ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



Анатолій РАДЗИВІЛЛ: «В УКРАЇНІ НЕМА ДЕРЖАВНИЦЬКОГО СТАВЛЕННЯ ДО НАДР»

Упродовж 17 років нашої незалежності чуємо скарги, що у нас невеликі поклади газу, нафти, що залягають вони дуже глибоко, а спеціальне устаткування таке дороге. Тому наша держава й залежна від Росії – і це звучить як вирок. Але ж розуміємо, що підґрунтя кожної енергетичної залежності – це передусім втрата суверенітету. І ось серед піняви спекулятивних промов на цю тему варто було би почути неупереджений фаховий коментар. Про це розмова з доктором геолого-мінералогічних наук, завідувачем відділу Інституту геологічних наук Національної академії наук України Аанатолієм Радзивіллом.

– Отож,Анатолію Яковичу, бідна на корисні копалини наша держава чи багата? Бо ж після чергового перекриття Росією нафто-газового крана виникають спекуляції на цю тему.
– Втрачено час понад 15 років. На сьогодні стан із вугле- та нафтогазовидобуванням не поліпшився. А корінна зміна ситуації може бути тільки за державницього ставлення до наших надр. І це стосується не тільки енергоресурсів, а й рудних корисних копалин, будівельних матеріалів, кольорових, рідкісних і благородних металів, титанової сировини та її переробки.Природні багатства України – надр, ґрунтів, водних і лісних ресурсів – надзвичайно потужні. Але темпи видобування і використання їх значною мірою не відповідали режимам збереження екологічної рівноваги довкілля.
– Тобто вичерпано значну частину запасів вугілля, газу і нафти за часів існування Радянського Союзу.
– І не тільки. Це стосується покладів залізних руд, марганцю, титану, сірчаних і сольових родовищ, водних ресурсів і насамперед Дніпра, Чорного та Азовського морів. Тобто можна говорити про те, що відсутня раціональна національна політика щодо ресурсів та економічної розбудови господарства. Погляньмо, як освоювали свої паливно-енергетичні запаси Україна і Азербайджан, Туркменистан та Казахстан. Там у роки незалежності розширили видобуток нафти і газу, забезпечили їх експорт на зовнішній ринок, надали нове дихання старим і новим родовищам.
– Але ж, Анатолію Яковичу, у нашій державі теж, певно, були рекомендації українських учених у цьому плані.
– Були. Однак до них не прислухалися уряди, які в незалежній Україні постійно змінювалися. Академічні і галузеві інститути гірничо-геологічного профілю, а також галузеві інститути вугільної та нафто-газової промисловості наголошували на якомога більшому використанні власної сировини, розширюючи пошукові та розвідувальні роботи у вуглегазових басейнах і родовищах. Однак такі потуги виявилися замалими і не суттєвими. На Донбасі, основному вугледобувному регіоні, є всі марки вугілля. Але його видобування знизилося до 80 мільйонів тонн при потребі 100 мільйонів тонн на рік, тоді як у середині 70-х років цей видобуток перевищував 200 мільйонів тонн на рік, знижуючись протягом кінця минулого і початку нинішнього століття.Для забезпечення країни власним газом потрібно 30-40 мільярдів кубометрів на рік. Такі цифри ми мали в 70-х роках минулого строліття, а тепер цей показник знизився в кілька разів. Україна за роки незалежності втратила темпи і обсяги геологопошукових і розвідувальних робіт і потужні кадри. Вахтовики на нафтових та газових свердловинах Західного Сибіру замість того, щоби працювати в Карпатському регіоні та Лівобережній Україні змушені були залишитися в Росії і зміцнювати економіку північної сусідки, яка постійно нас шантажує перекриттям кранів газо- та нафтопродуктів.
– І це відбувається весь час під певні політичні події в українському суспільстві.
– І завжди синхронно з виступами його п’ятої колони. Не газові та інші економічні, ресурсні проблеми хвилюють її, а вічне прагнення до повернення Російської імперії. Росія сьогодні хоче міцно обійняти Україну і не випустити її з цих лещат. І щоб у цьому залізному кільці забулося все – і українська мова та культура, щоби вилетіла з тіла душа нашої нації, народу.
Яскравим і драматичним є приклад українсько-російських взаємин щодо поділу території та акваторій у Керченській протоці. Вона невелика, досить вузька, але зі своїми непростими особливостями будови й активною зміною в часі тектонічного та водно-динамічного режимів. Ці ворота з Азовського в Чорне море мають надзвичайно мінливу за гідрологічним і гідрогеологічним режимами частку акваторії Азовсько-Чорноморського басейну. Не узгодивши міждержавну межу в цьому місці, росіяни без належної інженерно-геологічної підготовки почали перебудовувати фарватер і ко?си на «зло сусідові». Протока з ендеміками фауни (керченські оселедці) і витоками прісної води  на косах стала місцем масових катастроф для України, активного забруднення нфафтопроводами, погіршенням риболовства і умов життя місцевого населення та збільшенням міждержавних непорозумінь.
Невпевнені дії щодо нафтопроводу Одеса-Броди, освоєння Азово-Чорноморських вуглеводневих покладів теж призводять до втрати часу, ресурсів і віри в свої сили.
Відповідальність за землю, за її стан і майбутнє лягає на людину. Тому вона змушена, приречена господарювати так, як цього вимагають закони й закономірності геологічного планетарного розвитку матерії. Вершиною його є духовність. Недооцінка геології політиками, державними установами, навчальними на науковими закладами як загальноприродничої фундаментальної науки є її трагедією. Бо що ж виходить? Ми спостерігаємо споживацьке ставлення, яке полягає в тому, щоби вилучити і користуватися корисними копалинами. А де ж  пізнавально-виховна, фундаментально наукова суть геології?
Ця наука вивчає історію розвитку земної кори на відтинку часу понад 2 мільярди років – від вулканічних подій до появи ознак ноосфери (сфери розуму) з її невід’ємною складовою – духовністю. Тож сучасні геологічні методи дослідження відкривають ще малореалізовані шляхи вивчення матеріального світу у всіх невідомих, ще не розкритих проявах, в тмоу числі і духовних. Людський розум, творець ноосфери планети, за В.І. Вернадським, став реальною геологічною силою, і від її духовного рівня повністю залежить доля планети, всього живого на землі і самої землі. Ми частина природи і повинні жити за її законами, а не за постійно зростаючими потребами людини. Коли ми стали на цей шлях, то просто грабуємо територію України. А вона найбагатша своїми чорноземами, надрами, людьми, історією. Тут утворилася перша землеробська культура, тут з’явилися перші поселення. Тепер спостерігаємо такий парадокс:на територіях, де виникли перші цивілізації, люди злидарюють. Чому? Бо світ розділений на тих, хто загарбує, і тих, хто працює. Ентропія (процес теплової смерті планети) характерна не тільки для неживої природи, а й для суспільства.
Україна нині перебуває в критичному стані відносно довкілля – вона експлуатувалася імперією як колонія. Наша нація зберегла мову за таких умов, коли б інший народ, можливо, її би втратив. Нікого, мабуть, так не знищували, як нас. Але духовність, яка віками нагромаджувалася, не щезла. Є в нас ще совість, порядність і працелюбність. Ми нікого не загарбували, а там, куди українців виселяли як в’язнів чи заробітчан – завдяки їхній праці піднімалася економіка. Згадаймо Канаду, Австралію, Зелений Клин, Тюмень. Але ж хоча була обезкровлена нація, однак вижила. Навіть за такої екологічної ситуації нашу землю, наші води можемо врятувати. Маємо таку потужну водну систему як Дніпро і ми його губимо.
– Недарма ж кажуть екологи, гідрологи, що в Славутичі наявна ледь не вся таблиця Менделєєва. А скільки біди принесли штучні моря, які за радянських часів з’явилися на його берегах.
– Вони перетворилися на болота. Там усе заросло синьо-зеленими водоростями, це півметрові релікти, яким 2 мільярди років. На цих морях потрібно зробити паводкові греблі для регулювання води, а землі відновити. Адже Дніпро був годувальником – на його розкішних луках випасали худобу. В його чистих водах водилося безліч риби, раків, на берегах селилося птаство. А тепер на цих водосховищах мертва зона.
– Нині сільське господарство занепало, йому держава не приділяє уваги. Треба дати можливість господарям працювати на землі, склалася парадоксальна ситуація – її виділяють, а потім відбирають. Приходять товстосуми, скуповують землі, села вимирають.
– Які були «неначе писанка». Я їхала автобусом і бачила за Броварами великі площі під рапсом. І це там, де мали би рости пшениця, жито, овес. На таких чорноземах!
– Якби ж цей рапс ішов на наші переробні заводи, щоб одержати з нього бензин. А ці ж фермери, що вирощують його, продають за кордоном. Потрібно відродити наші ниви, підтримати наше селянство. Від землі ми не можемо відірватися, в нас така ностальгія за нею.
– Не краще живеться й шахтарям. Ви ж буваєте на Донбасі, знаєте тамтешню ситуацію: мізерні заробітки, аварії.
– Почнемо з того, що не треба грабувати шахтарів. На цих копанках скільки вони одержують за видобуту тонну вугілля? Від 10 до 50-ти гривень!А власники – 500-600 гривень! І таке шахрайство відбувається часто під прикриттям міліції, а в Західному Донбасі була навіть стрілянина біля териконів. А це така тяжка праця…
– Анатолію Яковичу, я знаю, що ви працювали в геологічній службі тодішнього СРСР, зокрема на Колимі. Там знайшли найбільший самородок золота. Бачили різних людей, адже це було місце заслання й багатьох політичних в’язнів, зокрема українців.
– На Колимі я став національно свідомим українцем. Там побачив бандерівців, якими нас радянська пропаганда жахала: мовляв, це бандити, «пособники» Гітлера. Працювали ті, хто одержав строк від 25 років плюс 5, без права повернення додому. Це були такі міцні за духом люди, як вони мужньо трималися, допомагали одне одному! Вони працювали у нашій геологічній службі робітниками, видобували золото, зокрема бригада Корбута, він із Західної України.
– А ви тоді були «совєтським чоловіком»?
– Так.
– І як вам ці бандерівці мізки промивали?
– Говорили зі мною відверто: вони знали хто є хто. Це такі психологи, дивовижні… Пригадую одного з них: він сидів на вахті, це був волиняк, дістав 25 років. Розказував, як Волинь окупували совєтські війська і він пішов в українську партизанку. Ми потім довіряли одне одному. Розповім про такий факт: Я був секретарем комсомольської організації на геологічній службі. Помер Сталін, через деякий час почалося розвінчування його культу. Засідав наш райком партії, нас викликали, треба було демонтувати бюст «вождя всех народов». Причому тихо, вночі. Оскільки у комуністів «рука не поднялась. Только надо сохранить бюст и поставить его за Домом культуры», – сказав секретар райкому партії. Я вийшов із приміщення, зустрівся з одним із бандерівців і пояснив ситуацію. «Зробиш це?» – запитав. «Через три години й сліду не буде». «Тобі за це заплатять», – пояснив я. «Не треба й платити, – всміхнувся він. – Це для мене нагорода!» І на ранок бюст стояв за Будинком культури. Я подумав: «Чи ризикнула б це зробити інша людина. А раптом сталінізм повернеться?» Ось такі були оунівці, яких не зламали сталінські концтабори.
– Тобто Ви, Анатолію Яковичу, пройшли колимські університети українського націоналізму.
– Мабуть, так.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика