ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«ХОЧ СЛІД, ХОЧ ТІНЬ, ХОЧ ОБРАЗ...»

У слушності прислів’я «Козацькому роду нема переводу» укотре пересвідчуєшся, коли оглядаєш виставку «З бабусиної скрині» в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. Охоплює вона часовий вимір з кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Йдеться про одну з численних гілок козацького дерева Груш, зокрема, Марка Федоровича, брата у третіх Михайла Грушевського. Яскравим свідченням непроминущості народних традицій є твори

У слушності прислів’я «Козацькому роду нема переводу» укотре пересвідчуєшся, коли оглядаєш виставку «З бабусиної скрині» в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. Охоплює вона часовий вимір з кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Йдеться про одну з численних гілок козацького дерева Груш, зокрема, Марка Федоровича, брата у третіх Михайла Грушевського. Яскравим свідченням непроминущості народних традицій є твори декоративно-ужиткового мистецтва виготовлено п’ятьма поколіннями цієї родини. Про це розповідає науковий співробітник музею, моя тезка, Ольга Мельник.
– Чому ця виставка відбувається в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського? Марко Федорович був не просто його родичем. Вони все життя жили і працювали пліч-о-пліч. Коли Марко Федорович навчався у семінарії, відвідував засідання семінарської «Громади», яку за дорученням письменника і громадського діяча Олександра Кониського очолював Михайло Сергійович. Брати часто зустрічалися і обговорювали українські проблеми, якими переймалися.
Марко Федорович був краєзнавцем, етнографом і священиком. Народився і виріс на козацько-гайдамацькій Чигиринщині, збирав фольклор, перекази про минувшину, зразки народного мистецтва, щоб «розкрить правдиво очі всім об українському народові, яким він справді є». Цією ідеєю переймалися і його рідні. Ось вони дивляться на нас зі старих світлин, об’єднаних в один портрет великої дружньої родини. На сьогодні це вже п’ять поколінь.
За часів революції Марко Федорович переїхав до Києва і був відомий широкому загалу як один із дванадцяти єпископів Української Православної Автокефальної церкви.
– Висвячених митрополитом Василем Липківським.
– Це відбулося на Соборі в Софії Київській. У тридцяті роки минулого століття, коли за більшовицької влади почалося гоніння на Українську Автокефальну церкву, Марка Федоровича змусили зректися сану. Мешкав він у Києві, у власному будинку в Киянівському провулку. Аматорська світлина тих часів, можливо, одна з його останніх: Марко Федорович біля свого дому, на руках у нього найстарша онука Елеонора (Коваль). Згодом він був заарештований і розстріляний у 1938 році як і більшість священиків-автокефалістів.
Марко Федорович відомий не тільки своїм священицьким служінням, а й науковою діяльністю. Він займався етнографічними студіями в тих селах, де виконував пастирський обов’язок. Їх видавало Наукове товариство імені Т. Шевченка, яке очолював Михайло Грушевський. Це, зокрема, розвідка «З життя селян на Чигиринщині» та інші. Найвідоміша його студія, видана НТШ «Дитина у звичаях та віруваннях українського народу», яка перевидавалася і в наш час та користується шаленим успіхом у молодих батьків.
– І ця робота не застаріла?
– Ні, оскільки в ній розповідається про дитину від моменту її зачаття до того часу, коли вона сама вже продовжує свій рід. Книжку перевидала онука Марка Федоровича Валерія Грушевська. Нині вона мешкає в Києві і наш музей з нею співпрацює.
Коли ми готували виставку «З бабусиної скрині», то намагалися акцентувати увагу лише на жінках роду Марка Грушевського. Витоки його простежуються з Чигиринщини: на перехресті історичних подій лежало колись село Суботів. Давно вже відгомоніли будні та свята гетьманського гнізда. Залишилася слава, залишилася тиша і спокій провінційного життя. Для нащадків родини Грушевських Суботів це не лише один із туристичних маршрутів Золотої Підкови Черкащини – маєток Богдана Хмельницького. Тут 20 липня 1897 року побралися молоді священик і вчителька Марко і Марія Грушевські. Марія Іванівна, судячи із записників, листів до Михайла Грушевського і самої колекції вишивок, була освіченою, романтичною, творчою жінкою, доброю господинею, люблячою матір’ю і дружиною.
Молодому подружжю не треба було спеціально їхати в села в експедиції. Селяни тут поруч – вишивають, співають, жартують, журяться, виховують дітей. І хоч які були повсякденні клопоти в парафії, у школі, у власній родині, Марія Іванівна вивчала і збирала вишивки, ляльки Чигиринщини і створила колекцію народних орнаментів, які вперше в повному обсязі представлено на цій виставці.
Втративши пізніше у своєму житті так багато, «матушечка», як лагідно називали Марію Іванівну в Суботові, зберегла цю колекцію і передала своїм дітям та онукам. Саме в такий спосіб, через Валерію Грушевську, ця колекція потрапила до нашого музею.
– Якщо уважно придивитися до орнаментів, зібраних Марією Іванівною, то жоден із них не повторюється, а кольори – червоні та чорні. Як в тій пісні: «Червоне – то любов, а чорне – то журба».
– Вони традиційні для Чигиринщини. На виставці можна побачити рушники, які також належали Марії Іванівні. Є тут остання її робота – червона кофточка для немовляти, сплетена гачком. Отже, «матушечка» – це перше покоління Грушевських, представлених на виставці. Друге – її діти: Анатолій, Тамара і Галина, а далі онуки, правнуки і праправнуки. Вони теж зберігають традиції, які побутували в родині Грушевських.
– Цікаво, чи контактували між собою родини Михайла Сергійовича і його брата в третіх Марка Федоровича?
– Безумовно. На виставці є чудовий рушник, який вишила Галина Марківна у 1934 році на день народження свого хрещеного батька Михайла Сергійовича. На жаль, вона не встигла його подарувати, Михайло Сергійович помер, а рушник залишився в «бабусиній скрині».
Старша донька Марії Іванівни Елеонора Коваль, доктор біологічних наук нам розповідала, що бабуся привчала дітей: «У хаті все має бути гарно – рушники, скатертини, ковдри, килими, подушки. А людина мусить виглядати красиво та охайно». Пані Елеонора запровадила багато таких вишуканих речей у своєму побуті, які, можливо, не зовсім зрозумілі сучасній жінці. Її бабуся вважала, що подарунок потрібно виготовляти власноруч. Вона вишивала закладочки для книг, листівки, запрошення. На виставці є ці вишивки, простирадла.
Друга донька Марії Іванівни Тамара Марківна керувала гуртком вишивки у Київському будинку піонерів. Роботи її вихованців оздоблюють інтер’єр кімнати, де розміщена виставка «З бабусиної скрині». Тут можна також побачити подушку, яку вишила Тамара Марківна. Є костюм, який за бабусиним взірцем виконала для Елеонори Коваль її мама.
Ми простежуємо своєрідний ланцюжок, який в’ється поміж жінками роду Марка Грушевського. Онука Марії Іванівни Валерія Грушевська – член Спілки народних майстрів України, крім вишивки захоплюється виробами з бісеру. На них можна поглянути у вітринах – це гардини, підвіски, сережки.
– Така філігранна і унікальна техніка.
– Її винайшла сама майстриня, це «перекручені» оригінальні узори. Пані Валерія передала свої знання і вміння доньці Ярославі Левчук. Коли дівчина, напочатку 21-го століття, виходила заміж, вона повернула давню українську народну традицію: наречена вишивала для свого коханого сорочку. Ярослава й собі пошила весільну білу сукню з орнаментом. Ці речі теж є на виставці. Я думаю, що в той час, це був особливий випадок, коли молодята Ярослава і Олесь одягли вишиті строї.
– А тепер це входить у моду.
– Пані Елеонора також залучила своїх доньок Олександру і Владиславу до відродження народного мистецтва: вони вміють плести і використовують народні мотиви.
Хочу наголосити, що концепція нашої виставки відрізняється від такої, що була би в етнографічному музеї. Для нас важлива ця родина, яка безпосередньо пов’язана з Михайлом Грушевським. Її традиції варто було б наслідувати, зрозуміло, що не буквально. До нашого музею приходять відвідувачі і кажуть: «О, це так було в моєї бабусі: під іконою у великій дерев’яній рамі висіли фотографії родичів». Сподіваємось, відвідавши нашу виставку, особливо жінки, щось корисне візьмуть для себе і свого побуту.
– На згадку звідки ми, і хто наші предки.
– Скажу й таке: виставку організовували на ентузіазмі всіх співробітників музею – від завідуючої до прибиральниці. Кожен із нас знаходив щось для себе.
– Пані Ольго, напевне і в родині Михайла Сергійовича інтер’єр помешкань прикрашали вишиті речі?
– Ми маємо скатертини, які належали його дружині Марії Сильвестрівні. Коли сім’я жила у Києві, вона мала звичку замовляти черницям Фролівського монастиря, які славилися своєю майстерністю, вишиті серветки, скатертини. До речі, про побут родини Михайла Сергійовича наприкінці 20-х років минулого століття пам’ятає Олександра Костишина. Річ у тім, що у Михайла Сергійовича був рідний брат Олександр, який одружився з Ольгою Олександрівною. Своїх дітей у них не було, але пані Ольга мала численних родичів, зокрема, племінницю Олександру Костишину. Нині їй 80 років. Пані Олександра нам розповідала про порядки в цьому домі, якою господинею була Марія Сильвестрівна: галичанка, раніше перша пані у Львові, професорова. Незважаючи на те, що в еміграції родині Михайла Сергійовича жилося скрутно, але там були європейські звичаї. Переїхавши до Києва, вона була психологічно шокована від тих порядків, які були заведені «совєтами», від них не змогла оговтатись до самої смерті. Померла Марія Сильвестрівна 1948 року.
До нашої розмови з науковцем Ольгою Мельник приєднується завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Світлана Панькова.
– Ця виставка жива, тепла, її концепція – показати народні традиції на прикладі одного роду, які їх зберегли. Вона об’єднує велику сім’ю Марка Грушевського. Назва «З бабусиної скрині» є глибоким символом, тому експозицію було робити легко і трішки тривожно, бо це і моєї бабусі з Полтавщини скриня. Але ні в мене, ні в моєї сестри не виникає навіть думки викинути її  розписану скриню.
– Чому така виставка доречна у будинку Михайла Грушевського?
– Ця оселя пронизана родинним пієтизмом. Сам Михайло Грушевський про це багато писав. Я думаю, що в Україні є не одна така родина, яка зберігає народні традиції. Хіба це не втішно що тут ми бачимо вишиванки Євгенії Головчинської, праправнучки Марії Іванівни, (а це вже п’яте покоління). Дівчина закінчує факультет дизайну одягу, захоплюється художньою вишивкою, моделюванням, малюванням. Почувши від своєї бабусі Елеонори Захарівни Коваль, що Грушевські походять із козацького роду Груш, вона в своїй дитячій уяві створила і вишила «родовий герб «Груша».
Звичайно, на мою думку, ніхто краще не навчить вишивати як мама чи бабуся. Може бути гурток, якщо туди йдуть за покликанням. Ця виставка навела мене на думку, що музей цікавий не тільки для дорослих, а й для дитячих садків як гра, де проростає зернятко відродження традицій. Я знаю, що в школах учителі це роблять. Але коли є зоровий ряд і ти стаєш учасником такого дійства в музеї, то виставки мають хороші перспективи.
І друга проблема, надзвичайно важлива для музеїв – це реклама. Ми добре знайомі з депутатом Верховної Ради Миколою Томенком. Якось я розповіла йому про своє бачення реклами. Розумію, що це надзвичайно складна проблема, особливо за нинішньої ситуації в країні. Але... Ось я вранці їду на роботу з Троєщини майже через усе місто, і скрізь нав’язлива реклама: пропонують двері, вікна, цигарки, горілку. А уявіть собі, що все місто зарясніло би рекламою про музеї України, адже в нашій країні їх багато і вони різні. Більшість людей про них і не чули.
– Тобто, це була б своєрідна культурно-масова атака?
– Таку акцію гуманітарної реклами провели у Львові.
– Пані Світлано, ви розповідали мені свого часу, як поповнювався музей меморіальними експонатами. Чи є ще якісь нові надходження?
– Микола Томенко минулого року допоміг нам придбати ліжко Михайла Грушевського. Унікальну реконструкцію його робочого кабінету нам вдалося відтворити завдяки збереженим знімкам. У нашому домі предмети оригінальні, ми нічого не показуємо типологічного, окрім килимів. Така наша концепція. Навіть якщо ми бачимо, що в кімнаті Катерини не вистачає робочого столика, ліжка, а у вітальні немає тарілок, то сподіваємося, що все це повернеться, адже багато предметів збереглося і перебувають десь у приватних колекціях. Нам пощастило, Бог зберіг ці речі, незважаючи на жахливу долю будинку.
Ми знали, що є ліжко Михайла Сергійовича, його вивезли з Києва, і воно потрапило до Бахчисарая і там перебувало до літа 2007 року. Річ у тім, що на кімнату Ольги Олександрівни, дружини брата Михайла Сергійовича, виписали ордер на родину Пустовойтів (мати і троє дітей). Це сталося 1946 року.
– І це за життя Ольги Олександрівни?
– Так, вона померла 1961 року. Після її смерті Пустовойт розподілила меблі Михайла Сергійовича між дітьми. Вони їх зберегли, навіть осколки чашок, які ми відреставрували. Я щиро вдячна їм за це. Минав час, і наймолодший Сергій Пустовойт виїхав до Бахчисарая, згодом там помер, а його дружина, пані Олена, виїхала на постійне місце проживання до Німеччини. Але вона пам’ятала, що чоловік успадкував речі М.Грушевського. Я зустрічалася з нею і чула розмову про це. Ліжко Михайла Сергійовича вона залишила в приватній збірці однієї уродженки Москви. Ми кілька разів намагалися це ліжко викупити, але, на жаль, не вдавалось.
Рік тому, коли відзначали День музеїв, до нас прийшов Микола Томенко, який докладає багато зусиль для розвою української літератури та музейництва. Ми проходили залами, і коли зупинилися в кабінеті Михайла Грушевського, я розповіла історію про це ліжко, навіть і гадки не маючи щось просити. Микола Володимирович сказав: «Спробуємо допомогти». Минуло два місяці, і він нам зателефонував: «Ну, приймайте ліжко». У серпні 2007 року воно повернулося до кабінету.
Ми знаємо, за листами Марії Сильвестрівни до доньки Катерини, яка перебувала на засланні, що «ліжко з кабінету тепер у твоїй кімнаті». А там уже жила Ольга Олександрівна. Тобто ми відкриваємо такі деталі, які на загал, можливо, не істотні, а для історії нашого будинку дуже важливі.
Повертаючись до нашої виставки, нагадаю, що вона не випадково отримала назву «З бабусиної скрині», тому що це символ родової пам’яті. І такими слушними є поетичні рядки Ліни Костенко:
«Моя бабусю, старша моя мамо, Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш! Якими я тобі скажу словами, Що ти в мені повік не одболиш!»

Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика