ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ПИСЬМЕННИК, ЩО НЕ ЗАХОТІВ БУТИ ЖЕБРАКОМ

– Пам’ятаю, після першої, або однієї з перших в Україні конференцій з голодомору – то був чи не 90-й рік – я довго не могла прийти до тями: так вразили мене почуті жахіття. Психіка просто збунтувалась. А як Вам працювалося над книжкою? Чому взялися за неї? І чи все, що задумали, здійснили?

– Питаєте, як працювалося? Тяжко. Дуже тяжко. Бо ж кожну смерть від голоду й недоїдань душа не хотіла сприймати, а коли вже й приймала – то як смерть дуже близьку, рідну; смерть, що, ввійшовши в серце, вже ніколи не забувається. По високому, щонайвищому рахункові – і це кажу щиро, ніскілечки не кривлячи душею – своєї заслуги в написанні «Мору» я майже не бачу. Книга буття України була написана ще до моєї з’яви на світ самою долею мого народу, а вже мене батько-мама наділили вродженою небайдужістю і талантом перейматися болем і трагедією моїх кровних братів і сестер, отож душа не могла не стрепенутися, не облитися слізьми, коли уперше почув од неньки, як помирали її сестри Люба, Галина, Маруся і брат Гриша.Останньою помирала найстарша Маруся. Трудилося тринадцятилітнє дитя в полі під палючим сонцем нарівні з дорослими, і батьки їй купили на зароблені гроші червоні чобітки. Не довелось походити в чобітках... Від голоду й недоїдання Маруся злягла і вже не зводилася з лежанки. Передчуваючи свою смерть, покликала до себе маму та й каже тихим, ніби потойбічним голосом: «Мамо, покажіть мені оті червоні чобітки...» Мати, аби хоч трохи полегшити страждання рідної доньки, мерщій дістала чобітки з-під полу. Висхлими, посинілими руками Маруся взяла чобітки, поцілувала маму в чоло і стала бездиханною. Навік закляк подарунок батьківський у її руках. Скосила смерть і нашого діда Хому. Не бажаючи йти в колгосп, заліз він на піч у хаті та й пролежав отак двадцять один день, поки не зняли його з печі мертвого... Наш рід у голодовку поменшав на п’ятьох душ. Про це вже – добре пам’ятаю! – я знав, будучи восьмикласником (мама розповіла, суворо напутивши, щоб я, боронь Боже, про почуте від неї нікому й пари з уст). А вже по закінченні десяти класів мені, вважай, страшенно пощастило: попросили на роботу в козельщинську районну газету «Радянське село». До речі, в свій час тут працював і наш видатний Олесь Гончар.Ото вже було мені радощів! Ото вже мама гордилася за мене: де ж пак: її синові вдалося втекти з колгоспу, та ще він не хтось-небудь, а районний кореспондент! Саме вона, моя матуся, була і, здається, й досі лишається моїм найзацікавленішим і наймудрішим порадником. Матуся підказала вести окремі зошити записів про голодовку (я про це частково написав у своєму романі «Степівщина»). Тих зошитів списав лише два, а потім якась нечисть їх несподівано викрала. Мені й досі невідомо, хто це міг зробити... Та ніколи мені, зовсім ще юному сімнадцятилітньому юнакові, не забути несподіваної вимушеної «співбесіди» з працівником органів державної безпеки, який російською мовою повчав: «Голодовки в Украине не было и не могло быть. Ты парень молодой и, чтобы не иметь дальнейших неприятностей, должен это хорошенечко запомнить: просто были временнЫе трудности и небольшие перегибы во время коллективизации сельского хозяйства – не голодовка...»
Отож після викрадення зошитів і такої застороги я вже ніяких записів про голодовку спеціально не вів і надіявся лише на свою чіпку юначу пам’ять. Вже в 1969 році я знав, що у Винниках, де народився, майже повністю вимерли хліборобські роди Сліпків, на третину поріділи дворища на кутках Довганів, Іванків, Лифарів, Мищенків. В сусідній Бреусівці – кущовому селі – лише на кутках Бабичів і Сердюків у голодовку тридцять третього вимерло втричі більше людей, ніж їх загинуло у війну. Голодоморське чавило смерті прокотилося по селах Олександрівка, Чечужино, Хмарино, Красносілля. Власне, про голодовку в цих селах уже значно пізніше, в другій половині вісімдесятих років, видав брошуру «Безкровна війна». Це була перша в Україні книжечка свідчень тих дивом уцілілих моїх земляків про винищення українців голодовкою. Я навіть не сподівався-надіявся, що книжка матиме такий попит. Частину накладу, який я викупив за свої скромні копійки з референтської платні у спілці письменників, у мене вихопили буквально з-під рук. З цією брошурою – сам бачив – йшли страйкарі на демонстрацію і вимахували нею, ніби прапором, біля стін Верховної Ради перед колишніми комуністами-правителями, з волі й активної участі яких чинилися колись непрощенні злодійства. Це мене, певна річ, ще дужче утверджувало в думці, що треба й далі працювати над розкриттям жахіть голодомору.
– Природно, Олександре, напрошується питання: «Що найбільш пам’ятне з того, про що повідали свідки?»
– Пригадуєте, у Достоєвського є слова, що непрощенна безневинно пролита сльоза навіть однієї дитини. А тут – Боже ти мій! – весь мій український народ сікли-вирубували під корінь найстрашнішою голодоморською косою. І найдужче потерпали дітки – немовлятка смоктали мамину цицю, а мама вже мертвою була; п?ятилітні хлопчики й дівчатка паслися ще на споришеві-калачиках, та вже їм той спориш-калачики не допомагали; десятилітні хлопчаки нишпорили по луках-закутках, аби якогось ховрашка чи їжака упіймати, та щоб потім на вогнищеві осмалити й з’їсти... Це по всій Україні, яка була під п’ятою більшовицької влади, лихо таке коїлося. Я вислухав майже п’ять тисяч свідків, ще більше надійшло листів-сповідей. Увесь той біль-волання серце моє вмістило, над кожним невинно убієнним сльоза моя скрапнула. Я те голодоморське лихо переживав як власне.
Конкретніше стосовно моєї Книги буття України «Мор»: в ній уміщено більше восьмисот новел-розповідей, згадано й описано майже десять тисяч смертей. В книзі немає жодного слова вимислу, і щонайтихіше благання до Бога, останній зойк і волання вмираючого, – правдиві. Названі поіменно жертви і їх кати; збережені назви тюрем і катівень, міст, сіл, хуторів, кутків і вулиць, річок і яруг; складені покажчик імен з посиланням на контекст, покажчик географічних назв. Поки існує й існуватиме на землі держава Україна, доти виникатиме потреба в читанні й перечитуванні цієї книги. Хто має очі, той побачить і зрозуміє. Хто має вуха, той почує...
А тепер, пані Наталю, розповім лише про два пам’ятні епізоди, але – наголошую! – й інші десять тисяч, що зафіксовані в моїх серці й розумові, не менш дорогі й болючі.
      Тоді був січень кінця восьмидесятих. Я йшов рідним полтавським степом. А навстріч вітер і сонце велике й розгонисте, мов світ, горнулося. Я мимоволі проймався гарним настроєм душі, аж на крилах ніби летів під гору. Навпростець. Невзабарі за сірою приземкуватою лісосмугою завиднілися з- поміж тополь та осик Телятники. Господи, яка дзвінка і ніби аж тепла земля довкола. Он туди дивлюся, правобіч: ми з мамою ходили буряки сапати в сусідній колгосп, «на прорив»; ген далі – Гришинська дорога: батька мого ще підлітком німці ганяли її розбирати. Несуть мене ноги, несуть легкокрило. Але настрій з мажорного поступово стає мінорним. Несамохіть пригадую, як студентом-першокурсником купався в телятниківському ставкові й на дні, у глибокому мулові, натрапили на щось тверде, немов камінюччя. Довго-предовго плутались у мулові, аж поки не виволокли на берег чотири округло-продовгуватих каменюки. Подумали, що то затверділий вапняк, але ні: ветхий дідусь-пастух, що поруч корову на березі пас, пояснив, нахмаривши сиве надбрів’я: «Не вапняк це, хлопці – борошно. В колективізацію ховали його від комнезамівців. Борошно у воді, коли в лантухах було, затверділо – а ось тепер каменюки...» Дідусь-пастух просльозився.
      Поки я йшов-піднімався, поки спускався у видолинок до Куликівки, сонце зблідло. Невиразно й скупо лило своє світло в засніжений світ. В селі зустрів двох дядьків-фуражирів. Сказав, хто я й навіщо тут. Вони порадили зустрітися з Іваном Івановичем Батирем.
      ...Він лежав у ліжкові зовсім хворий, висхлий і немічний. Він помирав, цей великий трудівник. Лежав мовчки, ніби в забутті, важко дихаючи. Після того, як я сказав про мету, з якою прийшов у хату, господиня делікатно й вибачливо пояснювала: «Занедужав мій хазяїн, вже й не розмовляє...» Але ось з ліжка, напружившись, що аж жили вип’ялися на шиї, Іван Іванович звів голову. Щось прохрипів незрозуміле, покликав мене рукою до себе. Від несподіванки я розгубився, не знав, що робити, адже чоловік був смертельно хворий. «Пробачте, я пішов...» – сказав тихцем до дружини господаря, але Іван Іванович ще наполегливіше хрипів: «е-е-е». І – раптом, ніби сталося якесь непоясненне диво: до Івана Івановича повернувся дар мови. Дружина його від щастя заплакала. Сльози з»явилися на очах і в Івана Івановича. Він змахнгув рукою ту сльозу, хрипко, ніби з потойбіччя, казав: «Спасибі Богові, спасибі тобі, сину, що ти відвідав оце немічного дідугана... Так значить хочеш послухати про голодовку... Тільки ж чи розрішать верхи написати правду?»
– Тобі мало того, що тебе, Іване, за правду по судах тягали півжиття... – перечила, проймаючись тривогою дружина.
– Е-е, не кажи, не кажи мені так, – Іван Іванович зіперся головою за бильце ліжка. Пригаслі очі його враз помолоділи, і він, переводячи віддих, мовби ковтаючи повітря, почав розповідати. Я включив диктофон (розповідь «Про коней, НКВД і двоюрідного брата Михайла» наводиться в книзі). Іван Іванович говорив з притаманною лише йому веселинкою, не було в його мові ні гніву, ні проклять, ні злоби. Ніби казав мені Іван Іванович: «Я все своє многотрудне життя любив вас, люди. І ви ж бо любіть один одного. Любіть! І не дай вам, Боже, пережити з моє...» Тепло і лагідність лилися з його душі. Розповідав Іван Іванович так разюче і яскраво. Наче події ті сталися зовсім недавно – учора чи позавчора. Він жартував і навіть сміявся: мовляв, нагорювався і я в голодовку, і у війну, та й після війни... – однак не буду скімлити. Вдарю лихом у закаблуки... Дружина кінчиком хустки витирала сльози на своєму обличчі.
Минула година, а Іван Іванович розповідав епізод за епізодом, повторюючи запитально: «Ану, чи оце підходить, хлопче? Ану, ще ось послухай...» Час від часу ми зустрічалися поглядами, і в очах Івана Івановича я бачив удячність, що ось я, молода людина, вислуховую, може, останню його сповідь на білому трагічно-прекрасному світі. А я думав тоді про те, як ми, люди, суттю своєю і змістом, таїною і покаянням душ зв’язані між собою в один безперервний і нерозв’язанний ланцюг; зв’язані і з’єднані всі оті вісімдесят – сто мільярдів людських життів, що «вдома» й ті вісім- дев’ять мільярдів людей, що в «гостях» на грішно-праведній землі; зв’язані міцно й навіки, як з»єднані кров і судини в живому організмі. Ні, не було, не існувало окремих наруг, знущань, поневірянь і принижень, втрати рідних і близьких лише для Івана Івановича Батиря – горе і врати були і моїм горем та втратами. Адже рід людський – не просто рід тієї чи іншої людини. Рід став немовби для всієї України й не такої вже й великої землі спільним родом – несмертним і незнищенним, і якщо заглибитися пам»яттю в глибини досяжні й недосяжні, то всі ми, сущі нині і прісно, і вовіки віків – один єдиний рід на землі...
Я дивився у просвітлілі блакитні очі Івана Івановича, вловлюючи небуденний і палючий магнетизм його душі. Здавалось мені, що в ті хвилини ми не належали миті конкретній – належали вічності, а запис розмови здійснювався не поміж мною й Іваном Івановичем – на небесах, у Книзі вічній буття, Книзі буття України. Зміниться світ, і люди стануть іншими, і хто молодий – постаріє, а старі – відійдуть за вічну межу; усе перетруть-перемелять жорна часу, але Пам’ять і Слово лишаться...
Розповідав Іван Іванович три години і ніби не відчував утоми. А потім у його очах воскреслий вогонь пригас, голос обірвався. Були хрип з грудей і стогін, і марення. Іван Іванович знепритомнів.
– Вже півроку марить отак... – пояснила дружина.
Потиснувши мовчки зів’ялу правицю Івана Івановича, я вклонився востаннє світлій хаті родини Батирів. Опинився на вулиці. Надворі, як і раніше, було сонце яскраве і вічне і степ розгонисто до неба горнувся.
...А рівно через три дні, в передобідню пору, Іван Іванович помер. Цвинтар неподалік його хати. Свіжа могила була холодною і задубілою, і холод отой ніби й зараз мені душу пече...
– Пане Олександре, не перестаю вражатися, як тільки ваша душа витримувала й витримує, стільки горя ввібравши в себе...
– А я й сам дивуюся, як серце не лопнуло... Мабуть, що молодий тоді був, а зараз би не витримав. А головне, я керувався націленістю за будь-яку ціну зберегти, зафіксувати свідчення. Поки ще свідки були живими, поки не вимерли... Адже зараз на сто душ, опитуваних мною голодоморців, лишилася одна людина. Та й та однією ногою, як то кажуть, у могилі. Але слухайте далі, пані Наталю, другий епізод. В ньому закцентую свою увагу не на моїх переживаннях – хоча куди від них подінешся, – а як пережите застрягло в пам’яті самого свідка голодовки, який на своїй шкірі відчув її смертельні обійми. Розповім про Василя Даниловича Панасенка з Улинівки. Це за вісім кілометрів від мого рідного села Винників. Василеві Даниловичу зараз вісімдесят чотири, а в голодовку дев’ять рочків було. Кілька років тому поховав він свою дружину Марію Махтеївну, і це дуже вдарило по його здоров»ю, проте ще кріпиться чолов»яга.Він тепер про голодовку кожен вечір згадує.Матір дуже жалко було. Коли вона помирала в ліжкові. Рядном застелила подушки і лягла помирати. А дітей посадовила долі, на ряднині. Їх було троє. Василько найстариший і меншенькі сестрички. Мама каже: «Дитинко Васильку, як мені гірко й тяжко. Хоч би ж було дожити, коли тобі буде п»ятнадцять років, щоб я знала, що ти, дитино, хоч що-небудь умітимеш робити та виживеш...»
І померла матуся.
І відвезли її в яму глибоку, спільну. Лишився Василько сам із сестричками. Він водив дівчаток у дитясла. Погано їм там було, аж посиніли з голодухи, за мамою Люба померла. Василько візком у яму відвіз. Другій сестричці наказав, щоб почекала вдома. А потім узяв Маню за руку і водив дворищем, поки купу з попелом не знайшов, щоб там гралася. А Василько нарвав споришу й заходився млинці пекти. Нагодував Маню, перехрестив місцечко на печі, і заснули. А на ранок прокинувся - Манина ручка холодна, задубіла. Шию йому, коли ще живою була, обняла. Василько побіг до курника, де була бригада, казати, щоб помогли викопати ямку і поховати сестру. Але ніхто йому не взявся ямку копати, бо люди всі були ослаблі. Прийшов Василько додому, стяг Маню з печі за ноги на причілок, потім додолу. Знайшов ряденце білесеньке, загорнув. Аж до обіду витягував з хати через поріг у сіни, а з сіней – надвір. Взяв лопату яму копати, а сили немає. Не вкопає. І Василько, де мама сипала колись попіл та було м»яко, вигріб рівчак і там Маню заховав. Поплакав трохи і думає собі: тепер черга йому помирати. Витяг ночви надвір, поставив під хатою, а сонце гріє-нагріває ночви. І так тепло й ловко  зробилося. В теплому не страшно й помирати. Аж чує Василько, що йдуть через двір люди з бригади. Один чоловік підходить ближче, озивається до жінки своєї: «Мабуть, Василько Данила Панасенка чи не мертвий?..» Забрали вони Василька до себе. Яровий Федір Трохимович та його дружина забрали.
...Все життя Василь Данилович тепер згадує про свою сестричку. Повернувся він з армії й одразу пішов до тієї хати, де жили колись, і почав копати лопатою, щоб знайти Манине тіло й переховати. Де не копав, де не ворушив – не знайшов...
Ось така драма-трагедія обпекла дитяче дев»ятилітнє серце Василька Панасенка і згодом мучила й продовжує мучити, аж до скону його віку. І таких драм в тридцять третьому відбувалося щоденно навіть не десятки й сотні, а тисячі й десятки тисяч...
– В який спосіб, Олександре, Ви підтримуєте зв»язок зі свідками голодомору – чи Ви дуже зайнятий?..
– Зайнятість зайнятістю, а потішити стару, немічну людину – наших батьків-дідусів, хоч і не рідних – вважаю за свій святий обов»язок. Тому по телефону спілкуюся з ними.Але ж свідків голодовки лишилося до пекучого щему мало. Дуже й дуже мало... А ось недавно - на Дев’яте травня – відвідував могилу мами, то вже і в моїх Винниках, і в сусідній Бреусівці, і в Улинівці, звідки родом Василь Данилович Панасенко, стоять пам»ятники убієнним насильницькою голодною смертю. Це мене зворушує, адже мої земляки-полтавці, бач, не байдужі до пам»яті своїх предків. А коли так – корінь наш український, родовий, ніякій нечисті обірвати не вдастся...
      Н.П.: - Кілька років тому ця достойна книга-набат, книга реквієм, книга-енциклопедія українського горя й терпіння висувалася на здобуття Шевченківської премії. Логіка така: пошанувати книгу – це хоча б якоюсь мірою віддати данину шани й пам»яті мільйонам безневинних жертв геноциду. Проте з премією вийшов, здається, невеликий детектив?
О.В.: - Сумний вийшов детектив, підступний. І він, цей детектив, вважаю, триває й досі...            Однак спробую пояснити детально свою позицію. По-перше, я добре усвідомлюю: хай би навіть боги-ангели були в Шевченківському комітеті, все одно на них би сипалися претензії, адже претендетів приблизно півсотні, а премій лише десять. І тут, як ніде, проявляється дія закону: що менший талант, то більші амбіції. А відповідно – й образи-претензії.По-друге, я за преміями ніколи не ганявся й ганятися не збираюся, бо це суперечить моїм моральним приписам.Однак державна Премія імені Тараса Шевченка для українського творця – це справді ніби подарунок-оцінка самого Бога, і сам наш благословенний Тарас – в цьому я глибоко переконаний – також є своєрідним втіленням земного українського Бога-месії. Одне слово: наш вогненний Тарас – це вічне несмертне духовне небо України. Без Тараса Україна перетворилася б на звичайнісіньку , примітивну сіру територію. Це зрозуміло, як Божий день. Як зрозуміло і не підлягає запереченню, що Шевченківська премія набагато голів вища навіть премії Нобеля. І так вважаю тому, що Нобелівська премія космополітична. І проаналізуйте, хто тією премією нагороджувався і нагороджується – майже всі космополіти... А Шевченківська – в ідеалі– мала б врости своїм корінням щонайглибше в національний духовний грунт. Але тут якраз і існує, мов гнойний болючий нарив, проблема. Тут заковика страшна і про яку бояться й не наважуються говорити...Уявімо собі таку ситуацію, що Тарас Григорович Шевченко воскреснув - наше шевченківське жюрі усе б зробило для того, аби Тарас премії не одержав. Хоча не треба бути великим мудрецем, щоб не розуміти: наш Кобзар від премії свого імені стовідсотково відмовився б. І відмовився з тієї простої причини, що держава Україна в тому вигляді, якою вона зараз існує, лише прикривається Тарасовим іменем. А суттю своєю для корінних українців чужа, ворожа, брехлива й наскрізно корумпована. Отож коли Спілка письменників – київська організація – запропонувала стати номінантом на здобуття Шевченківської премії, я попросив у тодішнього голови спілки Леоніда Череватенка – прекрасну, порядну людину й письменника - два дні на роздуми. Болючими були мої ті роздуми. Скажу вам, як на духу: не хотілося йти на компроміс із власною совістю. До того ж, і загиблі голодоморською смертю брати-українці ніби промовляли до мене з холодного потойбіччя, аби я до кінця відстоював і правду історії, і правду переконань. Коли не я, то хто ж тоді?..Не треба мені ніяких премій, думалось. Достатньо того, що Бог сподвиг звершити працю, яка, на моє переконання, житиме віки. І вже я вирішив стояти на цьому до кінця, однак в останній момент інша думка переборола попередню. Я мислив собі так: «І що з того, Олесю, що ти прочитуєш і розумієш безнадійність і програшність ситуації. Але чи не занадто ти згущуєш барви? І невже просвітку аніякого? Невже київська письменницька організація, що тобі пропонує стати номінантом на здобуття Шевченківської премії, така вже й недалекоглядна?..»Це один був, може, чи не найпосутніший аргумент. А другим аргументом було те, що навіть тих грошей, котрі виручив за продаж моєї комунальної квартири, не вистачило для видання «Мор»у» і я позичив під проценти у знайомих ще тридцять тисяч гривнів, а віддавати борг не було чим. Ситуація була не з легких, тому в останній момент я змінив своє рішення і дав згоду. І ось почалися мої виступи (здебільшого на українському радіо - на телебачення мене не допускали, бо вся телевізія, як ви добре бачите, пані Наталко, в руках єврейських власників-товстосумів); мене часто запрошували на виступи в університетах, ліцеях, коледжах, загальноосвітніх школах. Читачі писали сотні відгуків на мою книгу-епопею. Писали мені й у Шевченківський комітет. В періодиці друкувалася злива рецензій. Зізнаюся, то були чи не найщасливіші дні й місяці в моєму житті, коли відчував щиру вдячність і шану сотень і тисяч людей – від школярів до сивочолих дідусів та бабусів, від звичайних селян і робітників до академіків і народних депутатів. Книга, як я цього і прагнув, попала в «десятку». Всенародна книга про те, як, хто і чому так люто ненавидів і винищував наших чи не найпрацьовитіших у світі селян. Скажу відверто, мені навіть думати не було коли, чи дадуть премію, а чи стороною обійдуть. Однак пам»ятаю, як у передостанній день перед визначальним засіданням Шевченківського комітету мій приятель Гриць Гайовий спитав чомусь з сумнівною лукавинкою: «Олександре, а що буде, коли тебе з Шевченківською премією кидонуть?..» Я спочатку навіть розгубився Мною оволоділо сум»яття, проте я згодом відповів абсолютно щиро: «Як би там не було, я продовжуватиму самозречено працювати...»      І ось – засідання відбулося. Моєї книги, вважай, «не помітили». І це ще не все: розмовляю я з членом Комітету, відомим і дуже талановитим критиком і поетом. А він мене майже в категорчній, повчальній формі вичитує:» І навіщо ти таку передмову написав?Та порадився б зі мною... – і Премія була б у твоїй кишені...» Не став я длі слухати критика й поета в одній іпостасі, поклав рурку, а в душу мою – було таке відчуття - ніби брутально наплювали... Але я ще дужче й твердіше утвердився в думці, що зробив дуже правильно, назвавши в книзі головних вивнуватців трагедії вперше поіменно. І то не моя – о, ні! – не моя вина, що серед «натхненників і організаторів» голодоморів у двадцятому століття в Україні більше дев»яноста відсотків були представники жидівських більшовиків. А – не скидайте цього з рахунку – диявольске винищення українців і сьогодні (тільки ще підступнішими методами) продовжується, і на чолі цього винищення вони ж – жиди, тобто найгірші – хижі, мстиві й підступні – представники єврейства. Застерігаю: жидів у жодному випадкові не треба плутати з євреями, як, скажімо, не варто плутати українців з хохлами...


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика