ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



МИХАЙЛІВСЬКИЙ ФЕНІКС

Коли трапляється мені бувати у Михайлівському Золотоверхому соборі, що так гармонійно вписався у вісь із Софійським кафедральним собором, згадую, як ще донедавна на Дніпрових кручах біля пам’ятника Володимирові Великому лежали його останки. А це ж була архітектурна пам’ятка світового значення, якій нинішнього року виповнюється 900 літ.

Урочистості з нагоди цього ювілею широко відзначаються в Україні, бо це одна з наших святинь, яка нагадує про славетне минуле України. Храмом нині опікується Українська православна церква Київського патріархату, а намісником собору є владика Даниїл.
Є такий день у році – спомин про благочинних, коли зачитують імена меценатів, внесені до спеціальних книжок, що зберігають навічно в олтарях храмів. Ця урочистість воскресає пам’ять про непроминуще добро і водночас спонукає до благодійництва.
Так з давніх давен велося і у нас в Україні. За більшовиків ця сув’язь була знищена, але нині вона, на щастя, знову поновилася. І ось ми дочекалися, що Золотоверхий Михайлівський собор освятився молитвою і зітхнув із полегкістю наш стражденний Київ, над яким тяжіло прокляття зруйнованого монастиря святого Архистратига Михаїла – опікуна столиці України.
Михайлова гора, сучасна Володимирська гірка, забудовувалася від початку ХІ століття. Тут були зведені Дмитрівський та Михайлівський Золотоверхий собори. Від останнього й виникла назва місцевості, яка зберігалася в побутуванні киян протягом тривалого часу.
У 1108 році Київський князь Святослав Ізяславович на місці Дмитрівського монастиря заснував Михайлівський монастир, а на його території з 1108 по 1113 роки споруджували Михайлівський Золотоверхий собор. У ХІІ столітті монастир став місцем захоронення князів. 1240 року його пограбували і частково зруйнували орди хана Батия. У ХVІІ столітті монастир стає великим землевласником: йому належали частина території Києва, села Бородянка, Мотовилівка, Трипілля та інші.
У першій половині ХVІІІ століття на території монастиря зводили будівлі у стилі українського барокко. 1713 року було споруджено Трапезну, яку в 1979-1980 роках реставрувала архітектор В.Шевченко. У 1716-1720 роках тут здійнялася кам’яна дзвіниця, а із середини ХVІІІ століття з’явилася кам’яна огорожа фортифікаційного призначення. Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття збудовано гостиничні корпуси.
На території Михайлівського Золотоверхого монастиря були поховані Київські князі Святополк Ізяславович (1113 року), його дружина Варвара, Святополк Юрійович (1190 року), Туровський князь Гліб Юрійович (1196 року), митрополити І.Борецький (1631 року) та І.Копинський (1640 року).
Михайлівський Золотоверхий собор збудував внук Ярослава Мудрого князь Святополк Ізяславович. Хрестовобанний шестистовбний храм із трьома нефами і позолоченою банею до початку ХХ століття став семибанним. Храм збудований із каменю та цегли-плінфи технікою «змішаної кладки» із використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки та фрески.
Як і Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий собор пов’язаний із багатьма історичними подіями, іменами державних, духовних та культурних діячів України. Тут бували київські князі, українські гетьмани, поети, письменники. Храм святого Михаїла вражав величчю численних іноземних гостей і мандрівників. Ще в ХVІ столітті дипломат Еріх Лясота писав: «Церква святого Михаїла була чудовою будівлею: посередині її містилася кругла вежа із визолоченим дахом. Верхні склепіння всередині мозаїчної роботи, а підлога вимощена маленькими кольоровими камінцями».
Захоплено писав своїй сестрі в Париж про пам’ятки Києва Оноре де Бальзак: «Тут маємо цікаву гармонію розкоші та простоти. Таким ансамблем є Київ».
Але настали сатанинські часи правління більшовицьких атеїстів, найчорнішого і найзловіснішого періоду в житті України. І найбільше від цього режиму постраждали церкви: їх зносили, підпалювали, грабували, руйнували «до основанья». На початку 1934 року Сталін вирішив перенести столицю УРСР із Харкова до Києва. Слухняне політбюро ЦКП(б)У відгукнулося на це ухвалою: розмістити в історичному районі Києва – від Софійського майдану до Михайлівського монастиря – центральні державні установи. Отже, унікальна пам’ятка української духовної культури була приречена. На місці Михайлівського Золотоверхого собору мав постати 50-метровий пам’ятник Леніну. Храм повинні були тихцем вночі знести. До такого рішення були причетні більшовицькі керівники: Косіор, Постишев, Петровський, Затонський, Чубар, Любченко, Балицький. Пам’ятник Святого Володимира теж передбачалося зруйнувати.
В архівах збереглися «цековські» протоколи 1934 року про знищення Михайлівського собору, підписані Секретарем ЦКП(б)У С.Косіором. До речі, пам’ятник цьому злочинцю досі не демонтували, зрештою, як і інших його поплічників. Урядовий ансамбль мав розміститися на Старокиївській горі, де колись стояли князівські палаци, перші муровані храми.
Дізнавшись про те, що над однією з найвизначніших споруд стольного Києва нависла смертельна загроза, мистецтвознавці, архітектори, вчені виступили з різкими протестами (щоправда, їх було не так багато, за що вони й поплатилися). Трагічна доля чекала сміливців: М.Макаренка розстріляли у 1938 році, Ф.Ернста убили у 1943 році, репресували В.Базилевича. Нарком освіти Д.Затонський дав згоду на знищення собору, мотивуючи це тим, що «він не має історичного й мистецького значення».
Дослідники знайшли фігуру архангела Михаїла, що увінчувала західний фасад фронтону, а також цікавий монастирський погріб, вхід до якого вів під землею, всередині є дві зали площею близько 200 квадратних метрів.
Підступність злочину радянської влади полягала ще й в тому, що своє варварство і жорстокість вона, про людське око, намагалася приховати посиланнями на псевдоісторичні факти щодо побудови Михайлівської церкви. Мовляв, ця середньовічна споруда зазнала після ХІІ століття багатьох переробок, а тому вона немає історичного значення.
Герострати не забарилися: з Ленінграда приїхали «спеціалісти» й одразу ж узялися за виконання злочинного вердикту. Із собору зникли коштовні ритуальні предмети, раритетні книги, старовинні ікони. Зі стін поспіхом знімали візантійську мозаїку, здирали настінні розписи ХІІ століття. Унікальні експонати поповнили музеї Москви і Ленінграда. Особливо зацікавилися ці крадії мозаїчним зображенням святого Димитрія Солунського. Цей шедевр вивезли з Києва начебто тимчасово, на виставку, але й досі не повернули.
Золотоверхий монастир знищували й грабували впродовж 1934-1936 років. Розповідаючи в одній з телепередач, як було висаджено в повітря собор, Олесь Гончар описав таку картину: храм не розсипався від вибуху одразу, а здійнявся над київськими кручами і впав, наче знесилений птах, якому підрізали крила.
Вибух на Володимирській гірці став сигналом для масового знищення церков у Києві. Лише за три роки були зруйновані такі шедеври архітектури і сакрального мистецтва як Храм Богородиці Пирогощої (1132 рік), Військово-Микільський собор (1690 рік), церква Всіх Святих (1782 рік) та багато інших церков. Передусім руйнували архітектурні пам’ятки, пов’язані з іменами гетьманів П.Сагайдачного, І.Мазепи, митрополита П.Могили, багатьох державних і церковних діячів українського народу. Однак злочинців не оминула Господня кара: їх чекала смерть за вироком параноїка Сталіна. Як каже наше народне прислів’я: «Катюзі – по заслузі».
Після зруйнування більшовиками Михайлівського храму вцілілі частини фресок і мозаїк зберігаються у Софійському кафедральному соборі: «Євхаристія»; фрагменти фігур «Стефан і Фаддей»; фрески-сцени «Благовіщення»; фігура святого Захарія та деякі інші. Мозаїка, на якій зображено Димитрія Солунського, і верхня частина фрескової фігури Самуїла досі перебувають у Третьяковській галереї та Російському музеї в Петербурзі.
Імена художників, які створювали мозаїки та фрески Михайлівського Золотоверхого собору, невідомі. Очевидно, в роботах брав участь давньоруський майстер Алімпій із Києво-Печерського монастиря. Загальна площа уцілілих мозаїк – 45 квадратних метрів. Написи на них зроблені старослов’янською мовою. Крім мозаїк та фресок, збереглися дві шиферні плити кінця І століття із рельєфними зображеннями вершників.
Руїни Михайлівського Золотоверхого собору, як попіл у грудях Клааса, не згасали в серцях українців. І думка про те, щоб оживити монастир, почала набувати реальних обрисів. У 1992 році уряд ухвалив постанову про відновлення цієї архітектурної пам’ятки ХІІ-ХVІІІ століть світового значення. Відбудова її вимагала дуже прискіпливого та глибокого вивчення з боку різних фахівців, оскільки потрібні були археологічні дослідження території монастиря, гідрогеологічні та геодезичні розвідки. Монастир стоїть на схилах Дніпра на лесових грунтах, а така макропориста порода має властивість просідати. До того ж було невідомо, наскільки підземні води деформували ці леси.
Що ж залишилося від Михайлівського собору? Фундамент. Саме його потрібно було дуже ретельно дослідити: повністю відкрити і зафіксувати найточніші обміри – архітектурні та археологічні, тому що без таких даних неможливо було взятися за проекти. Крім того, треба було здійснити хіміко-технологічну експертизу фундаменту на міцність. Здобувши такі дані, реставратори знали б, які конструкції витримає підмурівок. Конструкції повинні бути полегшеними, щоби не укріплювати аутентичні рештки монастиря. Насамперед фахівців цікавила оцінка геологів: а що ж діється там, у глибинах Михайлівської-Володимирської гори. Дренажні роботи проводилися ще на початку ХХ століття. Проблем було чимало. У фондах Софійського заповідника зберігалися креслення монастиря, але ніде не було зазначено жодного розміру споруди. Єдиний хто зробив заміри, це був архітектор Іполит Моргілевський , але й ті не зовсім точні.
Чи є у світовій практиці випадки відбудови історичних пам’яток, винищених цілковито? Так цими проблемами піклується УКОМОС, організація ЮНЕСКО, членом якої є Україна. Крім того, згідно з Венеціанською хартією, держава може відновлювати споруди, якщо вони зафіксовані в пам’ятці: фотографіях, документах, кресленнях. Та й живі були ще свідки, котрі пам’ятали, як виглядав Михайлівський собор. У січні 1993 року було створено Добродійний фонд по відновленню Золотоверхого собору. Очолив його письменник Олесь Гончар. Знаючи, як він уболіває за цю справу, я тоді розпитала Олеся Терентійовича, наскільки реальною є справа відбудови собору: «Діло це достойне, і я погодився підтримати таку ідею, щоб вона жила. Але на серці гірко. Все розбивається об глуху стіну загального збайдужіння. Замовником повинна стати Українська православна церква. Я написав листи за кордон. Українці в світі зацікавилися і схвалили наш задум, вони візьмуть участь у збиранні коштів на відбудову». І хоч доволі песимістичними були ці міркування Олеся Терентійовича Гончара, однак крига скресла, держава підтримала цей проект.
У звернені Добродійного фонду до громадян України Олесь Гончар писав: «Поспішаймо, поєднаймо зусилля та віддаймо все найдорожче, що у нас є – талант, творчість, свою працю – на відбудову Храму... І явиться нам усім Спаситель зі словами: «Мир Вам!»
Першу добродійну акцію ініціював тодішній Голова правління Національного банку України Віктор Ющенко. Було зібрано близько 100 мільярдів карбованців. Імена цих людей згодом занесли в Благочинну книгу, а кошти надходили у Фонд відновлення визначних пам’яток архітектури імені Олеся Гончара.
І ось поволі, за допомогою держави і благодійників Михайлівський собор відродився з руїн і вознісся до небес. Дуже шкода, що досі в Росії залишаються викрадені й вивезені його чудові фрески та мозаїки. Комісія з повернення культурної спадщини дуже багато працювала в цьому напрямку. Знаю, скільки зусиль довелося докладати Голові комісії докторові мистецтвознавства Олександру Федоруку та кандидату історичних наук Сергієві Коту, працюючи в архівах й доскіпливо шукаючи сліди неоціненних скарбів, зокрема й тих, що не виставлені напоказ. Наприклад, С.Кот дізнався про зберігання творів із Михайлівського собору в Псковському музеї. Та чи тільки цими раритетами наповнені російські музеї, галереї, Оружейна палата? Туди були вивезені сотні тисяч награбованих українських коштовностей. Вдалося поки що повернути тільки чотири фрески з Михайлівського собору. Чи вдасться цей список продовжити, покаже час.
А поки що милуймося красою Михайлівського Феніксу, що відродився із забуття, слухаймо дзвони собору, які закликають молитися за нашу стражденну Україну.

Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика