ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ІСПАНСЬКИЙ УРОК ДЕМОКРАТІЇ

Україна та Іспанія – дві європейські держави, які, хоча й відрізняються формою державного правління, об’єднуються, у першу чергу, такими вихідними ознаками, як декларування в якості держав незалежних, суверенних, правових. Кожна з цих країн має досить «молоду» конституцію (в Україні її прийнято 28 червня 1996 року, в Іспанії – 29 грудня 1978 року).

І кожна з цих країн пройшла довгу історію, яка у ХХ столітті ознаменувалася такою важливою віхою, як перехід від тоталітаризму до демократичного режиму. Звичайно, шлях від тоталітаризму до демократії мав свої відмінності у цих країнах, однак Україна може відзнайти у іспанському досвіді повчальні уроки і для себе. В Іспанії (як, до речі, і в сусідній Португалії) перехід до демократичного ладу відбувся напрочуд плавно – без суспільних катаклізмів, потрясінь, катастрофічних соціальних наслідків для населення країни. Як же цього можна було досягнути?
Восени 1975 року помер генералісимус Франко – диктатор, натхненник і вождь тоталітарної Іспанії. Його останньою волею була передача влади королю. Уже через два дні Генеральні кортеси більшістю голосів затвердили королем Іспанії Хуана Карлоса, який, обійнявши цю посаду, гідно та послідовно виконував застереження свого батька: не допустити розколу суспільства на два непримиренні табори, уникнути громадянської війни, згуртувати політичні сили навколо національних інтересів.
Органічним продовженням курсу короля була й політика уряду Іспанії, очолюваного з 1976 року державним діячем А.Суаресом. Першим кроком цього уряду була підготовка нового Закону про політичну реформу. Прикметно те, що з «легкої руки» А.Суареса закон органічно поєднував у собі, здавалося б, непоєднувані речі – проголошуючи реформу, він не містив у собі норм, які б відміняли попереднє законодавство, і, у першу чергу, він не відміняв фундаментальні закони франкізму (це 7 законів, що були прийняті у 1938-1967роках) – тому іноді цей закон називали восьмим фундаментальним законом. Аморфні формулювання, що робили можливою конституційну реформу, можна було трактувати як шлях до збереження всіх існуючих рис попереднього законодавства.
Ще один повчальний факт: у своїх промовах А.Суарес завжди високо оцінював досягнення франкізму. Він не кидався у крайнощі, розумів небезпечність впливу на суспільство обох крайніх флангів опозиції – антифранкістського та профранкістського.
У цей період в Іспанії з’являється «Рух», що вимагає «демократичного розриву» з профранкістським урядом. Але уряд домагається визнання своїх дій, у першу чергу, на рівні «правлячого класу» – тих, хто, репрезентуючи «учорашній день», ще зберігав реальну владу (армія, державна та профспілкова бюрократія тощо). Після прийняття на референдумі Закону про політичну реформу було легалізовано політичні партії, ліквідовано «Рух», згодом розпочалися контакти урядових інституцій з опозицією, що дало змогу запобігти жорсткій соціальній боротьбі у перехідний період. Тактика А.Суареса дала можливість легалізувати діяльність компартії, хоча від цього на певний час ускладнилися його відносини з армією.
Парламентські вибори 15 червня 1977 року стали новим етапом у процесі демократизації суспільства, який тривав до прийняття конституції. Цікаві були результати виборів: як виявилося, справжню політичну владу мали лише деякі партії: Іспанська соціальна робітнича партія, Комуністична партія, Союз демократичного центру, Народний альянс. Дві партії націоналістичної орієнтації зарекомендували себе як провідні лише у двох великих історичних регіонах Іспанії – Каталонії та Країні Басків. Переконались, що виборці віддають перевагу поміркованим, спокійним політикам.
Крім того, цікавим та важливим є те, що влада не покладала надій на якусь «нову» ідеальну еліту, яка б «науково» структурувала іспанське суспільство. Зовсім ні. Вона спиралася на ту добірну меншість, що входила до державної верхівки ще за часів Франко. Але таким чином була визначена реальна, а не утопічна мета перетворень, були взяті до уваги реальні, а не утопічні засоби їх здійснення. Зараз іспанці пишаються тим фактом, що до прийняття Конституції у них залучалися всі політичні партії (грудень 1978 рік), ніхто не «показував пальцями» та не «навішував ярлики» на політичних опонентів. Символічною у цьому процесі виступає роль королівської родини – батька, свідка кривавого «повстання» 1936 року, та сина – ініціатора і натхненника безкровного демократичного оновлення.
Як показує досвід розвинених країн, правління народу – це стан, коли громадянська думка контролює бюрократію і критикує бюрократичні структури, «наглядає» за ними, вміє спрямувати їхню діяльність в інтересах суспільного блага. Безпосереднє ж управління державою потребує спеціальних знань і досвіду, який приходить з часом, тобто нагромаджується, насамперед, у «вчорашніх» управлінців.
В Україні існували й продовжують існувати соціальні міфи, що розбурхують, розколюють навпіл, поляризують і, одночасно, паралізують громадську «душу».
Революційний вибух більшовизму у 1917 році і спровокована ним громадянська війна були, жорстокішими, ніж в Іспанії. Але ХХ століття закінчилося, і в ньому має залишитись сила-силенна різних впливових ідей, які пережили українці (ідея комунізму, ідея ліберального ринку тощо). І хоча між цими ідеями дуже велика відстань, вони не просто схожі, не тільки однотипні за своєю природою. Всі вони мають спільного «батька» – тяжіння до крайнощів. Схоже на те, що багато українських політиків упевнені: шлях до ринку та демократії пролягає лише через революційні руйнівні процеси. Зараз, на нашу думку, головною своєю функцією політики вбачають зовсім не унормовування, чітке впорядкування суспільного життя. «Стрибок у ринок» для них можливий лише через «тиху революцію». Для нас природною фігурою виступає, в першу чергу, економіст чи політик, котрий запевняє, що знає як «розбудувати ринок чи демократію», нав’язуючи при цьому свої проекти та політизуючи цим усе суспільне життя. Як зазначає один з сучасних політологів: «Ніде і ніколи політична демократія не вбачала своєю метою перехід до ринку і приватної власності. Адже не демократія породжує приватну власність, а приватна власність веде до демократії».
Щоб не відтворювати застарілі помилки, очевидно, потрібно запозичувати досвід у країн, що вже пройшли шлях, подібний до нашого. Тож варто скористатися і уроками Іспанії.
Перший іспанський урок: проблема поколінь, виростаючи у проблему між політикою, що проводилася «вчора», і «сьогоднішньою» – проблема конституціалізму, тобто дотримання конституції та правомірного оновлення конституційного режиму, спадкоємицею якої є «нова генерація» політиків. Велике значення конституція має не тільки як основний закон, а як політична традиція, що втілює державну мудрість. Вона розширює поняття партнерства між поколіннями, синтезує у собі інтереси і права трьох поколінь («вчорашнього», «сьогоднішнього» і «завтрашнього»).
Другий урок: «циркуляція еліт» як універсальний закон розвитку людської цивілізації. Переломлюючись через традиції та психологію кожного народу, промінь аристократизму висвітлює можливості свободи і демократії. Нинішній дефіцит еліти треба подолати на грунті синтезу історичної традиції і прагматичних потреб сьогодення. Маємо враховувати, що впродовж десятиліть суспільство «відпрасовувалося чавунними катками» тоталітарної машини, біля керма якої були не найкращі. Зараз перед українським громадянством час від часу ставиться непосильна мета: терпіти регулярні шокові, різкі, кардинальні зміни, що приведуть нас у «непорочний» ринок. А кому така революційність відкриває шлях нагору? Ясна річ, що не кращим учасникам соціальної конкуренції.
Тому маємо усвідомити, що дива не станеться. Попереду довгий, тернистий шлях становлення духовно-психологічної, моральної основи тієї людської системи, яка лише колись почне «сама себе контролювати», «регулювати». Інакше кажучи, необхідна ціла епоха «самозаглиблення» в іншу цивілізацію. Адже закони будуть працювати лише там і лише тоді, де і коли є люди, які їх виконують. А зміна людської свідомості – одна з найважчих. Тож ми маємо навчитись у іспанців мужності та оптимізму повільно, але впевнено рухатися довгим шляхом поступових змін, зберігаючи традиційні національні форми державного існування.

І.ГРИГОРЕНКО


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика