ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ФЕНОМЕНИ АНДРІЯ НІКОВСЬКОГО

(Закінчення. Початок у №№15,16)

Громадсько-політична, журналістсько-видавнича й публіцистична діяльність А.В.Ніковського завершилися в основному у перший київський період 1913-1919 років та в еміграційний період 1920-1924 років. Сформувався він як діяч у різноманітних іпостасях ще в Одесі, у роки навчання у Новоросійському (Одеському) університеті. Тільки «послужний список» його громадської роботи у сув’язі із університетськими студіями викликають захоплення: він – член правління, секретар і бібліотекар Одеської «Просвіти» (1906-1910), у студентські роки долучився до студентського молодіжного руху. У 1908 р. нелегально побував у Празі як делегат Всеслов’янського студентського з’їзду. Із 1907 р., коли замість розгромленої царськими жандармами «Громадської думки» почала виходити газета «Рада», став її постійним кореспондентом і поруч із С.О.Єфремовим провідним літературним критиком газети. Емоційне захоплення викликають уже статистичні дані про участь Ніковського у тогочасній пресі. Так, джерелознавець Ю.Середенко відшукала 592 публікації А.В.Ніковського у «Раді», 43 – у «Одесских новостях», 80 – у «Новій раді», 10 – у ЛНВ, по 12 – у «Книгарі» і «Українській трибуні» і т.д., всього понад 800 публікацій у журналах і газетах. Попри фантастичну зайнятість громадськими, політичними, науковими справами він всього себе віддавав газеті – літературно-критичній і публіцистичній діяльності в ній. Як головний редактор Ніковський сформувався у «Раді». Влітку 1911 року, перебуваючи в Києві, він підміняв два місяці тодішнього головного редактора Павловського, а в 1913 році став діючим постійним головним редактором, залишивши в Одесі посаду викладача російської мови і літератури в жіночій гімназії. Та найвиразніше і найповніше розкрився талант Ніковського як публіциста у відновленій «Раді» – «Новій раді».
Перше, що впадає в око, – це публіцистичне шевченкознавство Ніковського на сторінках різних журналів і газет у принагідних і спеціальних статтях.
Андрій Ніковський вніс свою лепту у розвиток шевченкознавства. У 1911-1914 роках українське суспільство відзначило дві шевченківські дати – 50-річчя від дня смерті і сторічний ювілей від дня народження Т.Г.Шевченка. У центрі уваги стала праця М.Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм», опублікована у женевській «Громаді» ще 1879 року. У 1906 році було друге видання у Львові із передмовою І.Я.Франка, в якій аналізувалася рецепція праці Драгоманова серед галицького громадянства. Її сприйняття було негативним.
Нещодавно промайнуло твердження, що Драгоманов руйнував усталені канони оцінок Шевченка, а Ніковський повертав їх і ставив на місце: мовляв, Шевченко – пророк, національний геній, що стоїть поза критикою, – і цим все сказано. Таке твердження сучасного дослідника виявляє погане знання і нерозуміння як Драгоманова, так і Ніковського. Останній говорить про потребу не прикрашувати й розвінчувати Шевченка, а про потребу «докладного аналізу його поетичної спадщини і даних про його особу» (Передмова 1914 року до праці Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм»). Ніковський говорить, що тільки «перше загальне враження» від оцінки, що дається Шевченку, – «надто невисока оцінка творів Шевченка», а, насправді, праця Драгоманова – «жива історія нашої ідеології та політично-суспільної практики». Себто, за 35 років від часу постання праці «Шевченко, українофіли й соціалізм» постійно поширювався вплив Шевченка на формування суспільної ідеології та практичної праці. У Галичині ж, і це добре знав А.Ніковський, досить прочитати його 95 приміток-статей до праці Драгоманова, – Шевченка почали пристосовувати до потреб галицьких народовців і клерикалів, які самі Шевченків «Кобзар» пропускали через ідеологічний цідильник, щоб витворити із Шевченка ікону, яка нікого і ні до чого не зобов’язує. Треба було спинити безкритичне ставлення до «Кобзаря», бо, стверджує Ніковський, «абсолютне хвалительство ніколи не свідчило про глибоку пошану». Драгоманов не погоджувався, що Шевченка вважали за Бога, за абсолютний авторитет, за невичерпне джерело життєвої мудрості. Пригадується стаття В.Стефаника «Поет і інтелігенція», написана задовго до передмов І.Франка, А.Ніковського та статті А.Луначарського «Шевченко й Драгоманов» («Дзвін», 1914). Стефаник гостро нарікав, що «руські панночки так зацілували батька», що його треба відкривати наново. І Драгоманов, Франко, Ніковський робили це, розчаровуючи галицьких попівен, народовецьких панночок, а з другого боку, заперечуючи потуги створити із Шевченка образ примітивного самоука, активного члена товариства «мочемордів». Боротьба за Шевченка у його столітній ювілей велася на два фронти, і Ніковський взяв участь у цій боротьбі як підготовлений боєць-шевченкознавець і не залишав цієї боротьби і в подальшому. Так, у листі до П.Я.Стебницького в 1916 році Ніковський писав:
«Ще минулим літом я почав роботу над творами поета для того, щоб вияснити освіту Шевченка.
Необхідно фактами підтвердити, що справді Шевченко не був неуком з геніальною інтуїцією, але добре освіченою, з великою лектурою, людиною таки з геніальною інтуїцією.
Власне, треба подати спис бібліотеки Шевченка, перелік книжок, що він читав. Матеріал для цього: «Щоденник», «Листи», «Кобзар», повісті. Певно, цим літом, якщо грядущі бурі мене обминуть, я цю роботу скінчу».
І справді, у 1917 році у часописі «Книгар» з’явилася стаття, здається і досі єдина в своєму роді, – «Бібліотека Шевченка». Уже в примітках до праці М.Драгоманова ми знаходимо достатньо матеріалу для характеристики освіти, ерудиції, лектури Т.Г.Шевченка. І ні про які канони не йшлося. У бібліографії праць Ніковського є цілий ряд позицій шевченкознавчої тематики і їх цілком достатньо, щоб ставити проблему: «Ніковський як шевченкознавець».
«Нова рада» виходила від 25 березня 1917 року до кінця 1919 року (була невелика перерва під час перебування в Києві денікінців, але й тоді він спромігся видати 8 чисел газети «Промінь»). Незмінно головним редактором був А.В.Ніковський, відповідальним секретарем – Павло Тичина, літпрацівником – Галина Журба. Саме вона, із жіночою спостережливістю і проникливістю, залишила для нас словесний портрет Андрія Ніковського, коли почала виходити «Нова рада»:
«Ставний, високий, з енергійною плавкою ходою й рухами: повен якоїсь вродженої панської чепурності. Ніковський був на диво обдарований від природи здібностями й красою. Темно-русяве волосся, високе чоло і якоїсь небесної барви сині променисті очі. Коли сміявся – на щоках робилися ямки, що надавало йому якоїсь «хлоп’ячості». Говорив і сміявся тихо. Ніколи мені не довелося чути піднесеного його голосу. А проте, умів мовчки заморозити людину. Блискучий та химерний, мов степовий кінь, і, мов кінь, брикливий. А проте в його погляді було щось соромливе і в заломі гарних невеликих губів притаєна печаль. Такі самі уста й очі мали його чудові діти Галка та Льодик, ніби закладене природою передчуття трагічної долі. Ніковський мав тоді 32 роки». Себто таким запам’ятала його відома письменниця Галина Журба весною 1917 року.
За три роки – весна 1917 – весна 1920 – Ніковський разом із Україною пережив бурхливі, переважно трагічні події: він був членом і товаришем (заступником) Голови Центральної Ради М.Грушевського, був свідком Чотирьох Універсалів ЦР. Проти ЦР почали наступ більшовицькі війська на чолі з Антоновим-Овсієнком – у відповідь було проголошено Україну самостійною незалежною державою, було розгромлене більшовицьке січневе повстання в Києві, пережито трагедію Крут і захоплення Києва більшовицькими військами, очолюваними М.Муравйовим. Центральна Рада переїздить до Житомира – А.Ніковський залишається в Києві і продовжує видавати «Нову раду». Відбулося підписання ЦР Брестського мирного договору, за яким фактично більшовицька Москва віддала Україну під окупацію Німеччини і Австро-Угорщини. Центральна Рада повертається в Київ, та наприкінці квітня 1918 року німці встановили в Україні монархічний режим гетьмана Павла Скоропадського. ТУП на своєму конгресі в квітні 1917 року (С.Єфремов, Д.Дорошенко, Є.Чикаленко, Ф.Матушевський) реорганізується в партію соціалістів-федералістів, яку очолював Ніковський. Для координації міжпартійних відносин був створений надпартійний Український Національний Союз – його також очолював Ніковський, хоча згодом, при підготовці повалення гетьманського режиму Павла Скоропадського, він передав головування в УНС Володимиру Винниченку для зручності перемовин із гетьманом і німецькою окупаційною адміністрацією та безпосереднього керівництва разом із С.Петлюрою повстанням проти П.Скоропадського. Винниченко, Ніковський, Швець склали делегацію на перемовини з гетьманом, які відбулися 5 жовтня 1918 року А.В.Ніковський ввійшов і в склад Директорії. Невдовзі владу гетьмана було повалено.
Правильні чи хибні рішення приймали об’єднані національні сили – знає історія, але чільною фігурою в розбудові УНР і українського державотворення в 1917-1919 роках завжди був А.В.Ніковський. Об’єктивності ради належить сказати про участь Ніковського в русі «вільних каменярів» – масонів. О.О.Крижанівська, дослідниця «Публіцистичної та політичної діяльності масонів України на початку ХХ століття», називає А.Ніковського «одним із провідних масонів України» поруч із такими членами різних масонських лож (на початку ХХ століття їх у Києві було 15) як М.Грушевський, С.Єфремов, С.Петлюра, П.Стебницький, О.Лотоцький, В.Прокопович, Ф.Матушевський та багато інших провідників України. Головним для них було «королівське мистецтво» – публіцистика, але й не тільки вона.
Наприкінці 1918 року Андрія Васильовича почали переслідувати одна за другою трагедії особистого і громадського життя. Восени 1918 року під час поїздки до Швейцарії на лікування померла в дорозі його дружина. «Нова рада» надрукувала некролог, а «Книгарь» вмістив повідомлення: «Наприкінці листопада у Києві одібрано сумну звістку про смерть Наталі Дмитрівни Ніковської, що зрідка писала в нашому часопису рецензії на дитячі книжки під псевдонімом «Н.Христо». Власне, це не псевдонім, а дівоче прізвище надзвичайно милої, лагідної й сердешної жінки, що, походючи з чужої нам грецької нації, була дійсною українською патріоткою і допомагала, чим могла, українській справі. Ще з весни, видимо, під впливом останніх подій та тривог, Наталія Дмитрівна почала хорувати на серце. Восени хвороба набрала більшої сили і хвору довелось послати до Швейцарії на відпочинок. Але смерть спіткала її в дорозі і в Берліні її не стало». Ніковський залишився з двома дітьми і безміром роботи.
Саме в цей час виявився повною мірою його публіцистичний феномен. У жанрі політичного фейлетону йому не було рівних. Класичною в цьому жанрі стала збірка фейлетонів за 1917 рік – «Буржуазна Рада». Іскрометний гумор, гнучка іронія, що часом переростала в спопеляючий сарказм – головні риси стилю його фейлетонів. Борис Антоненко-Давидович розповів: «На процесі СВУ Ніковський..., незважаючи на трагізм ситуації, не втратив і тут почуття гумору й під час судових засідань писав фейлетони про своїх товаришів на лаві, чи пак на стільцях, підсудних й смішив ними самих підсудних, адвокатів і прокурорів».
Має свої заслуги А.В.Ніковський як у виробленні зовнішньої політики УНР, так і в розбудові зовнішньополітичної структури. Дослідники уже звернули увагу на цю діяльність А.Ніковського. «...Становлення зовнішньополітичної служби України пов’язане ще зі створенням Центральної Ради», – пише Варвара Жлуктенко в газеті «День» (23 грудня 2005 року). У розбудові зовнішньополітичної служби України брав активну і безпосередню участь Андрій Ніковський як Міністр закордонних справ в уряді УНР із 25 травня 1920 року по 14 січня 1922 року. У важких умовах вигнання він старався про фінансове забезпечення і розбудову дипломатичних місій, які були у двадцяти чотирьох країнах Європи, організовував спротив московсько-більшовицькій окупації України, вживав заходів на послаблення дії Ризького і Варшавського міжнародних договорів, що містили чимало пунктів невигідних Україні. Андрій Ніковський всеціло підтримував С.В.Петлюру в намірах утворити Українську Республіку під протекторатом Японії на далекосхідних землях Зеленого Клину. Вони через польських дипломатів намагалися схилити до цього Японію. Ця сторінка діяльності Петлюри і Ніковського не досліджена і фактично забута, як і колишній Міністр закордонних справ А.В.Ніковський. Зрозуміло, що комуністичний окупаційний режим прагнув заполучити його для фізичної розправи, яку й вчинив через п’ять років після повернення з еміграції. Від А.В.Ніковського, як одного з Міністрів закордонних справ, залишилася забута тінь, в якій спочиває сумління українських державотворців, котрі за сімнадцять років так і не усвідомили, що вони будують. Але добре знають, що руйнують і розкрадають. Феномен Андрія Ніковського не в тому, що він став Міністром закордонних справ у 35 років (Арсеній Яценюк, здається, в тридцять три), маючи уже колосальний досвід громадсько-політичної роботи: він розбудовував Одеську «Просвіту» і створив при ній українську бібліотеку, яка стала основою Центральної одеської бібліотеки, що мала б носити його ім’я, він ввійшов у підпільне Товариство українських поступовців (ТУП), із членів якого постала Центральна Рада. До неї, як і до Малої Ради (діяла між зібраннями ЦР), Ніковський входив як заступник М.С.Грушевського.
У еміграційний період 1920-1924 роках він всеціло займався дипломатичною роботою. Тільки звільнившись з посади Міністра закордонних справ, Андрій Васильович здійснив кілька цінних для культури видань у видавництві Якова Оренштайна «Українське слово», щось робив для Видавничого фонду у Празі, мав якісь публікації в емігрантській пресі, але нам нині вони ще невідомі, адже вивчення спадщини Ніковського тільки-но розпочалося, хоча й має вже свою історію.
26 травня 1920 року А.Ніковський обійняв посаду Міністра закордонних справ УНР в уряді В.Прокоповича. Займав цю посаду і в кабінеті А.Лівицького та екзильного уряду П.Пилипчука до 14 січня 1922 року.
30 серпня 1920 року очолив урядову комісію з вироблення Конституції УНР.
Ще до призначення Міністром закордонних справ деякі накази Директорії УНР Андрій Ніковський підписував як в.о. Голови Ради Народних Міністрів і Міністр юстиції. Наказ про призначення А.Ніковського Міністром закордонних справ підписав Голова Директорії УНР Симон Петлюра, а текст наказу був написаний власноручно самим Ніковським.
Займався реалізацією Варшавського договору між УНР і Річчю Посполитою. 1920 року шукав порозуміння з кримським урядом генерала Врангеля, який на початку червня 1920 року розгорнув успішний наступ проти більшовиків у північній Таврії. Підтримував офензиву військ С.Петлюри і Ю.Пілсудського проти більшовиків у 1920 році, а після провалу походу Ю.Тютюнника усвідомив поразку УНР у визвольній боротьбі за незалежність і почав шукати шляхів повернення додому, щоб віддати решту сил науковій і культурницькій роботі в ім’я замаяного майбутнього України.
16 березня 1921 року С.Петлюра доручив «Депутатові Ради Республіки» А.В.Ніковському сформувати Кабінет Міністрів. У новому уряді УНР Пилипа Пилипчука Андрій Ніковський посів посаду Заступника Голови Ради Народних Міністрів і Міністра Закордонних Справ. В Уряді займався фінансовими проблемами, активно опікувався українським студентством, яке розтеклося по різних державах Європи.
Уряд П.Пилипчука припинив функціонування 14 січня 1922 року. «Згідно з проханням» був звільнений з посади і Андрій Ніковський.
Можемо мріяти про такого Міністра закордонних справ, який після розісланих обіжників (циркулярів) до українських дипломатичних місій і дипломатичних нот до МЗС різних країн, – сів і створив Українсько-російський словник, написав рецензію на підручник української мови, написав узагальнюючу статтю про вченого мовознавця, чи подав українському читачеві твори Анатоля Франса або творчість Панаїта Істраті (знаєте такого?). Або міг розповісти, як читати «Конотопську відьму» чи як розуміти психологію творчості Тимофія Бордуляка, зробити філологічний аналіз повістей Нечуя-Левицького, О.Кобилянської, творів О.Левицького, Лесі Українки. Уявіть собі в такій іпостасі досить добрих Міністрів закордонних справ України за 17 років незалежності. Це все жертви виховання комуністичної системи, за якої службовцю такого рангу було ознакою поганого тону цікавитись літературою як національною, так і зарубіжною, за винятком російської. Як би хотілося, щоб колишні і майбутні Міністри закордонних справ прочитали дещо із спадщини свого попередника, який очолював МЗС в Уряді УНР майже два роки!
1922-1924 роки А.Ніковський жив переважно у Берліні. Після листівного запевнення С.Єфремова: «Працювати можна» – подав у радянське представництво в Берліні прохання, про видачу радянського паспорту. Єфремов у Києві добився від уряду Радянської України дозволу на повернення з еміграції А.Ніковського із запевненням йому праці в Академії Наук.
Сьогодні культуру в Україні розвивають малокультурні люди. Я б не сказав, що виїжджають за кордон висококультурні спеціалісти. Йдеться швидше про високопрофесійних людей, але не про людей високої національної свідомості і культури. Ці поняття радикально різняться, за винятком, коли діяльність професіонала всеціло спрямована на розвиток національної культури чи науки. В українців у моменти всенародних здвигів, як пише А.Ніковський, завжди були пісні, вимахування жовто-синіми прапорцями, побожні панахиди і велелюдні мітинги з професійними ораторами і скандуванням «ганьба!» і «слава!» – кому що належить. У 1991 році і 2004 році поза всім цим Україну прокричали і не заклали анічогісінько ні в економіці, ні в культурі, ні в національній політиці, не згадуючи вже національної свідомості. В усьому запанував дух руїни і мародерства, який є панівним ось уже 17 років.
А як було 90 літ тому, в часи Ніковського? У статті «Наше життя» він стверджує, що «під зовнішніми скромними проявами українського життя було змагання до утворення своєї власної сильної культури та до свого, особливого державного життя». Це не тільки думки, а й робота самого заступника Голови Центральної Ради, голови Українського Національного Союзу, голови партії соціалістів-федералістів, а з травня 1920 року і Міністра закордонних справ УНР – Андрія Ніковського.
Наукові праці, художні твори, періодичні видання із перших двох десятиліть ХХ ст. КГБ вишукувало і конфісковувало як антирадянські і через 50-60 років. І дякуючи отим культурним надбанням 10-20-х років ХХ ст. українська нація вижила, зберегла духовний і національно-культурний потенціал. На надбаннях тих років виросло, сформувалося як інтелектуальна сила шістдесятництво, яке після УПА вперше виявило дух опору. «Можна все з проявів українського відродження брати під сумнів, під критику, навіть під зневагу, – пише в названій статті А. Ніковський, – але одного в нас ніхто ні заперечити, ні одняти не зможе – це культурних здобутків українського руху за два роки революції». Він говорить тільки про два роки – 1918-1919. Він правильно стверджує, що «провідником і носителем культури» є книжка. У зазначені роки українська книжка вийшла на перше місце в тодішній Росії.
Здається неймовірним, але в 1917-1919 роках люди із Москви і Петербургу наїздили, – свідчить А.Ніковський, – по книжку в Київ. Приїздили навіть ті, хто виступав проти незалежності України і бачили її незалежність «не в державному ладові, а в книжці», саме книжка, – вважали вороги України, – «це найсильніша підстава української державності». Погляд на становище української книги від 1991 року і до сьогодні приводить до сумних і далекосяжних висновків: вороги української незалежності врахували уроки боротьби проти неї, а ми – ні...
Другий київський період (1925-1929) був для Ніковського у його науковій мовознавчій і літературознавчій праці дивовижно плідним. Громадська державно-політична і журналістсько-публіцистична діяльність відійшли і більше не забирали дорогоцінного часу, стали історією його життя і боротьби.
Майже весь 1924 рік було потрачено на повернення в Україну. Ініціатором і організатором повернення А.В.Ніковського був академік С.О.Єфремов. 11 січня 1924 року він записав у своєму «Щоденнику»: «Перебалакав із Агатангелом Юхимовичем, щоб викликати до Академії А.В.Ніковського для роботи над словником. Нарешті згодився, а перше чомусь заминав цюю справу. Складено вже відповідного папірця до Харкова. Аж тут прийшов і лист од Холодного (художника – В.Я.), питає моєї думки, чи варто Андрію Васильовичу вертатись. Одписав, що вже цю справу розпочато, й прохав, щоб підтримав. Може пощастить повернути його, бо робити йому там нічого».
28 березня газета «Більшовик» повідомила, що «петлюрівському міністрові» А.В.Ніковському ВУ ЦВК дозволив повернутись на Україну.
В.Винниченко у своєму «Щоденнику» 14 вересня 1924 року записав: «Візит до Ніковського в справі доручення йому видання «Соняшної машини» на Україні, щоб не вкрали большевики. Розпухле, обрюзгле (одутле), товсте лице з нездоровим кольоровим блиском. Їде в Україну працювати в Академії. Всього боїться...»
Тільки 19 листопада 1924 року Ніковський був у колі С.О.Єфремова і своїх рідних дітей у Києві. Свінула надія відразу взятися до роботи в Академії.
Нема підстав стверджувати, що Ніковський «побачив ясне в далині», і остаточно переконавшись, що боротьба за незалежність України на даному етапі програна. Треба мати на увазі, що Ніковський мав соціалістичні, а не буржуазно-націоналістичні переконання. Соціалістами різного ґатунку (самостійники, федералісти, автономісти, революціонери, радикали, державники, демократи, – всі попереду ставили: соціалісти) були всі провідні діячі Центральної Ради і Директорії, але всі вони не сприймали і не приймали більшовизму, як не українського (та й не російського!) утворення терористичного і україножерського за суттю. Ніковський як соціаліст все-таки сподівався, що радянська влада буде терпимою до нього і дасть змогу працювати на соціалістичну ідею на ниві науки і культури, але він не повернувся лицем до українських комуністів: він не вірив у більшовизм і в Росію, підступність і брехливість якої знав не тільки з книжок, а більше із сучасного йому життя і боротьби. Світогляд Ніковського був соціалістичний. Єдина еволюція, яку пройшов Ніковський – це світоглядна: був прихильником автономії, перейшов до федералізму і від нього – до усвідомлення потреби повної державної самостійності – «А самостійність – це вже єсть таки самостійність (дуже хороше слово!), яке само за себе говорить», – писав Ніковський у статті «Наше життя» і підсумовував: «Отже, – автономія, федерація і самостійність це все слова одного порядку, а тільки різні міри незалежності чи самостійності, різні способи, – од найменшого до найбільшого, – здійснення національного самоозначення», себто піднесення, вироблення, виховання національної свідомості.
Правильно чи ні, але він свято вірив, що національне самоозначення прийде лише через високу культуру і книжку, як найважливіші державотворчі чинники. І ця віра, без оглядку на щойно понесену поразку, сповнювала Ніковського неперможним оптимізмом і вірою, що в цілому справа не програна, але для цього потрібна велика праця: «тяжкі обставини теперішні не дають, одначе, ґрунту для якогось песимізму щодо нашої культурної будуччини. Наш культурний розвиток забезпечений сильним внутрішнім імпульсом, і ніякі бурі й випадкові обставини того руху не зламають. А коли буде культура, то все останнє рано чи пізно нам приложиться».
Із цією вірою А.В.Ніковського, щоб дати їй нове життя, ми видаємо сьогодні його вибрані наукові й публіцистичні праці, щоб вони дійшли до розуму і серця кожного українця – сьогоднішнього і прийдешнього. Щоб не повторювати знову: «Ave, vita nova, morituri te salutant!»
Василь ЯРЕМЕНКО


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика