ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



НАЗУСТРІЧ ЮВІЛЕЮ П. П.ЧУБИНСЬКОГО БАТЬКІВСЬКА ЗЕМЛЯ ПОЧУЛА ГОЛОС СИНА

Минуло майже двадцять років, але не забувається, як бориспільці готувалися до 150- річчя з дня народження свого відомого земляка П.П.Чубинського. Це був не просто ювілей, а офіційне визнання і пошанування цього імені, визнання його заслуг як вченого, етнографа, фольклориста, статиста, поета і громадського діяча, – всього того, що було створено ним за своє коротке, але натомлене працею життя.

Перші розповіді про його життя і діяльність з’явилися на сторінках місцевої газети «Трудова слава». Їх захоплено читали не тільки передплатники. Номери газети швидко поширювалися за межами Борисполя і району. Дефіцит інформації змушував багатьох «полювати» трохи не за кожним номером з публікацією про П.Чубинського, про його дослідження Крайньої Півночі і України. Водночас з масовим оприлюдненням матеріалів продовжувалися пошуки його могили на Книшовому кладовищі. Радянська влада не визнавала ані імені Чубинського, ані його заслуг перед наукою, ані його соціального походження. Тоді ставлення було одне: багатий, отже, поміщик, експлуататор, гнобитель трудящих мас. Раз такий, то не місце йому бути навіть на кладовищі. У 30-х роках XX століття войовничі безбожники, «борці» за народне щастя змели його могилу, а квадратної форми камені з надгробного пам’ятника замість опор кинули під колгоспну комору. Такою була перша наруга над пам’яттю вченого і розправа з могилою «гнобителя», таким був вандалізм радянського зразка. Творцям колективізації і голодоморів, геноциду і політичних репресій і в голову не приходило, що Чубинський був багатий не матеріально. Його матеріальні статки були далеко не відповідними духовному надбанню, хоча й був вихідцем з небагатої дворянської родини, але у свої студентські літа з «хлоп оманською» рішучістю разом із своїми однодумцями ходив у народ, вивчав його звичаї і традиції, записував народні пісні, обряди, разом з тим розповідав селянам про історичні часи, Запорізьку Січ, вольності козацькі, писав апеляції селянам, які допомагали їм у судовій тяганині з панами. Не даремно у жандармських донесеннях його називали бунтарем, «пропагандистом соціалізму», «порушником громадського спокою». За такі «заслуги перед отечеством» його «нагородили путівкою на курорт» в Архангельську губернію під нагляд поліції, більше як на шість років відлучивши від України. То чи міг він переступити через свою совість, через свої принципи й переконання, щоб стати експлуататором чи гнобителем, як уявлялося ідеологічним догматам. Ні, не міг!
У час духовного піднесення назріла потреба повернути не лише ім’я, а й знайти могилу П.Чубинського. Гаразд, що збереглася 1900-х років фотографія Книшового кладовища, на допомогу прийшли і старожили. Вони знали надгробок Чубинського, бо ходили мимо до могил своїх рідних.
Таким чином, спроектувавши зображення фотографії на місцевість, визначили місце розташування могили. В 1990 році активісти місцевої організації Народного Руху України відновили могилу, встановили дубовий хрест і відправили панахиду. Так з небуття воскресили могилу.
У ході підготовчих заходів про Чубинського говорили в усіх вимірах як про вченого, народознавця, за винятком його авторства вірша «Ще не вмерла Україна». В той час вже мінявся політичний клімат, в повітрі запахло відлигою, але ще «морозило» і ніхто не наважився накликати біду, щоб не зірвати ювілейні заходи.
Бориспільці і численні гості гідно пошанували Чубинського. Дійство тривало протягом шести годин. Виголошено багато промов, виконано багато пісень. Особливо радували виступи сільських фольклорних колективів. У ході ювілейних заходів зринув і «крамольний» вірш «Ще не вмерла України». Його озвучив відомий літературознавець В.В.Яременко у залі Київського університету імені Т.Шевченка і викликав бурю оплесків. У 1990 році вперше батьківська земля почула голос сина – над могилою пролунала пісня-гімн під звуки бандури кобзаря Миколи Литвина у виконанні гурту хору «Гомін» під керівництвом Леопольда Ященка. Поступово ім’я вченого, етнографа поверталося народу. За першими ювілейними заходами були й наступні. У 1994 році в Борисполі встановлено пам’ятник на його могилі трохи видозміненої форми від первісного, в 2001 році відкрито пам’ятник-погруддя землякові.
Минув час і орлинокрила пісня на слова П.Чубинського з музикою М.Вербицького увійшла у кров і плоть українців, стала пісенним символом Української держави. Їй судилося пройти через складні заборони в Російській імперії і за більшовицького режиму. Незважаючи на всілякі потуги гімнописців, пісня-гімн витримала випробування часом і вже 145 літ лине над Україною, звучить на всіх континентах , де живуть українці.

ДОРОГОЮ ДО ПІЗНАННЯ
Наразі назріла потреба в тому, що можна прочитати звичайним українцям про незвичайну особистість Чубинського. Щоб простежити весь шлях вченого-народознавця, хотілося поїхати до Архангельська і підняти там відповідні архіви. Але фінанси вели свою тужливу мелодію і вони змушували шукати інший вихід. Написав листа до Повноважного Посла України в Російській Федерації з проханням допомогти переправити хоча б копії архангельських справ про Чубинського на рідну землю. Адже перебуваючи на засланні, він заявив про себе як талановитий вчений-етнограф, економіст і статист, здобув визнання й авторитет у наукових колах Петербурга, зокрема у президії Російського географічного товариства. Простежити цей шлях можна було за допомогою архівних документів. І ось лист до українського посольства через знайомого товариша був переданий в Москві особисто в руки українському дипломатові. Одночасно звернувся до директора Державного архіву Архангельської області і до знайомого історика Юрія Дойкова, з яким тривалий час листувався, з проханням допомогти дістати копії архівних справ. Десь через місяць одержав лист з дипломатичного відомства. В ньому висловлювали вдячність за виявлений інтерес до особи автора Державного Гімну України і порадили звернутися до комісії з повернення культурних цінностей в Україну. За кілька днів після листа-відповіді з дипломатичного відомства надійшла бандероль з Архангельська, а в ній копії двох справ з канцелярії архангельського губернатора. За ними надійшли ще дві справи. Словом, те, що так хотілося мати у себе під рукою. Народна дипломатія спрацювала оперативно і продуктивно. В результаті завершено роботу над рукописом книги про життя і діяльність П.Чубинського, якай чекає спонсора.
Тим часом письменник Д.Чередниченко упорядкував і видав «Сопілку Павлуся» – поетичну збірку П.Чубинського і книгу своїх досліджень «Павло Чубинський»(К.,2005). До творчої спадщини етнографа звернувся вчений-фольклорист, професор С. Мишанич у своєму дослідженні «Павло Чубинський – автор українського гімну», яка вийшла у «Бібліотеці українця» в 2001 році. Видавництво «Мистецтво» 1995 року порадувало двотомним виданням творів П.Чубинського «Мудрість віків», до якого увійшли тексти про вірування українців та річний народний календар. У 2004 році бібліотека «Шкільного світу» поповнилась науково-популярним виданням «Українські дослідники землі», в якому є розповідь про П. Чубинського як географа та уривки з його «Праць», в яких подана коротка характеристика малорусів, їхнього житла, посуду, господарських будівель, одягу, їжі, розваг та знаряддя. Оце і всі здобутки на ниві чубинознавства за останні майже два десятиліття, крім публікацій у пресі, в яких домінує загальна характеристика як біографії вченого, так і його наукової та громадської діяльності. А досліджувати і писати є про що. Мені вдалося нарахувати близько сорока сфер діяльності людини, яких торкався у своїх працях П.Чубинський, виявляючи при цьому свої ґрунтовні знання і здатність аналітика кожну з них розглядати в контексті сучасного моменту – спрямуванні для потреб людини, для поліпшення її умов життя і побуту не тільки в теперішньому часі, а й у далекій перспективі. Він був на політичному засланні, весь час працював під наглядом поліції. Але це не заважало йому багато їздити районами північних губерній, досліджувати промисловість і сільське господарство, стан освіти, культуру, звичаї племен, які населяли Крайню Північ, проводити перепис населення Архангельська, його околиць, сільських населених пунктів, вивчати стан торгівлі і забезпечення продуктами харчування жителів губернії. Щоб уявити масштаби його поїздок, досить нагадати, що в той час територія Архангельської губернії займала площу понад 700 тис. кв. км і була більшою за територію сучасної України. Йому доводилося здійснювати наукові експедиції у надзвичайно складних умовах бездоріжжя – плавати пароплавами, пробиратися вузькими потічками на човні, їхати верхи на коні і сотні кілометрів долати пішки. У нарисі про Карелію П.Чубинський писав: «Літні шляхи сполучення в Карелії жахливі; по обмілілих ріках, де мандрівнику доводиться залишати човен і йти пішки, пробираючись між камінням; між багатьма селами існує одна дорога, де мандрівнику доводиться балансувати на жердинах, покладених через болото. Чиновник, який намагається відвідати лише волосні і сільські правління, мусить пройти 113 верст пішки, 169 верст – верхи на коні, 838 верст – на човні, всього 1120 верст. Таку поїздку він може здійснити лише протягом місяця». Такою виснажливою була його дослідницька праця. Але він ніколи не скаржився на зовнішні фактори, а працював і працював, скільки було снаги і сили.
Діяльність П.Чубинського багатогранна і багатовимірна. Він був великим організатором наукових досліджень, і керівником, і натхненником багатьох корисних справ, водночас писав наукові статті, був упорядником і редактором пам’ятних книжок Архангельської губернії, праць статистичного комітету, оглядачем, критиком, рецензентом, журналістом, завідувачем бібліотекою, організатором музею. Разом з тим він був товариською і глибоко гуманною людиною. Суворі умови краю не позначалися на його ставленні до людей, тільки зробили його ще більш наполегливим і збудженим, чутливим до найменших проявів неправди і утисків чиновників щодо своїх підлеглих.
За роки заслання Чубинський пережив чотирьох губернаторів, і кожен з них характеризував його чисто – голки не підточиш і захищав від нападів жандармських нишпорок. Як би вони не намагалися знайти в діях засланця крамолу, останнє свого було за губернатором. А втім і вчені мужі Петербурзької академії та Російського географічного товариства вірили його авторитетному слову. Коли він після проведення тривалої експедиції надіслав звіт обсягом близько трьохсот сторінок «Про стан хлібної торгівлі і виробництва в Північному районі», у столиці він пробудив великий інтерес. Тому з дозволу міністерства внутрішніх справ дослідника викликали до Географічного товариства для особистої доповіді. Тим часом губернатор С.П.Гагарін клопотався про нагородження П. Лубинського орденом Станіслава другого ступеня з імператорською короною. Це був безпрецедентний випадок, коли політичного засланця представляли до державної нагороди. У міністерстві внутрішніх справ не знали, як діяти. Та клопотання губернатора не могли залишити без уваги. Але нагородження орденом політичного піднаглядного визнали незручним, тоді міністр внутрішніх справ поклопотався перед імператорською величністю зняти з Чубинського поліцейський нагляд і дозволити йому виїхати на Україну вже дійсним членом Російського географічного товариства(РГТ) із важливим завданням – здійснити етнографічно – статистичні експедиції в Південно-Західний край. Це й була для нього найкраща нагорода. У результаті трьох експедицій, проведених в 1869-1870 роках, були підготовлені і видані в Петербурзі сім томів під назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край, спорядженої імператорським Російським географічним товариством».

ЕТНОГРАФ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РІВНЯ
До слова, задум здійснити таку експедицію в Географічному товаристві визрів ще в 1862 році. Але не знаходилося відповідальної особи, яка б змогла здійснити задумане, поки не трапився перед очі Чубинський . Він довів задуману справу до кінця. Ще парадоксальніша ситуація склалася з організацією Південно-Західного відділу РГТ у Києві. Його намагалися створити ще в 1853 році при Археографічній Комісії (В той час Чубинський навчався ще в другому класі гімназії – Авт). Але не створили. І лише з появою Чубинського у Києві з особливими повноваженнями РГТ через двадцять років Відділ за його клопотанням був організований і одержав благословення від самого генерал-губернатора О.М.Дондукова-Корсакова. Що значить організаторський талант і невгамовна енергія. Вони творили дива. Своєю діяльною працею Чубинський вивів українську етнографічну науку на європейський рівень. Академік Петербурзької Академії Наук Олександр Веселовський у рецензії писав: «Праці...» Чубинського за багатством даних можна поставити поруч з двома пам’ятками європейської етнографічної літератури: «Lud роlski» Кольберга і «Віblіоtheca della tradizioni popolari» Пітре. Відносно місцевої південно-руської етнографії праці Чубинського додає особливу вагу і цінність та обставина, що окрім збірника пісень, у всіх інших томах видання, збирач постав, можна сказати, новатором. Перед такою надзвичайно великою працею, яка відкрила науці масу нових свідчень, руки критика повинні соромливо опуститися». Висновки академіка взяли до уваги, і його «Праці» були удостоєні премії графа Уварова.
За свої наукові дослідження, проведені на Півночі і в Україні, вчений-етнограф був двічі нагороджений срібними медалями і двома золотими, в тому числі і «золотом» Міжнародного конгресу в Парижі у 1875 році. Його заслуги перед наукою неоціненні. Мабуть, ніхто з російських вчених не удостоєний таких відзнак в царині науки, і такої недовіри й підозри в громадському житті, як українець Чубинський. Він запропонував урядові ряд проектів, які знаходили втілення в економіку держави за його життя і після його смерті. Лише в незалежній Україні ми зможемо відкривати його багатогранні і багатовимірні заняття, бо в якій сфері він не працював, всюди помітні його сліди.
Нині Гімн України на слова П.Чубинського з музикою М.Вербицького співає вся Україна.
Незабаром 170-та річниця з дня народження великого вченого-етнографа, фольклориста, економіста, статиста, правознавця, поета і громадського діяча. Слідом за нею і 140-річчя від часу здійснення ним першої етнографічної експедиції, а ім’я збирача народних скарбів в Україні ще гідно не пошановано й не поціновано. Час би зануритися глибше в його дослідницьке море, уважніше приглянутися до його незвичайної долі, до його жертовної постаті. Звісно, що праці Чубинського знала Європа, вони були в бібліотеці К.Маркса, а також відзначені золотою медаллю в Парижі 1875 року, а ми, українці, про нього так мало знаємо. Як не прикро говорити, навіть поважні видавці і видавництва до своїх енциклопедій, словників та довідників вносять статті про П. Чубинського, повідомляючи про його місце народження на хуторі, що входить в межі Борисполя. На превеликий жаль, нікому на думку не спаде, що такого хутора не було в природі і немає, бо П.П. Чубинський народився в Борисполі в будинку по вулиці Горянська, 14 (нині вулиця В.Короленка). А батьківський хутір, про який так часто згадують, виник в 1861 році, коли батько Платон Іванович Чубинський купив там землю і побудував літній будинок та інші господарські споруди і посадив великий сад та дубовий гай, частина якого збереглася до наших днів. Розташований він за 7-8 кілометрів від Борисполя (нині село Чубинське Бориспільського району).
Тиражування помилки почалося з УРЕ (Вид.2. К., 1985, Т.12, с.346), яка чи не першою «дала старт» марафону неправильної інформації, вказавши на хутір, який тепер у складі Борисполя як місце народження П.Чубинського. А втім письмові джерела до 1917 року недвозначно вказують на те, що він народився в Борисполі. Сюди приїжджав він, будучи студентом, тут захищав селян у судовій тяганині з панами, звідси писав статті і кореспонденції, надсилаючи їх до «Основи». Влітку 1873 року разом з О.Русовим та Ф.Вовком і київськими студентами приїздив до Борисполя описувати ярмарку. Є ще багато доказів про родинне гніздо Чубинських у Борисполі. Зокрема в державному архіві Архангельської області знайдено документ, що свідчить про звернення Платона Івановича Чубинського до Полтавської духовної консисторії з проханням видати свідоцтва про народження його дітей Павла й Анастасії, які народилися в Борисполі, для занесення у дворянську родовідну книгу(ДААО, ф.6, оп.1, спр.64, арк. 41). Отже, не може бути сумніву в тому, що Павло Чубинський народився в місті Борисполі 15 січня 1839 року.
Вартий уваги і той факт, що сьогодні чи не єдиним популяризатором і прапороносцем імені видатного народознавця є Бориспільський ліцей «Дизайн – освіта» імені П.Чубинського, в якому діє поки що єдина в Україні кімната-музей, де зібрано великий науковий матеріал, копії «Праць» (на жаль, не всіх). Несе по світу ім’я народна хорова капела імені П.Чубинського із села Велика Олександрівка під орудою заслуженого артиста України Олександра Зюзькіна. Велику роботу проводить педагогічний колектив ліцею, який організував і провів шість науково-практичних конференцій всеукраїнського рівня, заснував премію імені П.Чубинського для найкращого випускника навчальних закладів міста. Все це зроблено на місцевому рівні. Крім того, обласне управління культури провело кілька фольклорних фестивалів «Онуки полянські», присвячені пам’ятним датам етнографа і фольклориста.
Власне, перелік скромних надбань можна завершити. Але чи можна йти з таким набутком назустріч 170-річному ювілею великого діяча на ниві української культури? Таку вершину як Чубинський видно з усіх сторін світу, з усіх куточків планети. Але жодного разу його ім’я не вшановувалося на загальному державному рівні, з участю найвищих посадовців країни. Давно назріла потреба перевидати його «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», встановити пам’ятники П.Чубинському і М.Вербицькому в Києві, назвати вулиці в столиці та обласних центрах, відродити садибу в с. Чубинське, створивши там музей народознавства, або музей П.Чубинського зі співочим полем, куди б приїжджали найкращі фольклорні колективи України та інших держав світу. Це була б своєрідна духовна Мекка. Адже у 70-х роках XIX століття на хуторі (нині село Чубинське) у Чубинського збиралися такі діячі, як О.Русов, Ф.Вовк. О.Кістяківський, В.Антонович, М. Лисенко, інші члени Київської Громади. Не було у нас всеукраїнських фестивалів і конкурсів імені Вербицького і Чубинського. На часі видати популярні книги про творців Державного Гімну для школярів, ввести їх твір до шкільних програм, створити документальні кінострічки, випустити поштову марку, пам’ятну медаль, монету, відродити Всеукраїнську премію імені П.Чубинського за кращі народознавчі праці або народного вжиткового мистецтва, присвоїти ім’я П.Чубинського Інституту українознавства, встановити меморіальну дошку в Борисполі, де він народився. Роботи багато, але часу до січня 2009 року мало лишилося. Для гідного пошанування потрібний Указ Президента і Постанова уряду. Бориспільська міська рада вже звернулася до найвищих чільників держави. Не зайвими будуть і відповідні розпорядження обласної адміністрації. Адже ювілейні заходи готуються вдумливо і розсудливо, аби вони врахували всі аспекти широкої програми культурно-мистецьких заходів і послужили не лише популяризації імені, а й утвердженню української ідеї у справі патріотичного виховання підростаючого покоління, майбутньої української еліти.

Андрій ЗИЛЬ,
журналіст, краєзнавець,
м.Бориспіль


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика