ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЗОРЯ НА ЙМЕННЯ ДОЛЯ

Вріз до інтерв’ю З Віталієм Жолобовим мене і знайомив Володимир Гарбуз, – людина багатьох творчих зацікавлень, безкінечно закохана в небо, в товариство людей, для яких воно стало колись роботою, а водночас, як з’ясувалося, – і долею. Він і зараз залюбкипіднімається в небо їздить на змагання, яких по всіх світах, крім України, відбувається немало, легко спілкується англійською зі своїми колегами з усіх земних континентів. Часто перемагає, про що свідчать численні й різноманітні нагороди. Але того разу під час нашої зустрічі не стільки про собе розповідав, скільки про космонавта Віталія Жолобова. Казав про нього як людину надзвичайно скромну, тепер майже не публічну, хоча життя його не лише цікаве й повчальне, а й таїть у собі чимало нерозкритих сторінок космонавтики. Наголошував: Віталій Михайлович – надзвичайно цікава особистість, що ввібрала в себе частину тоталітарної доби з її здобутками і втратами, має свій погляд на недавню нашу історію й сьогодення.

І живе ж не за тридев’ять земель, а в Києві. Й особисто взявся відрекомендувати мене людині, яка у космосі побувала тоді, коли чимало наших нинішніх співвітчизників ще й не народилися.
– Віталій Михайлович, коли я думаю про незвичайний все-таки для землян племені космонавтів, про їх романтичну, ніби то підведену над буденною земною роботою, то згадую слова однієї популярної свого часу пісні: «Найвища мрія – висота». І думаєш мимоволі, що льотчики і космонавти – це, мабуть, особливі люди, які мало не з молоком матері ввібрали в себе мрію про небо. Можливо, і Ви з дитинства мріяли про польоти  в космос, думали, як би цю мрію здійснити?
– Та ні, не мріяв і не думав, я народився в 1937 році, тоді про космонавтику й мови не було. Відверто кажучи, й офіцером не збирався ставати. Щоправда, якось надумався вступати у військово-морське училище. Каспійське, вище командне. Може, тому що я в Баку жив, а тато у мене плавав на Каспії. Але зростом я далеко не велетнем був, коли школу закінчив: метр п’ятдесят п’ять від корінця до вершка. Прийшов у військкомат, а капітан другого рангу мені через стіл і каже:
– Вам, юначе, може, в інше училище спробувати; наприклад, авіаційне?..
Одне слово, я все зрозумів, полишив військові сподівання і пішов у цивільний інститут. Називався він спочатку індустріальним, а коли я навчався на четвертому курсі факультету автоматики і телемеханіки, його перейменували в Азербайджанський інститут нафти і хімії, скорочено Азінх. І коли я вже в космос злітав, пригадую, кореспонденти якось запитали мене, що нафтовик робить в космосі.
– Тобто ніякої спеціальної «космічної» підготовки в інституті не було?
– Ні, вперше я почав і стрибати з парашутом і літати на літаках у Центрі підготовки космонавтів. А тоді відібрали дев’ять випускників з нашого потоку «автоматників», викликали в кадри Збройних сил і присвоїли військове звання; тоді я ще і диплом не захистив, але звання вже мав. П’ятьох направили в Капустяний Яр, або, скорочено, – Капяр, а ще чотирьох – на Байконур. У ракетних військах починали.
– Як все це здійснювалося тоді: як таємниця або напівтаємниця; що вам було відомо, де і як хотіли використовувати ваші знання і молодість?
– Я взагалі не хотів бути військовим, і про це написав лист міністрові освіти Елютіну, а рапорт – міністрові оборони Родіону Малиновському. У відповідь – тиша, натомість згодом надійшло розпорядження: через місяць з’явитися в таку-то частину. А де вона – Бог її знає. Але у моєї дружини (я одружувався на першому році навчання в інституті на своїй однокурсниці) був сусіда, який будував цей полігон Капяр, служив там. І він розповів нам, «жовторотикам», що і як. Треба було приїхати до Сталінграда, там розшукати частину, вказану в розпорядженні, знайти КТП – контрольно-пропускний пункт.
– Ось ви і приїхали туди?..
– Приїхали, в Капярі і справді все виявилося саме так, як говорив сусід: довжелезна огорожа, поверх якої протягнуто колючий дріт, нарешті – невелике приміщення контрольно-пропускного пункту з черговим і телефоном. Поки черговий офіцер з пов’язкою на рукаві телефонував у штаб, ми могли озирнутися, але навколо не було нічого, за що б міг зачепитися погляд: навколо – пісок, суща пустеля. Це вже потім у Капяре багато всього набудували.
А поки в штабі нам говорять: приходите завтра. Завтра – те ж саме. І післязавтра. Може, не чекали?
Днів десять так ходили.
З’ясувалось, не було генерал-полковника Вознюка, начальника полігону: з відрядження ще не повернувся.
Як ви гадаєте, виглядала збоку наша цивільна групка на тлі розміреного і по-своєму суворого ритму військового містечка? Всі люди як люди, а ця п’ятірка – мовби невідомо хто і невідомо навіщо тут.
Якось стали біля роздягальні й стоїмо все в тій же непевності й очікуванні. Перемовляємося між собою. І раптом чуємо:
– Струнко!..
А для нас яке там «струнко»? Адже ми в цивільному. Як стояли, так і стоїмо.
Заходить Вознюк, черговий віддає йому рапорт. Той вислухав і кивнув у наш бік: мовляв, а це що за одні?
Йому доповіли.
– Гаразд, – каже, – через десять хвилин – у мене в кабінеті.
У супроводі чергового заходимо до нього, і Вознюк починає розповідати нам про службу. Я запам’ятав його слова про те, що через декілька років випускники військових училищ проситимуться до нас в Капяр.
І як у воду дивився. Справді, так і вийшло. Незабаром і містечко  стало невпізнанним, і техніка туди надходила найновіша. До речі, мені потім доводилося працювати переважно на «янгелевських» приладах.
Вознюк поговорив з нами, дав команду переодягнути. Отримали обмундирування, незвичне й чуже, не знали, як підступитися до нього. Куди, скажіть, портупеї вішати, що спочатку, а що потім на мундир начепити?.. Вискочимо з гуртожитка, подивимося, як офіцер одягнений – і собі також. Перевдяглися, начепили всі дрібнички, подивилися один на одного – і як почали сміятися. Адже ніколи не бачили себе у формі. З незвички смішними здавалися, піджартовуючи один з одного.
А потім покотилося військове колесо. Хоча, щиро кажучи, служити мені спершу ох як не хотілося, міняти цивільні звички на життя у погонах.
Троє з нас почали випробовувати великі ракети середньої дії, двоє – обслуговувати вироби протиповітряної оборони.
Познайомилися з тими, хто раніше на полігон прибув. Уже при ділі: ми зі Славком на технічній позиції, а Женя – на стартовій.
Славко з дружиною приїхав і після роботи більше додому прагнув, а я на річку. У групі переважно були хлопці з Бауманського інституту, Ленінградського електротехнічного, тільки Вітя Жолдаков закінчив Ростовське ракетне училище, він єдиний з чистих, так би мовити, військових був серед нас. Алік Павлов був керівником групи, дуже інтелігентний, розумний хлопець, взагалі чудова людина.
Я тільки потім усвідомив, з яким цікавим і насиченим життям я прощався. І коли виїжджав, у мене сльози виступили на очах. Адже скільки було пережито разом, починаючи з того самого першого дня, про який я коротко вже розповідав вище.
Спочатку я на все ніби з боку дивився. Працюють, ну і працюють. А потім дивлюся, що вони і вночі залишаються, а ми, новачки, наче байдики б’ємо. Якось і сам після зміни залишився, сказав: «Давайте, хлопці, і я з вами!..» Совість заговорила, чи що.
Як би там не було, але з того дня я, що називається, поринув у роботу. Як виявилось, хоч і важкою, але по-справжньому цікавою.
«Старожили» теж розуміли нас, новачків, що наша нібито нехіть чи млявість – це якийсь психологічний бар’єр, і треба, аби минув пеквний час пройти, щоб його подолати. І особливо не квапили, даючи нам самим можливість увійти «впрягтися», увійти в колію, яка була для них звичною. І десь через рік я вже сам керував випробуванням ракет від початку до кінця – від завантаження до відправки на стартову позицію. Гордість з’явилася. Виявляється, не святі горщики ліплять…
А ще ж стройова, не одні черевики на плацу стоптали, там же, на плацу, й присягу приймали, вже будучи офіцерами. В інституті так звана воєнка більше нагадувала гру, переважно абстрактну. Далеку від того, що треба дійсно знати й уміти військовикові. А тут все було по-справжньому, по-чоловічому.
– Віталію Михайловичу, нашим читачам, напевно, цікаво буде довідатися, як ви потрапил у загін космонавтів?
– У нас зібралося докупи кілька днів звільнення, і ми з Геной Данковичем вирішили використовувати вихідні на всі сто, змінити місцевий «річковий» маршрут з рибалкою на міський. Гена, до речі, пізніше став  генералом і працював у групі академіка Сагдєєва.
А поки ми з ним ще довідку в лікаря випрохали, щоб з Капяру надовше виїхати до Сталінграда і там трохи розважитися. Дружин тоді з нами ще не було, свобода, настрій піднедений. І буквально перед від'їздом назустріч нам йде приятель наш, Левко, який працював в штабі. Підходить:
– Ви куди? – питає.
– Та ось відпочити зібралися.
– Слухайте, – таємничо притишивши голос, – з гори надійшов папір, ведуть набір у космонавти.
Ми задумалися.
А потім і говоримо:
– Гаразд, з’їздимо, а потім розберемося.
Днів через два-три повертаємося, Генка мені й каже:
– Ти знаєш, Віталій, я, напевно, не піду. Мене, напевно, не пропустять у космонавти.
– А я все-таки спробую.
– Були сумніви?
– Не знаю, звідки у мене ця упевненість узялася. Можливо, й раніше жевріла десь у глибині душі. Адже як би не складалися наші долі, мрією кожного, хто працював в Капустяному Яру, хай і прихованою, було потрапити у військове приймання. У нашій справі це вважалося вищим класом, а тут мені надавався просто ідеальний випадок; як, скажіть, не скористатися ним, якщо все в мені говорило – за? Врешті-решт мені просто цікаво було спробувати себе там, випробувати, на що я здатний.
І я пішов у штаб.
Начальником управління кадрів полігону служив тоді батько мого товариша, і він мене добре знав.
– Ти чого прийшов, Віталику? – запитує.
– Та, кажуть, у загін космонавтів набирають. Хочу, щоб і мене включили.
– Але списки вже складені, група сформована.
– Так і мене запишіть!.. Я щойно повернувся із Сталінграду, а перед цим два дні на полігоні не було. Як я міг до вас прийти?
– Ну не виправдовуйся!.. Тому й бувати, – погодився начкадрів і  підморгнув мені: – Одним більше, одним менше.
І почав зосереджено виводити чергове прізвище в списку, який лежав перед ним на столі.
– Так-так. Записуємо: Жо-ло-бов. Є, Віталику! – відклав він ручку, а я полегшено зітхнув.
Але кадровик не дав мені до кінця насолодитися цією хвилею полегшення, що раптом налинула. 
– У списку вже є пара сотень бажаючих, і ти тепер серед них будеш, – як мені здалося, байдуже мовив начкадров. – А то, може, передумав?.. – і пильно подивився мені в очі.
Він говорив так, ніби знав, яка доля чекає на кожного.
А вийшло ось що: з усіх претендентів, включених до списку, на першому етапі відбір пройшло тільки п’ятеро. А з цих п’ятьох лише мені одному пощастило. У Москві, куди ми пізніше приїхали, тільки я пройшов мандатну, але, головне, – медичну комісію.
Відбір був суворий і, як з’ясувалося, – тільки попередній.
Деяких відсіяли в поліклініці головного штабу ВВС, деяких пізніше. І, можливо, не тільки за мотивами медичними.
– З Корольовим багато разів бачилися? Цікаво, як відбувалися ці зустрічі, чим вони запам’яталися вам?
– Таких зустрічей було багато. І на Капустяном Яру, і пізніше, коли потрапив до Центру підготовки космонавтів. А перша зустріч Сергія Павловича Корольова з майбутніми космонавтами відбувалася, коли я сидів у барокамері. Тоді він зібрав весь наш набір, вручив сувеніри, вимпел, який в ту пору побував на Місяці.
– А де Жолобов? – поцікавився він і через хлопців передав подарунки і вимпел для мене.
Пізніше ми зустрічалися з Корольовим і на основному, десятому майданчику, і на двійці, звідки і Юрія Гагаріна запускали. У основному корпусі у Королева кабінет там був. Тоді він зібрав нас на полігоні і показав креслення корабля «Союз», сказав, що нам належить літати на ньому та інших кораблях нового, досконалішого типу. А «Схід» – це була кулька, на якій літав Гагарін.
– Ще був «Схід».
– «Схід» теж був кулька, його зробили тримісним і запустили на ньому Комарова, Феоктистова і Єгорова. А з двомісного «Восхода-2» Леонов вже виходив в космос. У екіпажі був також Беляєв.
– Здається, Леонов пізніше, як і ви, також звання генерала отримав?
– Леонов спочатку був начальником управління, а після загибелі Юрія Гагаріна став заступником начальника Центру з льотно-космічної підготовки.
– А начальником центру був?..
– Першим начальником Центру був Карпов. Анатолій Євгенійович, медик, полковник медичної служби. Тоді медицині приділялося дуже багато уваги. Бо ми не знали достеменно, чи може людина існувати в космосі, як впливають на неї позаземні перевантаження. Крім основного предмету – льотний-космічної підготовки – ми навіть держекзамен з медицини складали, вчилися надавати взаємодопомогу в тих або інших випадках. Згодом начальником Центру став Одинцов, командувач авіацією
Прибалтійського військового округу, двічі Герою Радянського Союза. За війну звання Героя отримав. Але у них з Юріївною щось не злагодилося. Одинцов вирішив навести дисципліну, приструнити, чи що, Гагаріна.
Після Одинцова був Ковальов Микола Федорович, начальник Чернігівського авіаційного училища. А потім вже – Береговий.
Спілкувався Олександр КАВУНЕНКО
(Далі буде)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика