ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЗАХІДНИЙ ВЕКТОР НАШОЇ ІСТОРІЇ

З початком весни до Львова знову зачастили сотні польських автобусів. Туристи різного віку із сусідньої країни знають про сліди своєї історії та культури за кордоном і прагнуть доторкнутися до неї. У схожий спосіб до Вроцлава, Ґданська, Калінінграда приїздять німці, а румуни мають екскурсії в Чернівці, угорці – в Мукачево й Ужгород.

Проте рідко можна зустріти туристів з України, які оглядають давньоруські фрески в одній із каплиць Вавельського замку у Кракові чи в Люблінській твердині або відвідують український скансен у словацькому містечку Свиднику. Минулоріч у львівському видавництві «Апріорі» побачили світ українські путівники Словаччиною і Польщею, які уклав історик Святослав Семенюк (він тривалий час займається пошуками українськості в сусідніх державах).
– Що спонукало вас порушити цю тему і задля чого?
– Наша доля склалася так, що становлення української історичної науки відбулося в момент втрати власної державності, й мимоволі вона стала складовою більш досвідченої польської, австрійської, чеської, угорської, а тим паче російської історіографії з усіма негативними наслідками цього факту. Радянська історіографія панічно боялася концепції Великої України й заполонила розум українців своїми численними «Історіями УРСР».
Поза історичним аналізом залишилися не тільки Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Підляшшя, Пряшівщина, Марморощина, Добруджа, Лугош, Південна Буковина, Волоська Моравія, Берестейщина, Гомельщина та Кубань, а й менш відомі широкому загалу землі, колонізовані свого часу українцями і на заході (Паннонія, Волощина, Біла Хорватія, Мала Польща, Східне Мазовше, Сувальщина), і на сході (Поволжя, Оренбурзькі степи, Даурія, Зелений Клин на Далекому Сході).
Як неможливо побудувати графік без вихідних координат, так неможливо зрозуміти природу й алгоритм розвитку етносу без докладного вивчення його перших кроків. Ми ж починаємо нашу історію з Київської Русі, лише з ІХ ст., тоді як лінгвісти вже давно визначили, що слов’янський архетип, а в ньому, поза всяким сумнівом, і праукраїнці, тобто предки сучасних українців, існував іще від VІІ ст. до н. е.
– Серія отримала назву «Українські історичні землі». Але чи доцільно називати українськими історичними землями ті, населення яких ніколи не ідентифікувало себе з українцями?
– До V століття всі без винятку давньоруські племена перебували ще на території Центральної Європи, відтак вони почали інтенсивно пересуватися на схід. Мова насамперед про білих хорватів, які в Сілезії дійшли до річки Бобер і міста Глогова, а в Чехії заснували свою столицю у Краківці, який був розміщений трохи далі на захід від Праги. Археологів, наприклад, буквально вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII-ІХ ст. на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. Крім Київської Русі, свого часу існувала також Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька та навіть Полабська Русь, які об’єднав Костянтин Багрянородний під однією назвою Велика Хорватія. Й усе це є не вигадкою, бо якщо інші слов’янські племена в VІІ ст. дійшли до Швейцарії й лінії Нюрнберг – Гамбург, то і давньоруські племена, відповідно, були розміщені значно далі на захід, аніж уявляємо собі нині.
966 року Ібн Якуб на власні очі бачив саме руських купців, які привозили свої товари з Кракова до Праги. У 992 р. польська княгиня Ода констатувала як цілком очевидний тоді факт, що «кордони Русі простягаються до Кракова й далі до річки, яка називається Одра»
– Яке відкриття вас найбільше вразило під час опрацювання й дослідження матеріалів до цих книг?
– Те, що я повною мірою, як жоден інший українець, мав змогу оцінити справжнє значення слів Ю. Андруховича: «Недоєвропа – це не тільки ми без вас, ви без нас – це також недоєвропа». 2005 року випустили енциклопедичний довідник «Российские деятели украинского происхождения». У ньому наведено тисячі прізвищ тих діячів українського походження, які через відомі всім нам історичні обставини опинилися в складі Російської імперії і значною, якщо не вирішальною, мірою спричинилися не лише до її військово-політичної гегемонії в Європі, а й до того цивілізаційного поступу, який значно збагатив світову культуру, науку, літературу та мистецтво (Достоєвський, Гоголь, Чайковський, Лобачевський, Левицький, Боровиковський, Крамськой, Глінка, Короленко, Чуковський, Ахматова, Остроградський, Корольов, Ціолковський, Вернадський та багато ін.). Однак ніяк не усвідомимо, що подібно до феномена малоросійства абсолютно схожий феномен існував і в Польщі, Угорщині, Словаччині, Чехії, Румунії.
Так чи інакше, ми все ж мусимо відновити пам’ять про долю західного вектора українського етносу.
– Чому ви заперечуєте словацький етнос, а білих хорватів і волохів називаєте українцями?
– Я не заперечую факту існування словацької нації, і навіть словацького народу. Я так само, як і словацький мовознавець Цамбел, який першим звернув увагу на цю проблему, просто знаю, що слов’янським етносом має право називатися лише таке етнічне утворення, яке зародилося в слов’янському архетипі, пройшло певні етапи його розвитку та, вже самостійно, всі стадії відповідної еволюції поза ним, починаючи з роду, племені, союзу племен і завершуючи народом та нацією. Джерела знають і дають нам повний перелік руських, чеських, польських чи, наприклад, сербських племен, але історія не знає жодного словацького племені.
Є безліч прикладів, коли навіть великі нації, як, наприклад, американська, російська, канадійська й інші, формувалися як етнічний конгломерат різних народів та етносів, і в цьому немає абсолютно нічого принизливого чи менш вартісного. Руську складову простежуємо впродовж усієї історії Словаччини, саме тут Горазд писав своє «Житіє св. Мефодія», Фіоль надрукував перші українські книги, а Сентіван у Трнаві друкував їх навіть тоді, коли Пьотр І заборонив робити це в Україні. Мало хто знає, що, враховуючи саме цей аспект і роль української складової в історії цих земель, протягом 1850-1859 рр. на території Словаччини як офіційну запровадили давньоруську мову.
Сусідів України можна зрозуміти, адже в такому разі їм доведеться переписувати практично всю ранню історію своїх країн. Але чому згадка Птоломея 178 р. про «карпатських оросів»(читай «хорватських русинів»), на яку першим звернув свою увагу Антонович, стала поперек горла нашим історикам, можна тільки здогадуватися. Саме руськими племенами вважали білих хорватів Ф. Палацький та П. Шафарик, які мали змогу чи не найбільш докладно вивчити минуле території сучасної Словаччини. Урешті-решт, на території саме білих хорватів і виникла назва Русь, що проіснувала тут аж до того моменту, коли в ІХ ст. сюди прийшли угорці.
Нині склалась абсурдна ситуація, коли білих хорватів біля Стільська на Львівщині вважають українцями, білих хорватів на Краківщині і в Сілезії польські історики з усіх сил намагаються зробити поляками, в Чехії – чехами, в Угорщині – угорцями, а в Словаччині – руснаками, аби тільки не українцями.
За абсолютно подібною схемою нейтралізують давньоруське походження волохів, хоча ця назва не є етнічною, а територіальною, як, наприклад, Волинь, Галичина чи Поділля (за римських часів існувала провінція Улах, назва якої трансформувалась як Влах – Волощина). У чеській, польській і словацькій історіографіях існує примітивне твердження: якщо Волощина тепер належить Румунії, то й волохи мають бути лише румунами. Цей стереотип, однак, переконливо спростували українські історики, які дійшли висновку, що мешканці мало не всіх 100% волоських сіл на Турківщині за своїм етнічним походженням є русинами.
– Як би ви окреслили межі українських етнічних земель?
– Наша історія до 999 року розгорталася на просторі, який був мало не втричі більшим за територію сучасної України.
Найбільш повною картою розселення давньоруських племен протягом VІІ-ІХ ст. є карта поширення пряшівсько-корчаківсько-зарубінецької культури. Тоді вона охоплювала території Польщі – не тільки відомі всім нам Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя, а також усю східну частину сучасного Мазовша, Малу Польщу і Сілезію. У Словаччині це була не лише територія сучасної Пряшівщини, а й мало не вся ця країна, за винятком її найбільш західного регіону, де тоді проживали морав’яни (чехи). У Моравії – так звана Волоська Моравія й Опавська Сілезія на півночі цієї країни. У Чехії – вся південна та північно-східна частина Богемії, де проживали дуліби і білі хорвати. У Румунії – Семигороддя, Молдова й навіть Волощина, хоча потрібно мати на увазі, що пам’ятки Празької культури (Костиш, Ботошани, Іпотешт, Кіндешт, Чурел) тут мали своєрідний характер, тому деякі дослідники навіть виділяють їх в окрему культуру, але жодного сумніву в її давньоруському характері, однак, тут також немає (Етногенез, 1999. – С. 291).
Щодо Угорщини, то це не тільки та Угорська Русь, яка традиційно локалізується над Тисою, а й усе Середнє Подунав’я, причому не лише його лівобережна частина в районі Вишгорода і Комарна, а й частково територія Паннонії з Болотоном, трикутник, який утворює Тиса в місці її впадіння до Дунаю із центром в Орошхазі, та весь гірський масив від Вишгорода до Тисафюреда на півночі Угорщини, включно з Буковими горами, звідки, власне, колись і «пішла земля Руська».
– Пане Святославе, чи не побоюєтеся, що ваші путівники Польщею і Словаччиною в цих державах можуть потрактувати як провокаційні. Мовляв, це зазіхання на територію сусідніх держав?
– Сучасні греки – аж ніяк не стародавні греки І тисячоліття до н. е., але вони не відмовляються від своєї історії, зокрема від тих полісів, які були розкидані по всьому Середземномор’ї та Причорномор’ї. Італійці – також не ті римляни, які володіли мало не всією Західною і Центральною Європою, але й вони не відмовляються від історії Стародавнього Риму в кордонах тих своїх провінцій, які вони мали ІІ ст. Серби надалі надзвичайно цікавляться долею тих сербів-лужичан, які проживають на території сучасної Чехії та Німеччини, але ніхто не сприймає це як зазіхання Сербії на територію цих країн.
Скажу відверто, що подібні зауваження чую лише від українців і жодного разу не чув від поляка, чеха, румуна чи навіть словака, хоч історія для них є справді святою справою. Схоже, і проблеми з національною гідністю та з власною етнічною історією існують лише у нас.
Розмовляв Костянтин ЧАВАГА

 


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика