ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«ВИСОКА НОТА» ВІКТОРА КОСЕНКА

Мені подобається «блукати» радіоефіром, особливо пізнього вечора, переводячи стрілку на шкалі з хвилі на хвилю. Так випало останнім часом, що, слухаючи концерти класичної музики, зустрічаю таке поєднання імен у програмах – Моцарт, Шуберт і наш Віктор Косенко. Мене це тішить, бо переважно українських композиторів музичні редактори подають одним блоком, а не в контексті європейського мистецтва. А Віктор Косенко – постать прецікава і водночас трагічна: він прожив усього 42 роки (вік часто фатальний для митця), але залишив музичні шедеври у різноманітних жанрах. У цьому ви зможете пересвідчитись, побувавши в його меморіальному кабінеті-музеї, де завжди звучать його твори.

Віктор Косенко народився у 1896 році в Петербурзі. Його батько Степан Семенович, родом із Херсонщини, був тривалий час кадровим офіцером царської армії, а після виходу в запас працював у Петербурзькому казначействі. У домашньому колі всі любили музикувати, батько мав приємний голос, кохався в народних піснях. Мати одержала гарну освіту, добре грала на фортепіано. У Косенків було четверо дітей – донька і три сини, всі любили співати, в домі звучали пісні, оперні арії. Сім’я охоче відвідувала концерти, неодмінно на них ходив і найменший Вітя. А повернувшись додому, грав напам’ять почуті твори. 
Усіх вражали його надзвичайні здібності. Сестра Марія навчалася у консерваторії у Варшаві, де жили Косенки, і не любила, щоби хтось грав на фортепіано те, що й вона, тому, коли кудись йшла, замикала свої ноти. Якось повертаючись додому, почула, що з відчиненого вікна її кімнати лунають звуки Патетичної сонати Бетховена. Обурена, вбігла до кімнати, аби суворо вичитати порушників, але… зупинилася вражена: за роялем сидів 9-річний Вітя і без нот, по слуху, грав цей твір, сповзаючи зі стільця тоді, коли на його думку потрібно було натискати на педаль. Обурення дівчини  миттю розвіялось, вона міцно обняла братика і поцілувала. Після цього батьки цілком переконалися, що треба всерйоз подбати про музичну освіту сина. Йому найняли професора Юдицького, який систематизував хаотичні знання учня. І вже акомпанувати на домашніх вечорах почав Вітя.
Захоплений музикою, Віктор відвідував у Варшаві концерти, театри, слухав гастролерів. Коли йому було 12 років, він уперше почув гру композитора і чудового піаніста Сергія Рахманінова. Повернувшись після концерту додому, хлопчик сів за рояль і на слух записав його прелюд. Це підштовхнуло Віктора компонувати і, він написав баркаролу, вальс, прелюд, марш тощо. Він вчився у варшавській гімназії, через три роки перевівся до реального училища. Навесні 1914 року по його закінченні готувався до іспитів у консерваторію.
Однак спалахнула Перша світова війна, і родина повернулась до Петербурга, де хлопець успішно склав іспити до консерваторії. Її директор, композитор О. Глазунов записав: «В.Косенко: чудові піаністичні та композиторські здібності, абсолютний слух». Матеріальне становище родини було скрутне, і коли Вікторові запропонували вчити партії із солістами Маріїнського театру, він залюбки скористався цією нагодою. Робота з артистами принесла йому користь: він досконало вивчив можливості людського голосу, і це позначилося на характері його власних романсів.
О.Глазунов, почувши на концерті романс В.Косенка «Легіт легковійний» на слова К.Бальмонта, звільнив його від оплати за навчання. Закінчувати консерваторію (1919 р.) йому довелося поспіхом. Після випускних іспитів Косенко поїхав до Житомира, де тоді жила його родина. Тут молодому піаністові запропонували посаду в музичній школі, тепер це музичне училище імені В.Косенка.
У багатьох із нас склалося доволі стійке уявлення, що провінція – це сонне обивательське існування, де відсутні яскраві події, особистості. Але це хибне твердження. Наприклад, у Полтаві, був оперний театр, де зокрема, дебютував співак Іван Козловський. Єлисаветград, перейменований у радянські часи на Кіровоград (цей більшовицький діяч ніколи там не бував), називали українськими Афінами – у місті вирувало театральне життя. Музичним і культурним осередком було затишне місто над порожистим Тетеревом – Житомир. У ньому Віктор Степанович прожив десять найщасливіших років, за ним він завжди ностальгував, коли переїхав до Києва. У цьому місті також жили композитор М. Скорульський, родина співачки Зої Гайдай, письменник І. Кочерга, це родинне місто піаніста С.Ріхтера. Тут В.Косенко закохався й одружився, мав свій невеличкий, але затишний гостинний дім на Дмитрівській,6.
Дружина Віктора Косенка Ангеліна Володимирівна згадувала: «Житомир був містом музикальним, концерти завжди відвідувалися при напливі публіки. І цього разу було людно, бо слухачі зацікавилися новим виконавцем. На сцену вийшов середнього зросту худорлявий юнак із натхненним обличчям, з вишуканими скромними манерами. М’яке туше, прониклива гра цього піаніста захопила слухачів. Цей концерт справив на мене велике враження, і щоби віддячити піаністові, я передала через його брата Олександра привітання, а також дві троянди. А в лютому 1920 року, коли я стала дружиною Віктора Степановича, в день нашої реєстрації, він подав мені невеличкий пакуночок і промовив: «Галюшенько, мені більше немає чого тобі подарувати». У ньому лежали засушені пелюстки тих троянд». Нині вони зберігаються у скриньці на письмовому столі в Київському меморіальному кабінеті-музеї В.Косенка.
У Житомирі життя родини було сповнене музики. Навколо Віктора Степановича гуртувалося багато музикантів: і ті що постійно проживали в місті, і ті, що бували на гастролях. І хоча велика слава до піаніста і композитора прийшла в другий період його творчості – київський, Житомир завжди жив у його душі.
Косенко створив там блискуче середовище, став генератором мистецького життя, організував інструментальне тріо, яке здобуло велику популярність. Музиканти давали безплатні концерти, виступали перед селянами, робітниками, у військових частинах.
Віктор Степанович був романтиком і в музиці, і в побуті. Сучасники музиканта згадували, що якось у колі друзів виникла розмова про кохання. Кожен висловлював свою думку на цю тему. Коли настала черга Віктора Степановича, він підійшов до скульптури, що зображала двох закоханих, і, задивившись на них, мовив: «У любові – щастя поцілувати квітку із рук милої». У цьому вислові вся поетична натура людини, яка так лірично сприймала світ».
Постійної опери в Житомирі не було, тільки на сезон приїжджали артисти з різних міст. Публіка слухала «Демона» А. Рубінштейна, «Кармен» Ж.Бізе, «Євгенія Онєгіна» П.Чайковського та інші спектаклі. Відвідував Житомир і пересувний український оперний театр, де провідними солістами в трупі були М. Литвиненко-Вольгемут та І. Паторжинський. Віктор Степанович познайомився з ними і подружився.  Пізніше в Житомирі гастролював драматичний театр «Красный факел». Художнє керівництво вирішило поставити «Фею гіркого мигдалю» І. Кочерги.  Написати музику до спектаклю запропонували В.Косенку. Ця п’єса йшла на сцені кілька разів.
У Житомирській музичні школі у Віктора Степановича деякий час навчалась співачка, згодом народна артистка СРСР Зоя Гайдай. Вона завжди виконувала романси свого вчителя, зокрема «Колискову» – перлину в його творчості, що нагадує народні пісні цього жанру. «Хто чув цю мелодію, неодмінно зверне увагу на супровід – витончений, прозорий, ледве чутне погойдування в акомпанементі, ніби ілюструє ритмічний рух колиски», – писав про цей твір музикознавець В.Довженко.
Підробляв на життя Віктор Степанович, працюючи в театрі тапером у кінотеатрах, озвучуючи «німі» фільми. Глядачів настільки захоплювала його гра, що вони бігали слідом за ним з одного кінотеатру в інший, щоб почути музику в його виконанні.
У будинку на Дмитрівській,6, де жила родина Костенків, збиралося добірне товариство. Тут відбувалися репетиції інструментального тріо, симфонічного оркестру. Заняття проходили у двох кімнатах, із вікнами на вулицю. Їх завжди причиняли, щоб не докучати сусідам. «Згодом, як згадує Ангеліна Володимирівна, ми помітили, що біля будинку збираються слухачі. Траплялося, що вони навіть кидали у поштову скриньку записки, в яких просили виконати свої улюблені твори».
Оскільки власних композицій у В.Косенка зібралося чимало, друзі порадили йому поїхати до Москви, виконати їх і запропонувати до друку. У Москві він познайомився з композиторами Іполітовим-Івановим,  Гнєсіними, М’ясковським та іншими музикантами. До друку прийняли дві Поеми-легенди, Меланхолійний етюд. Вони мали схвальні рецензії: «Ви повинні писати, бо маєте великий талант». Окрилений успіхом Віктор Степанович повернувся до Житомира.  Сім’я бідувала, (у Ангеліни Володимирівни було дві доньки від першого шлюбу), треба було шукати заробітку. Один знайомий запропонував йому посаду таксатора в лісоуправлінні. Він ніколи до цього не навчався креслярства, але плани у В.Косенка виходили чудові.
У 1927 році партія кинула клич: «Музика в маси!». В.Косенко щиро відгукнувся на цей лозунг. Він виїжджав у далекі села, траплялося, що їхав і на підводах, побував у донецькому краї, виступав у робітничих та сільських клубах, на шахтах. Умови були жахливі: неопалені приміщення, розстроєні інструменти. Але він не зважав ні на що: грав Бетховена, Шуберта, Шумана, Рахманінова, Скрябіна, Лисенка, Ревуцького, Лятошинського.
У листах додому писав: «Почуваюся багатим і добрішим. Хіба шахтарям не хочеться послухати хорошу музику! На яке діло вони йдуть, спускаючись під землю». Під час цих поїздок Віктор Степанович дуже застудився, виявилось, що в нього запалення нирок.
На 30-і роки минулого століття припадає його зацікавлення старовинними європейськими танцями. Один за одним з’являються гавот, менует, сарабанда –ця чудова музика, яка й нині є окрасою багатьох знаменитих музикантів.
Після повернення з поїздки до Донбасу Віктора Степановича запросили викладати в Київському музичному інституті імені Миколи Лисенка, що пізніше став консерваторією. Кілька років він у Києві жив сам, а на вихідні та свята наїжджав до родини в Житомир.
Згодом сім’я теж переїхала до столиці. Кімнатка в комунальній квартирі по вулиці Велика Підвальна, 14 – ось і всі хороми Косенків. Умов для праці і творчості жодних, сім’я не одноразово зверталась до міськради і Спілки композиторів, щоби допомогли поліпшити житлові умови. Але все намарне. Такі несприятливі побутові умови, звісно, негативно позначилися на самопочутті Віктора Степановича: він любив грати, але не міг вдома, щоб не турбувати сусідів; хотів виступати в концертах, та часто хворів. Однак не замкнувся в собі, а допомагав іншим, консультував, давав уроки, причому завжди безплатно.
Нарешті, в 1938 році після звернення дружини В.Косенка до ЦК ВКП(б) у Москву, родині виділили трикімнатну квартиру по вулиці Тимофіївській,9, нині вулиця М.Коцюбинського, поблизу Ботанічного саду. Тепер там меморіальний кабінет-музей Віктора Степановича Косенка. У ній він не прожив навіть і року, помер у 1938 році.
У кабінеті Віктора Степановича стояв рояль фірми «Дідеріхс», на ньому він грав у Петербурзі, звідти перевіз його до Житомира, потім до Києва. Інструмент під час Другої світової війни викрали й вивезли німці.
У 1930-1931 роках у Віктора Степановича зав’язалася щира дружба з композитором Левком Ревуцьким. Кожного разу Косенко зустрічав його словами: «Ось і сонечко моє прийшло!»
Коли композитор захворів, біля ліжка був радіоприймач, він любив слухати музику з нотами в руках, «прочитуючи» те, що звучить з динаміка. На столі навколо чорнильниці стояли мармурові звірятка. Якщо музика Вікторові Степановичу була до душі, то цих песиків та ведмедиків він швиденько повертав мордочками до приймача, а якщо навпаки музика йому не  подобалась – звірята дивились у протилежний бік. До речі, про цю звичку не забула пасербиця Косенка Раїса Кенап-Косенко, яка стала хранителем його меморіального кабінету-музею. Звірята й понині стоять на письмовому столі. І хоч нинішнього року минає 70 років від часу смерті композитора, все тут нагадує про нього: особисті речі та рукописи, 5000 експонатів, з яких 1400 оригінали. У музеї традиційно відбуваються дитячі ранки, музичні зустрічі, вечори.
Не одне покоління співаків виросло на музиці Віктора Косенка. Співаки Зоя Гайдай та Іван Паторжинський розповідали: «Віктор Степанович так чудово акомпанував, відчуваючи артиста, що навіть боязко було вступати після нього». Вони часто були першими виконавцями романсів В.Косенка. На знак дружби Віктор Степанович присвятив І. Паторжинському  чотири обробки народних пісень: «Взяв би я бандуру», «Грицю, Грицю до роботи», «Удовицю я любив», «Ой поїхав за снопами».
Звертався В.Косенко і до творчості Т.Шевченка, зокрема, відомої його поеми «Марина», працював над оперою, не раз проказуючи поетові слова: «Неначе цвяшок в серце вбитий, оцю Марину я ношу». Однак опера так і залишилася не записаною. Шкода, що нема жодного запису композитора, гра якого не була схожа на виконання інших піаністів. М’який глибокий звук і водночас сила, міць, блискуча техніка, яка, однак, ніколи не була самоціллю для піаніста.
Хоча В. Косенко прожив усього 42 роки, його творчість різноманітна за жанрами. Він автор «Героїчної увертюри» для симфонічного оркестру (вона прозвучала через 40 років), «Молдавської поеми», Концерту для фортепіано з оркестром (його завершили Л.Ревуцький і Г.Майборода), камерних інструментальних творів, скрипкового концерту, 24 дитячих п’єс, хорових композицій, романсів, пісень, обробок українських народних пісень.
В.Косенко змушений був віддати данину тому часові, коли більшовицькі ідеологи визначали пріоритети в мистецтві. Є в нього балада «Пам’яті борців Паризької комуни», пісня «Богунці ми», «Революція» та інші твори, які прославляли Країну Рад. Але це не врятувало його від звинувачень у «безрадісній самотності, схиляння перед неминучістю долі, у настроях надриву і страждань». Такий був той лиховісний час, коли режим хотів чути фанфари, а не ліричні, оповиті романтичними настроями твори.
Настільки чудовою була музика Віктора Косенка свідчить хоча б цей уривок із спогадів Павла Тичини, ранню творчість якого композитор дуже цінував. Йдеться, зокрема, про романс «На майдані». «Одверто скажу, – мені здалося що композитор абсолютно по-новому відкрив мені те, що написав був я словами. … Цікаво мені відзначити, з якою майстерністю Віктор Степанович відтворював у своїй музиці сяйво місяця над селом одним лише музикальним штрихом – там, де навколо зажурених матерів пил спадає й замовкає річ (бо вже ж вечір). І ось раптом композитор на високу ноту виносить слово «ніч» – і тримає його там доти, аж поки голос співця не затихне зовсім. …. А місячне сяйво продовжує світити згори».
Володимир Сосюра присвятив вірша В.Косенку, в якому є такі рядки: «Того, хто все віддав Вітчизні, не може смерть перемогти». Його слова збулися: музика цього композитора звучить і понині. Жаль тільки, що не так часто, як би цього хотілось.
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика