ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ПИСЬМЕННИК, ЯКИЙ НЕ ЗАХОТІВ БУТИ ЗЛИДАРЕМ

(Продовження. Початок у №21)

Витяг ночви надвір, поставив під хатою, а сонце гріє-нагріває ночви. І так тепло й ловко  зробилося. В теплому не страшно й помирати. Аж чує Василько, що йдуть через двір люди з бригади. Один чоловік підходить ближче, озивається до жінки своєї: «Мабуть, Василько Данила Панасенка чи не мертвий?..»
Забрали вони Василька до себе. Яровий Федір Трохимович та його дружина забрали.
...Все життя Василь Данилович тепер згадує про свою сестричку. Повернувся він з армії й одразу пішов до тієї хати, де жили колись, і почав копати лопатою, щоб знайти Манине тіло й переховати. Де не копав, де не ворушив – не знайшов...
Ось така драма-трагедія обпекла дитяче дев’ятилітнє серце Василька Панасенка і згодом мучила й продовжує мучити, аж до скону його віку. І таких драм в тридцять третьому відбувалося щоденно навіть не десятки й сотні, а тисячі й десятки тисяч...
– В який спосіб, Олександре, Ви підтримуєте зв’язок зі свідками голодомору – чи Ви дуже зайнятий?..
– Зайнятість зайнятістю, а потішити стару, немічну людину – наших батьків-дідусів, хоч і не рідних – вважаю за свій святий обов’язок. Тому по телефону спілкуюся з ними.Але ж свідків голодовки лишилося до пекучого щему мало. Дуже й дуже мало... А ось недавно - на Дев»яте травня – відвідував могилу мами, то вже і в моїх Винниках, і в сусідній Бреусівці, і в Улинівці, звідки родом Василь Данилович Панасенко, стоять пам»ятники убієнним насильницькою голодною смертю. Це мене зворушує, адже мої земляки-полтавці, бач, не байдужі до пам’яті своїх предків. А коли так – корінь наш український, родовий, ніякій нечисті обірвати не вдасться...
– Кілька років тому ця достойна книга-набат, книга реквієм, книга-енциклопедія українського горя й терпіння висувалася на здобуття Шевченківської премії. Логіка така: пошанувати книгу – це хоча б якоюсь мірою віддати данину шани й пам»яті мільйонам безневинних жертв геноциду. Проте з премією вийшов, здається, невеликий детектив?
– Сумний вийшов детектив, підступний. І він, цей детектив, вважаю, триває й досі...
Однак спробую пояснити детально свою позицію. По-перше, я добре усвідомлюю: хай би навіть боги-ангели були в Шевченківському комітеті, все одно на них би сипалися претензії, адже претендетів приблизно півсотні, а премій лише десять. І тут, як ніде, проявляється дія закону: що менший талант, то більші амбіції. А відповідно – й образи-претензії.По-друге, я за преміями ніколи не ганявся й ганятися не збираюся, бо це суперечить моїм моральним приписам.Однак державна Премія імені Тараса Шевченка для українського творця – це справді ніби подарунок-оцінка самого Бога, і сам наш благословенний Тарас – в цьому я глибоко переконаний – також є своєрідним втіленням земного українського Бога-месії. Одне слово: наш вогненний Тарас – це вічне несмертне духовне небо України. Без Тараса Україна перетворилася б на звичайнісіньку , примітивну сіру територію. Це зрозуміло, як Божий день. Як зрозуміло і не підлягає запереченню, що Шевченківська премія набагато голів вища навіть премії Нобеля. І так вважаю тому, що Нобелівська премія космополітична. І проаналізуйте, хто тією премією нагороджувався і нагороджується – майже всі космополіти... А Шевченківська – в ідеалі– мала б врости своїм корінням щонайглибше в національний духовний грунт. Але тут якраз і існує, мов гнойний болючий нарив, проблема. Тут заковика страшна і про яку бояться й не наважуються говорити...Уявімо собі таку ситуацію, що Тарас Григорович Шевченко воскреснув – наше шевченківське жюрі усе б зробило для того, аби Тарас премії не одержав. Хоча не треба бути великим мудрецем, щоб не розуміти: наш Кобзар від премії свого імені стовідсотково відмовився б. І відмовився з тієї простої причини, що держава Україна в тому вигляді, якою вона зараз існує, лише прикривається Тарасовим іменем. А суттю своєю для корінних українців чужа, ворожа, брехлива й наскрізно корумпована. Отож коли Спілка письменників – київська організація – запропонувала стати номінантом на здобуття Шевченківської премії, я попросив у тодішнього голови спілки Леоніда Череватенка – прекрасну, порядну людину й письменника - два дні на роздуми. Болючими були мої ті роздуми. Скажу вам, як на духу: не хотілося йти на компроміс із власною совістю. До того ж, і загиблі голодоморською смертю брати-українці ніби промовляли до мене з холодного потойбіччя, аби я до кінця відстоював і правду історії, і правду переконань. Коли не я, то хто ж тоді?..Не треба мені ніяких премій, думалось. Достатньо того, що Бог сподвиг звершити працю, яка, на моє переконання, житиме віки. І вже я вирішив стояти на цьому до кінця, однак в останній момент інша думка переборола попередню. Я мислив собі так: «І що з того, Олесю, що ти прочитуєш і розумієш безнадійність і програшність ситуації. Але чи не занадто ти згущуєш барви? І невже просвітку аніякого? Невже київська письменницька організація, що тобі пропонує стати номінантом на здобуття Шевченківської премії, така вже й недалекоглядна?..»Це один був, може, чи не найпосутніший аргумент. А другим аргументом було те, що навіть тих грошей, котрі виручив за продаж моєї комунальної квартири, не вистачило для видання «Мору», і я позичив під проценти у знайомих ще тридцять тисяч гривнів, а віддавати борг не було чим. Ситуація була не з легких, тому в останній момент я змінив своє рішення і дав згоду. І ось почалися мої виступи (здебільшого на українському радіо – на телебачення мене не допускали, бо вся телевізія, як ви добре бачите, пані Наталю, в руках чужинських власників-товстосумів); мене часто запрошували на виступи в університетах, ліцеях, коледжах, загальноосвітніх школах. Читачі писали сотні відгуків на мою книгу-епопею. Писали мені й у Шевченківський комітет. В періодиці друкувалася злива рецензій. Зізнаюся, то були чи не найщасливіші дні й місяці в моєму житті, коли відчував щиру вдячність і шану сотень і тисяч людей – від школярів до сивочолих дідусів та бабусів, від звичайних селян і робітників до академіків і народних депутатів. Книга, як я цього і прагнув, попала в «десятку». Всенародна книга про те, як, хто і чому так люто ненавидів і винищував наших чи не найпрацьовитіших у світі селян. Скажу відверто, мені навіть думати не було коли, чи дадуть премію, а чи стороною обійдуть. Однак пам’ятаю, як у передостанній день перед визначальним засіданням Шевченківського комітету Гриць Гайовий спитав чомусь з сумнівною лукавинкою: «Олександре, а що буде, коли тебе з Шевченківською премією кидонуть?..» Я спочатку навіть розгубився Мною оволоділо сум’яття, проте я згодом відповів абсолютно щиро: «Як би там не було, я продовжуватиму самозречено працювати...»
І ось – засідання відбулося. Моєї книги, вважай, «не помітили». І це ще не все: розмовляю я з членом Комітету, відомим і дуже талановитим критиком і поетом. А він мене майже в категоричній, повчальній формі вичитує:» І навіщо ти таку передмову написав? Та порадився б зі мною... – і Премія була б у твоїй кишені...» Не став я длі слухати критика й поета в одній іпостасі, поклав рурку, а в душу мою – було таке відчуття - ніби брутально наплювали... Але я ще дужче й твердіше утвердився в думці, що зробив дуже правильно, назвавши в книзі головних винуватців трагедії вперше поіменно. І то ж не моя вина, що серед «натхненників і організаторів» голодоморів у двадцятому століття в Україні більше дев’яноста відсотків були представники жидівських більшовиків. А – не скидайте цього з рахунку – диявольске винищення українців і сьогодні (тільки ще підступнішими методами) продовжується...
Однак такої «крамоли» не бажали чути й усвідомлювати члени пристосуванського тодішнього Шевченківського комітету.
– І все-таки, Олександре, Ви одержали премію за свою видатну книгу-пам’ятник «Мор» – щоправда, вже іншу премію: імені Олеся Гончара. Розкажіть, як це було?
– Не мною це підмічено й сказано: світ –жорстка й жорстока боротьба. І слабаком у цьому світі не личить бути. А це кажу до того, що мого «Мору» Шевченківський комітет не помітив, але, як Ви, Наталко, й зазначили попередньо, справа стосувалася не стільки мене особисто, скільки самого принципу елементарної справедливості, правоти й глузду. Я знав, що члени жюрі, що були в Шевченківському комітеті, і члени жюрі премії імені Олеся Гончара – це ніби дві окремі держави. В першій державі – майже всі її члени (за невеликим винятком) були при «годівниці», пільгах і всіляких мислимих і немислимих лауреатствах; а друга держава – тобто жюрі з присудженя премії імені Олеся Гончара – складалася з рядових письменників-роботяг, що при сучасному засиллі жидівського керівництва державою опинилися за межею бідності. Отож, київські письменники, мовити б так, взяли гору, і справедливість – хай невелика, хай майже непомітна – восторжествувала, і премію імені одного з найдорочих для мене великих українців була присуджена одноголосно.До того ж, Гончарева премія неабияк дорога мені ще й тим, що я земляк Олеся Терентійовича, і це саме він, славетний метр у літературі, підримав мене своїм по-батьківськи теплим листом у чи не найтяжчий кризовий період мого особистого й творчого життя. «Дорогий земляче! – звертався Олесь Терентійович у червні 1986 року. – Вітаю Вас з публікаціями в «Дніпрі». Думаю, журнал не помилився, подаючи Ваші оповідання читачеві. Є в них людяність, щирість, жива, справді народна мова. Я певен, Ви зможете успішно працювати в літературі, адже Ви вмієте дорожити тим, чим людині варто дорожити...» Матеріальна винагорода була суто символічною. На ті гроші з премії можливо проіснувати в сучасних умовах хіба що протягом тижня, та й то – скромно. Але для мене саме ім’я Олеся Терентійовича Гончара – дороге і велике. Здається, так воно є і для кожного, хто в нашій праматірній Україні відчуває себе українцем. Хоч – повторюю – письменник пише не задля премій.
– Ваша проза читабельна – і це надзвичайно, думається мені, важливо для автора. Вона дуже різна за жанрами і темами. Побутує думка, що письменник усе життя пише одну книжку. Чи це справді так? І чи є серед Ваших творів автобіографічні?
– Власне, пані Наталю, своїми питаннями ви й відповіли на них. Ви чудово розумієте, що я маю на оці. Адже вважаю Вас потужною поетесою і що дуже важливо – Ви наша до мізку кісток – українська. А проте давайте поміркуємо й над цими сакраментальними питаннями. Скажу вам відверто: я письменник-тугодум. Я пишу тяжко, пишу у великому трепеті, ніби боячись, аби Муза не відвернулася від мене – недосконалого, сум’ятливого і малого.І не випадково, думаю, в душевному тремтінні наближуюся до Слова, адже Муза, як відкрили для себе справжні творці, не лише недоступна, але й ревнива: тільки перестанеш про неї піклуватися-дбати, втече до іншого... А ще я на підсвідомому рівні – про що б не писав – сповідую три відкритих мною закони творчості. Перший закон – це за будь-яку ціну і про що б не писав, – прагнути малювати л ю д я н е в людині. Тобто мистецтво має бути продуктом Бога і в жодному випадкові – не сатани. Другий закон – закон концентрації. Коли з усього баченого, пережитого, вистражданого тобою вибираєш лише найсуттєвіше, найразючіше; таке, що не піддається нещадним ерозійним вітрам часу. Творячи за цим принципом, і, певна річ, за умови наявності в творця таланту, читача тоді слово бере за живе, викликає свої, неповторно- асоціативні почуття й почування. І третій закон творчості – це закон збереження таємниці. Себто на те й існує мистецтво, зокрема Слово, аби свято зберігати й поглиблювати таємницю світу, людини і самого Бога. А що змальовує художник – діло десяте. Скажімо, я народився в полтавському селі, а тому вже своїм походженням приречений передавати і запах найглибших у світі чорноземів рідного краю, так, на жаль, густо политих потом і кров»ю єдинокровних братів; приречений в міру свого таланту увічнювати в Слово конкретний побут наших батьків-селян; приречений слідом за Шевченком «на сторожі коло них поставити слово»... Вкрай важливо для письменника, скільки слів йому вдається вивести на орбіту неба. А вже там, у духовних небесах, слова зберігають енергетику й напругу безсмертя - як для народу, звідки це слово посилалося на орбіту, так і для всієї землі, яка, до речі, не така вже й велика.

Розмову вела Наталка ПОКЛАД
(Далі буде)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика