ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



КРИМ, ЯКИЙ МИ ВТРАЧАЄМО

Автор неодноразово бродив Кримським побережжям з рюкзаком за плечима. Остання з таких поїздок завершилася пару тижнів тому. З кожним роком такі подорожі даються все важче. Господарі життя від старої і нової влади залишають все менше місця для відпочинку простим смертним. Втім, дещо збереглося. Назвемо вам імена таких оазисів.

Минулого року ми з друзями відправилися до Криму в середині вересня. Менше людей, ласкаве сонце і тепле море. Що ще потрібне, щоб відпочити від суєти і штовханини міста? Рік тому ми обійшли з рюкзаками південну частину півострова: від Севастополя до Гурзуфа. Цього року в той же час, тим же складом відпочивали на протилежній ділянці: від Керчі до Судака. Враження разюче відрізняються. Що вам більше до душі – вирішуйте самі.
МАРШРУТ №1: СЕВАСТОПОЛЬ-ГУРЗУФ
Вийшовши на Севастопольському вокзалі, сіли на автобус і через півгодини дісталися до Херсонеса. Напевно, це слід було зробити хоч раз в житті. Не скажу, що побачене потрясло. Якби мені не доводилося бачити стародавній Ефес і інші старогрецькі міста-музеї, удосталь розкидані по території Туреччини, я мабуть, настійно рекомендував би кожному неодмінно побувати в Херсонесі.
Того ж дня дісталися до Балаклави – божевільної краси містечка, розташованого в унікальній бухті. Перше, що впадає в очі – монументальні розвалини Генуезької фортеці, що домінує над всією бухтою. Туди ми піднялися вже у сутінках. Жодної людини навколо, пронизливий вітер. Не відмітивши навіть натяку на присутність охорони, ми, не довго думаючи, розбили намети прямо на оглядовому майданчику, розпалили примус і незабаром святкували початок нашого «дикого» кримського відпочинку. Прокинулися від голосів перших туристів, що піднялися ні світ ні зоря для огляду околиць в променях світанкового сонця. Ми спустилися в місто, де, перекусивши в одному з численних вельми чистих кафе, відправилися на екскурсію по колись суперсекретному об'єкту – базі підводних човнів, обладнаної всередині скелі. Видовище незабутнє. Проте сьогодні від минулої військово-морської величі залишилися лише сліди варварського розграбування найбільшої інженерної споруди в епоху роззброєння і перебудови. Уявіть тільки: у скелі розміщувався цілий завод-верф. Сюди заходили підводні човни, тут зберігалися ракети з ядерними боєголовками. Завдяки саме цьому об'єкту Балаклава довгі роки була закритим містом. Вийшовши в буквальному розумінні зі скелі і звикнувши до сонячного світла, ми змогли відмітити ще одну визначну пам'ятку міста: у ста метрах від нас до пірсу був пришвартований розкішний двопалубний лайнер. Як пояснили місцеві жителі, це один з двох катерів Леоніда Кучми.
Після всього побаченого нам залишалося найняти моторку, якими утикається важ причал і через півгодини ми були на малолюдному пляжі, де і вирішили заночувати.
Всі наступні дні ми просувалися уздовж побережжя пішим ходом, або на суспільному транспорті. Річ у тому, що останніми роками на ПБК далеко не скрізь можна пройти по берегу. Тут і там шлях перегороджували монументальні огорожі, із-за яких поперемінно вибігали величезні звіроподібні пси і охоронці. Не раз бував у Ласпі, цього разу ми насилу туди потрапили – усюди кордони. Простоявши один день, відправилися далі, передчуваючи, що це наш останній візит в ці шалено красиві місця. Дійсно, мій товариш, що мандрував цього року по Криму на машині, зізнався, що він так і не зміг «пробитися» в Ласпі до моря: важ берег спотворений будівництвами і свіжозведеними замками. Причому, здається, що «помаранчевые» події тільки прискорили цей процес.
Ще більше пригнітив візит на мис Сарич. Це найпівденніша точка Криму, куди десятиліттями їздили любителі палаткового життя. В середині вересня окрім нас там не опинився жодного туриста. Що насторожило. Нам вдалося знайти місце для трьох наметів. Все інше було вже забудовано. Незабаром із-за кущів випірнула людина в захисному одязі. Представився лісником і зажадав мзду за ночівлю – на користь Управделамі Адміністрації Президента. Виявляється, ця територія вже узурпована обслуговуючим «персоналом влади». Ми дізналися від лісника, що на мису, який вже «прикрашали» кована огорожа і кам'яна альтанка, влаштувався тодішній керівник Дуси Ігор Бакай. Цікаво дізнатися: кому сьогодні належить його дачка?
У цьому місці море виявилося найчистішим і найбільш ласкавим на всьому побережжі. Але відпочинок отруїла небачена активність будівельників. Всю ніч ми провели під грім відбійних молотків: до Бакаєвої дачі спішно вели асфальтову дорогу. Наступного ранку ми пішли з мису не виспавшись, щоб більше ніколи туди не повертатися. Втім, лісник попередив нас, що вже через рік і це буде неможливим.
З Сарича рухалися пішки по трасі. Нарешті, високо в горах побачили величні Байдарські ворота. Втім, з траси вони були як найдрібніша піщинка, золотом, що горить на сонці. Власне, золото було справжнім – з куполів свіжовідреставрованої церкви. Підйом в гору дався нелегко. Зате наскільки приємно було скинути рюкзак і віддатися необтяжливій процедурі ознайомлення з визначними пам'ятками. Але, як не соромно зізнатися, моментом, що запам'ятовується, були відвідини кафе, розташованого тут же. Кухоль холодного пива був гідною нагородою за наше героїчне сходження. При цьому товариська офіціантка не забула відзначити: ми трапезуємо за столом, за яким ще недавно сиділа Алла Борисівна Пугачова з її Зайчиком. Наша компанія трохи не розплакалася від такого щасливого збігу.
Фінішувати вирішили в Гурзуфі. Туди добралися, орендувавши приватника з мікроавтобусом. По дорозі він докладно пояснював, кому що в Криму належить. З'ясувалося, що велика частина готелів і особняків, розкиданих по ПБК, –  власність сім'ї Кучми або його оточення. Втім, кримські приватизатори особливо не приховують своєї присутності на півострові. Прибувши в Гурзуф, ми були вражені численними рекламними щитами біля ресторанів уздовж набережної: «Управління справами Адміністрації Президента запрошує відвідати наш заклад». Думаю, багато українських громадян зробили свій вибір на користь Ющенка саме під враженням побаченого під час відпочинку в Криму. Але, говорять, що після революції ситуація з «освоєнням» нуворишами кримського побережжя принципово не помінялася.
Підводячи риску, ми не станемо рекомендувати відпочинок на ПБК тим, хто віддає перевагу намету і пустинному берегу над переповненими пляжами і атракціонами. Але, не все втрачено! Це довела наша подорож по Криму, що трапилася у вересні цього року.
Маршрут №2: Керч-Судак
Цієї осени ми вирішили випробувати долю і пройти частину Кримського побережжя, що залишилася. Поїздом дісталися до Керчі, в центрі «наголосилися» на горі Мітрідат і з автовокзалу відправилися на приміському автобусі до скіфських курганів і керченських катакомб. Вхід в катакомби прикрашений грандіозною архітектурною будовою, при одному погляді на яке стає ясно: у самих катакомбах екскурсанти дізнаються дуже страшні речі. Так воно і трапилося. Спустившись під землю, ми почули про те, як при квапному відступі радянських військ з Керчі декілька військових підрозділів повинні були стримувати натиск фашистів, щоб закінчити евакуацію місцевих жителів і військ. Наказ був виконаний: поки одні героїчно тримали оборону, інші успішно евакуювалися. Але що дивно: коли евакуація завершилася, і можна було врятувати тих, хто прикривав тих, що відступали, товариші генерали чомусь «забули» дати команду відходити. Людей фактично зрадили, прирекли на оточення. Скільки всього чоловік було оточено, не ясно: екскурсовод називає дані, що відрізняються десятикратно. Відомо лише, що рахунок йшов на тисячі. Фашисти запропонували всім здатися. Але червоні командири вирішили інакше: чинитимемо опір, підемо в катакомби. Ще жевріла надія, що свої зроблять контратаку і відіб'ють товаришів, що потрапили в оточення. Але цього не відбулося. Тисячі людей опинилися під землею. Серед них не тільки військові, але і мирні жителі і, нібито, навіть діти.
Подібний варіант не передбачався командуванням. Тому в катакомбах майже не було запасів їжі, зброї, не було автономного джерела води (глибокий колодязь люди викопали самостійно, вмираючи від спраги). Вони були приречені на жорстокі страждання. Незабаром німці завалили вибухами майже всі виходи з катакомб. Тисячі людей виявилися буквально похороненими під каменем. Незабаром мізерні запаси вичерпалися, люди опинилися не тільки без їжі і води, але і без світла. Кожна вилазка на поверхню до єдиного колодязя коштувала людських життів. А потім і цей колодязь німці завалили. Люди збирали росу з каменів. Пораненим робили операції – без наркозу, в повній антисанітарії. Але ніхто не хотів здаватися. Принаймні, так стверджують екскурсоводи.
А потім німці застосували проти тисяч людей, що пішли в катакомби, отруйні гази. Це було перше застосування газів в другій світовій війні. Після першої атаки в страшних муках загинули тисячі людей. Потім такі атаки стали регулярними. Ті, що обороняються, навчилися захищатися: вони спорудили досить примітивні, але ефективні укриття. Я поцікавився: чому це не було зроблено відразу – перед першою атакою? Адже німці попереджали, що збираються застосувати отруйливий газ. Екскурсовод заявила, що радянські командири не вірили, що ворог виконає обіцянку. Дивна логіка.
Ще дивнішою здається сама логіка опору ворогові, без видимого ефекту. Я так і не отримав відповіді від екскурсовода: навіщо, власне, слід було прирікати тисячі людей на страждання і явну смерть? Щоб дати можливість радянським ідеологам всенародної війни скласти ще один кривавий міф непохитної стійкості радянського народу в боротьбі з фашистськими окупантами?
Ні, я не стану закликати туристів, що відвідали Керч, неодмінно спускатися в катакомби. Видовище, яке вам відкриється, – не для слабких нервів, а почуте – для наївних.
За декілька сотів метрів від катакомб знаходиться ще одна керченська визначна пам'ятка – 18-метровий скіфський курган. Відвідавши його, ми сіли на автобус і незабаром опинилися на околиці міста, де і заночували на пустинному березі в оточенні чайок і поодиноких рибалок. Увечері ми милувалися вогнями на російському березі. У когось навіть виникла спокуса «з'їздити за межу». Але потім цю думку ми відмесли, пригадавши розповіді тих, кому доводилося спілкуватися із злими українськими митниками-прикордонниками.
Наступного ранку вирушили до Феодосії. Якщо опинитеся в цьому місті – неодмінно відвідаєте музей Айвазовського.
Всі наступні дні рухалися рівнинним узбережжям, щовечора зупиняючись на новому пустинному пляжі. Ніде ми не зустріли розкішних вілл і кордонів. Людей – на порядок менше, ніж рік тому в той же час ми зустрічали на ПБК. Ціни в керченській частині Криму помітно іСервіс – однаково поганий.
Одне з найяскравіших вражень залишив Коктебель і дорога до нього. Останні кілометри ми йшли по казково красивих бухтах. Деколи, огинаючи черговий мис, нам доводилося йти по пояс у воді. Незабаром ми пройшли через перший нудистський пляж на самому краю Коктебеля. Далі зустрічали нудистів на кожному кроці у все зростаючій концентрації. Купивши провізії, отаборилися на хіппівському стійбищі. Його прикметна особливість: небагатолюдний, в той же час в безпосередній близькості до набережної, яка активно забудовується. І, чи не найголовніше: звідси – 10 хвилин ходьби до легендарного коктебельского винзаводу. Туди варто ходити з двох причин. По-перше, щоб сходити на екскурсію, побачити як ВСЕ ЦЕ проводиться. Авторові, наприклад, було приємно до сліз знаходитися серед величезного скупчення бочок, в яких набирає смаку божественний напій мадера. По-друге, цей завод корисний ще і тим, що в магазинчику на прохідній завжди можна купити портвейн за доступною ціною – 6 грн.\ літр (пластикові пляшки слід неодмінно принести з собою). Для купівельно спроможних товаришів – ще один торговий заклад від заводу, де можна купити вина 30-річної давності і коньяки з трьома нулями на цінниках.
Для дуже багатьох громадян Коктебель стає фінішною крапкою в їх подорожах. Ми вважаємо, що це рішення хороше, але не єдино вірне. Бо відрізок побережжя Коктебель-Судак казково красивий. Доїхавши до селища Курортне, освіжаємося пивом і відправляємося упздовж моря. Приблизно через годину-півтори шляху починаються малолюдні бухти. Головна і найжвавіша – Лисяча бухта. На відміну від більшості інших тут піщаний, а не кам'янистий берег. Бухта вельми протяжна і без тісноти вміщує декілька десятків волохатих хлопців і дівчат, які суміщують хіппівство з нудизмом. Що приємно: тут можна безвилазно стояти необмежену кількість часу: прямо на березі заповзятливі комерсанти розбили торгові намети, в яких є найнеобхідніше: вино, пиво, хліб-сіль, гарячий плов. Питну воду відшукати нелегко, але вона є. Правда, щоб набрати декілька літрів води, доведеться збирати її близько півгодини.
Ми зібралися було зупинитися в Лисиччиній, але потім все-таки вирішили відправити вперед розвідників, щоб ті дізналися: а що ховається за найближчим мисом? Ті повернулися з радісною звісткою: далі – ще красивіше і ще менше людей. Всього через три бухти від Лисиччиної ми виявили дуже живописну бухту без єдиної людини. По дорозі до неї ми проходили повз казкове східне містечко – воно колись слугувало декораціями для зйомок фільму. Містечко в ідеальному стані, але зайти туди не зважилися, нас зупинив лаконічний напис: «Обережно, дуже злий собака».
У бухті, де ми зупинилися, було декілька обладнаних стоянок. Збір дрів також не не проблема. Любителів дурнички може порадувати наявність поблизу виноградників. Але головне, кінцеве – море: воно дуже чисте, тепле. Ми усюди виявляли масу мушель рапанів. Очевидно, вони водяться там у великій кількості. На жаль, ніхто з нас не здогадався захопити маску і ласти. Тому довелося харчуватися дарами гастронома. За провізією ми ходили в селище Сонячна Долина, що кілометрах в чотирьох від нашої бухти. Звідти і виїхали на автобусі в Судак.
Після тієї дикості, в якій ми перебували декілька останніх днів, Судак справив гнітюче враження: галасуючий натовп, всілякі фотографи-пони-атракциони Ми насилу протиснулися через колони відпочиваючих громадян і, виявивши в самому кінці набережної безлюдний пляж, заночували на ньому, не забувши відзначити закінчення подорожі розпиванням кримських вин.
ДОБРЕ ТАМ, ДЕ ЇХ НЕМАЄ
Зіставляючи дві описані подорожі, для себе роблю однозначний висновок: «керченський маршрут» мені багато більше до душі. Напевно, пройду його ще не раз. Тим паче, що через брак часу ми не встигли пройтися по мису Меганом, та і в центральній частині материка є гідні місця, печери, наприклад. Висуну припущення, що цьому раю дикої природи існувати залишилося недовго. Влада, що пішла, успішно загидила своїми особняками «модніший» південний берег Криму. Представникам влади нинішньої все важче відшукувати там вільні ділянки побережжя для зведення власних фазенд. Напевно, пройде небагато років, і нові вожді нації освоять бухти під Коктебелем і Судаком. Отже
поспішаєте отримати задоволення, поки їх немає.
Олег ЄЛЬЦОВ, фото автора


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика