ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



МІСТО, В ЯКОМУ НАМ ЖИТИ

Продовження. Початок у 18, 2008 р.

- Відомо, що під час виборів міського голови Полтави проти вас було застосовано чорний піар, суперники, м»яко кажучи, не церемонились у виборі засобів, аби тільки перемогти. Та, попри це й, можливо, деякі інші фактори, - чи була у вас впевненість у своїй перемозі?
- Такої впевненості не було хоча б тому, що я йшов на вибори вперше. А десь посередині шляху, коли чорний піар торкнувся мене і моєї сім»ї, якихось моїх особистих взаємин з іншими людьми, - він, безумовно, вплинув на мене в емоційному плані. І по щирості, якби я знав, що таке буде, то, можливо, й не йшов би на вибори. Але мене підтримала родина, друзі, які мене добре знають й іншим розповідали, що такого не може бути апріорі, що це чисто чорний піар.
- Очевидно, щось треба було протиставили натомість. Що саме?
- Насамперед те, що свою передвиборну програму я не будував на критиці попередньої влади, на критиці опонентів. Натомість говорив полтавцям про те, що ми робимо і робитимемо в майбутньому. Тоді як опоненти витрачали гроші на газети, журнали, на фільми, які крутили навіть на вулицях, тут і там виставляючи численні екрани, - всіляко намагалися компрометувати те, що було. Ми ж займалися буденною роботою, ремонтували дахи, під»їзди, будували дитячі майданчики, займалися реалізацією програми, яка була заявлена на виборах.
Звичайно ж, було приємно, що мешканці Полтави це оцінили і більшістю голосів підтримали нашу програму, а не повелися на вульгарну брехню. Тобто, здається мені, час обіцянок і обману уже минув. І треба насамперед поважати своїх виборців і розуміти, що вони розумні люди й здатні відрізнити правду від брехні, конкретні справи від обіцянок.
- Андрію Васильовичу, цікаво в цьому зв»язку довідатися про те, як складаються ваші  стосунки з пресою, із засобами масової інформації, яка динаміка цих стосунків.
- По-перше, ще коли я став секретарем міськради, то ми почали запрошувати пресу на всі заходи, які відбувались у міськраді, хоча раніше журналісти й на сесію не могли втрапити.
По-друге, оживили сайт міської ради, на якому і журналісти, й усі полтавці можуть ознайомитися з рішеннями міської влади стосовно різноманітних питань, що торкаються життя полтавської громади. Скажімо, бюджету чи виділення земельної ділянки в тому чи іншому куточку міста. На запити громадян і громадських організацій радимо незрідка звернутися до тієї чи іншої сторінки на нашому сайті, з якого можна роздрукувати необхідну людям інформацію.
Крім того, здається, не було такого місяця, щоб ми не запрошували журналістів на прес-конференції. Охоче співпрацюємо не лише з місцевими виданнями, а й всеукраїнськими. Нещодавно, зокрема, взяли участь у телепрограмі програмі «Країна он-лайн», де охоче презентували Полтаву  на телеканалі «Ера». Охоче, бо нам є що показати.

- Нещодавно, пане Андрію, ви стали лауреатом конкурсу в номінації «Кращий міський голова 2007 року». І щоб ми не говорили про умовність таких своєрідних змагань в управлінській сфері, - це все-таки визнання принаймні, серед колег, чи не так?
-  Можливо. Але вважаю, що немає кращого критерія роботи міського голови, ніж оцінка виборців на виборах. Через те я досить обережно ставлюся до такого роду номінацій. Але, з іншого боку, піар-компанія навколо самої номінації дала змогу ще раз явити Полтаву та добрі справи її людей, показати зміни, які відбулися в місті останнім часом. Зрештою, привабити інвесторів, наголосивши завдяки акції на сприятливому інвестиційному кліматі, який тут створюється.
Це ніби реклама самого міста, до речі, - зовсім не зайва. Через те я вдячний експертній комісії, яка обрала мене лауреатом конкурсу в номінації «Кращий міський голова 2007 року». Адже це дало можливість явити українцям наше місто на більш високому - державному рівні.
- Пане Андрію, чи не могли б повідати нашим читачам, бодай стисло,  про найзначніші події у вашій долі. Про те, чим саме вони важливі для вас.
- Звичайно, важливих подій у житті було чимало, і кожна з них по-своєму прикметна в той чи інший період життя. Й оцінювати їх відповідно треба. А щоб бути стислим, відповідаючи на ваше запитання, пане Олександре, зазначу, що, наприклад, ось уже впродовж кількох років перебуваю під враженням од події, важливої не лише для мене, а й для всієї нашої сім»ї, для всього роду нашого. Це народження другого сина. Причому Бог дав нам його тоді, коли мені й дружині було вже за сорок. Звісно, це був непростий крок. Тим паче, що різниця між першою і другою дитиною – сімнадцять років. Старший син став студентом і поїхав навчатися в інше місто, у житті нашому  утворився ніби вакуум, який заповнився в такий спосіб. Хіба це не щастя? Тепер малюк надихає мене на певні вчинки. Як батько, думаю про майбутнє свого сина, котрий житиме в Полтаві. Хочу, щоб і наша дитина, і вся малеча, яка  народилася в цьому прадавньому українському місті, виростала, маючи для цього все необхідне: дитячі й спортивні майданчики, добре обладнані школи, щоб там було належне викладання предметів, доброзичлива атмосфера; щоб їм цікаво й змістовно жилося, щоб вони тілом і душею відчували, що це їхнє місто. Мабуть, це і є головна для нас із дружиною подія в житті – принаймні, у цьому вже, двадцять першому столітті.
- А відчуття, що ви вже справжній полтавець, – коли прийшло до вас – одразу чи з плином часу?
- Складно сказати, коли саме, з якого моменту. Однак не лише справжнім, а й корінним полтавцем я почуваюся з двох причин. По-перше, моя дружина – корінна полтавка, двоє моїх синів народилося в Полтаві. Тобто я пустив досить серйозні корені в цьому місті. З іншого боку, мені довелося чимало поїздити містами тодішнього Радянського Союзу – спершу разом з батьками, згодом навчався в різних містах, зокрема в Києві. Одне слово, більше п»яти-шести років на одному місці я не жив. А в Полтаві - з 1985 року, тобто вже понад два десятиліття. Через те, гадаю, відчув сам дух нашого міста, наснажився, зарядився цим духом. До того ж, маючи тепер трьох корінних полтавців у своїй родині, вважаю, що і сам - корінний полтавець.
- Які відчуття викликають у вас згадки про минулі вибори?
Як, зокрема, працюєте нині з тими людьми, які їх програли вам?
 - Принаймні, якоїсь особливої радості, ейфорії від перемоги не було. Навпаки, більше тижня ходив спустошений - після того, як опоненти вилили на мене стільки бруду під час передвиборчої агітації, застосовуючи чорні технології. До того ж у перші дні після виборів вони намагалися апелювати до судів, розповідати про якісь міфічні підкупи виборців тощо. Що мені було діяти?.. Взяв на кілька днів відпустку, перепочив трохи, а на першій же сесії усім своїм колишнім суперникам простягнув правицю й сказав: вибори відбулися, треба працювати, заради цього я готовий забути все, що було до цього. Але і вам пропоную чесні й порядні правила гри. Якщо ви їх приймаєте, - розпочинаємо! Жодного зі своїх опонентів я не переслідував ні економічно, ні адміністративно. Сьогодні всі вони працюють у нашій команді на благо міста. Сподіваюсь, що й  певні висновки з цієї виборчої кампанії зробили.
- Каменя за пазухою не тримають?..
- Вважаю, що ні, в жодному разі.
- Що вам болить нині найбільше як міському голові?
- Зараз – це стан доріг. Власне, як і в усіх містах України, особливо перед Євро-2012.
- Чи можна докладніше про ситуацію з дорогами і погляд на неї міської влади?
- Скажу так: із зими ми вийшли з незадовільним станом доріг. Держава, на жаль, не допомагає нам у цьому питанні. Минулого року з бюджету виділено всього 700 тисяч. І це при тому, що ми витратили  на утримання доріг близько двох мільйонів гривень. Це зовсім непорівнянні цифри, чи не так? Але і цих коштів – як краплина в морі. Ми підрахували: щоб навести лад на дорогах, капітально відремонтувати їх, потрібно витратити мало не весь міський бюджет. А ми латаємо дірки, як це відбувається нині, на жаль, в усій державі. Готуємо щодо цього цілу програму, ладні навіть брати кредити, аби до 2009 року зробити дороги якщо й не такими, як у Європі, то щоб хоч перед туристами, котрі приїжджатимуть у наше місто, не було соромно. Тож саме стан доріг хвилює мене нині чи не найбільше, і ми серйозно ними опікуємося.
- Дорога нагору, у владні коридори, і життя нагорі, у владному середовищі, - це, на ваш погляд, дві різні дороги? Як ви їх сприймаєте?
- Ви знаєте, моє життя мало чим змінилося порівняно з тим, коли я працював у банку чи займався підприємництвом. Як і раніше, без охорони прогулююся з дитиною вулицями свого міста. Втім, якщо раніше нібито простіше дивився на речі, то тепер навіть під час таких прогулянок доводиться телефонувати, скажімо, керівникам комунальних служб і казати, що десь, можливо, лампочка не горить, десь тротуар чи проїжджу частину треба заасфальтувати, чи ще про щось нагадую, помітивши ті або ті негаразди в міському господарстві.
Коло спілкування у мене залишилося в принципі те ж саме. Через те, що і в банку працюючи, й підприємництвом займаючися, ми спілкувалися з тими ж будівельниками, інвесторами. Тож не можу сказати, що в мені щось суттєво змінилося, що я став іншою людиною. Хіба що менше стало вільного часу. Проте, з іншого боку, стало більше можливостей реалізувати програми, необхідні для розвитку міста.
- Напевно, в людині має бути внутрішній стрижень, і тоді їй не загрожуватимуть  спокуси, що незрідка супроводжують владних обранців, й небезпека втратити себе, чи не так?
- Так, я згоден з вами : є принципи, які не дають людині збочити. До того ж ти маєш не забувати, що життя після виборів продовжується, а на виборах не закінчується. І час, коли людину обрали на ту чи іншу посаду, рано чи пізно також закінчується. І ти повертаєшся до того, з чого починав й на інших принципах взаємин спілкуєшся з людьми. Вважаю, що треба бути передовсім нормальною, порядною людиною. А посади і все решта приходять і відходять, це все ніби тимчасове.
- Є час на роботі і є час по роботі. Цікаво, як ви розпоряджаєтеся другою частиною своєї доби?
- Звичайно, левова частина моєї доби належить роботі, де значний час доводиться працювати за письмовим столом, приймати людей, розглядати документи. Проте коли у мене з»являється вільна хвилина, намагаюся провести її активно. Побігати з м»ячиком чи тенісною ракеткою, покататися на ковзанах чи лижах. Бо розумієш, що треба підтримувати форму, яка допомагає тобі витримувати якісь додаткові навантаження на роботі. Таке розуміння намагаюся прищепити й своїм колегам у міськвиконкомі. Чимало з них також катаються на ковзанах і лижах, займаються іншими видами спорту. Наша футбольна команда посіла перше місце в чемпіонаті Полтави. Тобто самі займаємося спортом і створюємо умови для цього жителям нашого міста.
- Відомо, що першу освіту ви одержали вже досить давно, в Київському інституті народного господарства, або наргоспі, як його тоді називали в народі, тепер навчаєтеся в МАУП. Хочеться довідатися про ваше відчуття цього вузу, чому саме його ви обрали з-поміж багатьох інших вищих навчальних закладів?
- Хочу зазначити насамперед, що уже близько десяти років я викладаю на кафедрі фінансів Полтавського університету споживчої кооперації. Це спонукає мене досить багато читати, знайомитися з новинками, зокрема, економічної науки, спілкуватися зі студентами, наприклад, під час захисту дипломних проектів, де акумулюються нові ідеї й думки.
Але життю не скажеш зачекай, воно може відкинути тебе на узбіччя, якщо не поповнювати знання. Через те свого часу я вирішив вступити в докторантуру Міжрегіональної Академії управління персоналом. Чому саме сюди, – запитуєте? Тут мені цікаво, бо, по-перше, – управління персоналом, тобто те, з чим я постійно зв»язаний.
Цікаві мені також думки, погляди саме столичних викладачів на ті чи інші проблеми, з якими мені доводиться стикатися. 
Знаю, що в МАУП навчаються студенти з різних країн, що це вже новий, європейський рівень освіти, їх захист і одержання наукових звань. В тому числі – й звання докторам філософії з економіки, як у моєму випадку.
Тобто МАУП, як на мене, - це саме те, до чого ми прагнемо нині у галузі освіти в національному вимірі.
Через те, природно, мені хотілося б одержати  додаткову освіту                  уже в прогресивному навчальному закладі, який орієнтується на Європу, прищеплює європейський рівень освіти в Україні. Через те я прийняв таке, а не інше рішення.

Спілкувався Олександр Кавуненко,
Київ-Полтава-Київ
(далі буде)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика