ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ТАЄМНИЦЯ ЗАГИБЕЛІ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

Читачам «Української газети плюс» не потрібно представляти постать ідеолога українського націоналізму, автора праці «Самостійна Україна», адвоката Миколу Міхновського. Впродовж десятиліть навколо загибелі Міхновського ходили різні чутки і домисли, а його могила вважалась втраченою. Дослідники перевіряли різноманітні версії і шукали хоч якусь інформацію про його поховання в архівах, мемуарах, спогадах живих очевидців (до речі, єдиний, хто бачив і спілкувався з Миколою Міхновським, був Ждан Шемет, якого нам вдалося знайти). Також активно листувалися з представниками української еміграції, письменниками Дмитром Нитченком, Григорієм Вишневим, Юрієм Борцем і перебуваючи у Німеччині в гостях у пані Галини Багряної, особисто зустрічався з керівником розвідки ОУН Степаном Мудриком-Мечником.

Пошуки значно активізувалися, коли кореспондент газети «Україна молода» Михайлина Скорик (дипломна робота, яку вона захищала на факультеті журналістики була присвячена даяльності М.Міхновського) знайшла публікацію хорунжого армії УНР, активного члена Військового Клубу імені П.Полуботка пана Павелка, яка була опублікована у часописі «Краківські вісті» 1944 року. Він останній, хто бачив живим М.Міхновського і один з небагатьох був на його похороні. Пропонуємо читачам «Української газети плюс» познайомитися з сенсаційною публікацією хорунжого пана Павелка «Остання зустріч із Миколою Міхновським».
«Це було у квітні 1924 року. Якось брат прибіг до мене і сказав, що до Києва приїхав Микола Міхновський. Його поява в українській столиці для нас була несподіванкою. Чи М.Міхновський сподівався на деяке переродження більшовиків у зв’язку із введенням НЕПу, чи йому вже годі було висидіти у станиці Полтавській на Кубанщині, чи, може, були ще якісь причини – цього ніхто не знав. Зупинився він у Шеметів, які жили на вулиці Жилянській, бо з Володимиром Михайловичем і Вірою Андріївною був у приязних відносинах.
Це був останій його приїзд до Києва. Бачився я з ним тоді двічі: перший раз на третій день Великодня, у мого старшого брата Василя, куди пан Микола завітав на запрошення, а вдруге – ввечері другого травня, за шість годин до його сметрі, коли ми з ним до десятої години ходили вулицями Києва. Зовні за ці роки М.Міхновський змінився так, що коли б я побачив його десь на вулиці, напевне не пізнав би. Я прийшов до брата і побачив у кімнаті огрядного чоловіка, в якомусь сіруватому невиразного кольору френчі, в штанях на випуск і черевиках. Густа, темно-руса борода оповивала його обличчя. Постать М.Міхновського нагадувала мені образ тих середньовічних королів чи герцогів, яких ми звикли бачити на гравюрах і картинах. Він курив люльку. Тільки очі та голос були ті ж самі, і відразу нагадали пана Миколу.
За чаєм велася загальна розмова, бо брат мій жив у господарів, які нічого спільного не мали з національно-визвольним українським рухом, і тому такт не дозволяв зачіпати цікавих для нас тем. Микола Міхновський, як завсігди, був дуже дотепним і галантним у товаристві пань і підтримував балачку на різні теми.
Після чаю він зібрався додому, попросивши мене конче побачитись із ним і поінформувати його про настрої молоді, закрема, студентства, яким дуже цікавився. Я пообіцяв йому і ми домовились, що я прийду до нього надвечір у Томину неділю, тобто другого травня.
Коли згаданого дня я зайшов на подвір’я Шаметів, Микола Міхновський сидів на стільці під деревцем біля будинку й читав газету. По моїм приході він пожвавішав і пішов на хвилинку до хати, щоб узяти кашкета. Довго потім ми ходили по Києву, вибираючи найтихіші, незалюднені вулиці, розмовляли.
Хто такі студенти? Що це за люди? Яка їхня ідеологія? Чи є поміж ними українці, що це за українці? Такими запитаннями засипав мене Микола Міхновський.
Я розповідав йому докладно, що склад студентів тепер переважно жиди, комуністи і комсомольці. Наводив приклади їхньої ворожості до нас, говорив, що є і українці, але вони мусять критися зі своїми політичними настановами, говорив, що жидокомуністичне студентство інституту не помічає, але поки що зробити нічого не може. Коли б була будь-яка нагода, то вся ця маса встане зі зброєю в руках за Україну, як це було 2-3 роки тому, коли багато хто з нас брали участь у збройних повстаннях, а тепер мусять критися за фальшивими документами.
Слухаючи мене, пан Микола помітно пожвавлювався та весело поблискував очима.
– То значить, справа не пропала!? Значить, живе українська свідомість у наших студентів!? Ви знаєте, як це приємно!? Як приємно чути, що наша національна свідомість не вмирає. А я, по правді кажучи, побоювався, що жиди вже все сплюндрували.
Ми перейшли на літературні теми. Микола Міхновський заговорив про совєтських писак і писанину, та згадав про писання Іллі Еренбурга.
– Ви прочитайте, конче прочитайте «Пахажденіє Хуліо Хуреніто» Еренбурга. Це знана річ. Це великий покажчик теперішньої літературної творчості. Ви знаєте, я цими днями ходжу до Академії Наук і читаю. Недавно я прочитав цю книжку, прочитайте конче її і ви.
Пізніше, вже по смерті М.Міхновського, я прочитав цю книжку і не знайшов нічого, крім специфічної сіпанини і розтлінної моралі.
Було вже пізно, і пан Микола запропонував іти додому. Увесь час він озирався, особливо після пожвавлення нашої бесіди. Звичайно, це було не безпідставно, бо скрізь тінями снували шпики.
Я відпровадив пана Миколу додому. Він був у досить бадьорому настрої. На прощання ми тричі поцілувалися, і він ще раз висловив свою радість з приводу того, що не вмерла національна свідомість у нашої молоді, та заповів мені бути твердим і непохитним. Він іще раз поцілував мене і ми розстались.
Повертався я додому у піднесеному настрої.
Хто б міг подумати, я, принаймні, ніяк не міг собі того уявити, що за шість годин після цього, ця людина трагічно скінчить своє життя.
Який треба було мати сильний дух, міцну волю, щоб у хвилини, коли він, безперечно, вирішував питання свого існуваня, а може вже й знав про свій трагічний кінець, нічим не виявити своєї душевної трагедії. Навпаки, я помітив у ньому ознаки щирої радості і піднесення, що українська справа не вмирає.
На другий день вранці прибіг до мене мій старший брат Василь і сказав, що Микола Міхновський скінчив трагічно життя, наклавши на себе руки. Я остовпів. Не міг повірити. Як!? Щоб учора ввечері цей, живий і бадьорий Микола Міхновський наклав на себе руки?! Це було понад моє юнацьке розуміння, але, на жаль, це був факт.
О четвертій годині ранку, тихесенько, щоб ніхто не помітив із родини Шеметів, він вийшов із кімнати у садок і повісився на яблуні. Вранці, коли всі повставали, знайшли його вже задубілим. У розпачі пані Віра Шемет розповідала, що в чистий четвер, тобто 22 квітня, пан Микола повернувся вранці із саду з розірваною мотузкою і сказав, звертаючись до неї:
– Виходить, я ще довго буду жити.
І на її здивований запит відповів, що в народі є таке повір’я, коли під вісильником увірветься мотузка, то значить людина ще довго буде жити.
– А зо мною саме так і сталося, – додав він.
Пані Віра була у розпуці, а ми всі губилися в здогадках… З який причин ця мужня людина наклала на себе руки? Чого приїхав він до Києва, коли це було так небезпечно? Володимир Михайлович Шемет і мій брат Василь згадували ті неясні і незрозумілі натяки М.Міхновського, мовляв, він мусив був приїхати до Києва, бо там, у станиці Полтавській, не міг уже більше перебувати. Згадували і про те, як щось мляво Микола Міхновський реагував на спроби примістити його десь на посаду (був зачислений до складу лекторів-українізаторів при Академії Наук). В.М.Шемет пригадував, як довго інколи Микола Міхновський не повертався додому, а коли приходив, то був дуже знервованим. Щось він глибоко у собі переживав. Інколи під час бесіди у нього проривались якісь розпучливі натяки на загибель. Було ясно, що його «викрило» ГПУ.
Людина великої чесності і національної гідності, він не міг піти стопами христопродавців М.Коцюбинського, П.Любченка та інших і покінчив життя самогубством.
Сумно тягся невеликий похоронний похід від Олександрівської лікарні, де лежав узятий на секцію небіжчик. Тяжко було до болю серця, що М.Міхновського ховає незначна кількість близьких йому людей. На похоронах було всього 11-12 осіб.
Поховали Миколу Міхновського на старому Байковому цвинтарі, праворуч, у самому куті, де стояло п’ять-шість могилок самогубців (за православними канонічними правилами їх не можна було ховати разом із іншими на цвинтарі). Місце було просторе, Київ звідти видно було, як на долоні.
Якщо не нам, то нащадкам нашим пощастить відзнайти там могилу одного з найкращих синів України».
Ця публікація хорунжого Павелка була присвячена 20-м роковинам загибелі Миколи Міхновського. Доцільно навести інтерв’ю Ждана Шемета для газети «Хлібороб» 1996 року: «Зовнішність у Міхновського була дуже красива. Він був високий, десь двох метрів зростом, широкий у плечах, відкрите лице, приємна посмішка, великі вуса. З дітьми він був завжди дуже веселий, багато розповідав нам цікавого. Взагалі, я його мало бачив, бо він приїхав до нас і жив кілька місяців у нашому будинку. За цей час він був заарештований, потім його відпустили, а незабаром його не стало. Це трапилось третього травня 1924 року. У цей день Миколу Міхновського знайши повішеним на яблуні у кінці нашого саду. Цей день справив на мене страшне враження. Я і зараз уявляю цю постать: шия зігнута, голова теж не своєму положенні. І от ця велична людина висить на гілці. (До речі, коли Ждан Шемет показав автору цієї публікації місце, де росла яблуня, то він не пригадував, щоб біля ніг Міхновського лежали ящик, діжка або табуретка. – О.Г). Можливо, що я перший побачив покійного, бо вранці завжди займався зарядкою. Мій батько знайшов записку Миколи Міхновського, здається, у кишені. Зміст записки такий: «Волію вмерти власною смертю!» Цю реліквію ми берегли дуже довго…»
2002 року у редакції газети «Хлібороб» (засновники газети 1905 року брати Володимир, Сергій, Микола Шемети і Микола Міхновський) була створена група пошуку могили батька українського націоналізму, яка працювала багато днів на Байковому цвинтарі. Велику практичну допомогу надав дослідникам Петро Лабут (1927 року народження), який походить з династії кладовищинських охоронців, бо його дідусь і батько стерегли Байкове ще до революції, а сам він народився у будинку сторожа цвинтаря. Він розповів журналістам цікаві епізоди і підказав реальні шляхи розв’язання проблеми пошуку могили. Редакція газети «Хлібороб» і вся пошукова група вдячні Ждану Володимировичу Шемету (1918 – 2007), який попри складний стан здоров’я поїхав на Байковий цвинтар і показав тодішньому голові Київської організації НСПУ Леоніду Череватенку і головному редактору газети «Хлібороб» Олегу Гаврильченку місце поховання визначного борця за волю України.
Нині варто назвати імена всіх сподвижників, хто був причетний до пошуку могили: Ждан Шемет, Віра Ратушна, Володимир Шемет, Леонід Череватенко, Олег Гаврильченко, Андрій Ткачук, Сергій Квіт, Роман Коваль, Віктор Рог, Михайлина Скорик, Тетяна Петренко, Богдан Колісник, Олександр Зінченко, Василь Шутілов, Петро Лабут, Олексій Нелуп.
31 березня 2008 року представники Київської організації УНА-УНСО, активісти Української партії, члени громадської організації «Захисник Вітчизни» і журналісти газети «Хлібороб» відзначили не словом, а ділом 135-й день народженя ідеолога державної самостійності Миколи Міхновського, привівши до ладу нещодавно відзнайдену його могилу. У найближчих планах шанувальників Міхновського встановлення на Байковому кладовищі пам’ятного знака і поїздка у його рідне село Турівку Згурівського району Київської області, де зусиллям сільського голови Валентина Волочнюка центральна вулиці Леніна перейменована на вулицю Миколи Міхновського (!). Настав час і в Києві гідно вшанувати пам’ять Миколи Міхновського.
Олег ГАВРИЛЬЧЕНКО,
головний редактор газети «Хлібороб»,
член Національної Спілки журналістів України


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика