лоба. Доповідь закінчив».

Мертва тиша. Пару хвилин усі ховають очі, шок. Врешті–решт зібрався з думкою генерал Суятінов: «Поясність свій замисел?»

Пояснюю: «Пункт перший – Україні у війні протистоїть коаліція членів НАТО, загалом 50 дивізій. Альянс не може проводити операції такого масштабу без США. Це означає, що ми воюємо практично з усім цивілізованим світом. Розгорнувши на папері 36 дивізій, ми свідомі того, що не маємо техніки, щоб їх укомплектувати, до того ж за станом підготовки маємо боєздатними лише кілька батальйонів на всю армію. Керівництво держави, яке довело до такої ситуації, не має права на життя. Тому наноситься вогневий удар.

Пункт другий – капітуляція, щоб зберегти життя громадян, наші історичні й культурні цінності, майно і територію від знищення.

Пункт третій – кулю в лоба, бо соромно здаватися без бою. І соромно, що ми, підполковники, полковники, генерали, замість того, щоб вивчати реальні речі, адекватні новій ситуації у Європі, готуємося до глобальної війни і витрачаємо час на абсолютні дурниці».

Викладач оголосив дострокову перерву. Разом з іншими йду до курилки. Підходять генерали, тиснуть руку: «Молодець, нарешті, справді, скільки можна займатися дурницями?» Питаю: «А чого ж ви мовчите?»

...До речі, історія зі сценаріями мала своє продовження через 10 років. Відразу після мого призначення на пост міністра начальник генштабу подає на підпис план військових навчань на 2005 рік. І що я побачив?

Навчання іграшкові! Державний кордон проведений на карті чомусь посередині України, а навколо нього прапорці неіснуючих бригад. Мені пояснюють: «Ми ж не можемо розігрувати реальний сценарій, наприклад, по захисту кордонів, бо це політично чутливо для сусідів».

Що за нісенітниця? Армія повинна бути готовою захищати свою країну. І ми будемо проводити реальні навчання. І нас не турбує, для кого це буде «чутливим». Турбуватиме когось – надамо пояснення. Але армія має бути армією!

Протягом року ми кардинально змінили всю систему планування бойової підготовки. На основі аналізу загроз і стану Збройних Сил відпрацювали Стратегічний замисел на їх застосування на період до 2011 року.

Сьогодні кожний командир бригади чи полку знає, як він має діяти в тій чи іншій реальній ситуації. І на виконання цих реальних завдань зорієнтована система бойової підготовки.

– Але ж ви не станете заперечувати, що військовослужбовці так само й далі будують генеральські дачі...

– Буду заперечувати як системне явище, бо з цим рішуче боровся. Був зафіксований один такий випадок, під Києвом. Я про це дізнався із газети «Сегодня». Інформація була перевірена негайно, вона підтвердилася. І командира бригади в той же день відсторонили від виконання обов’язків.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика