ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ФРАНЦУЗЬКИЙ ПРОЖЕКТОР(«ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФА» ЛЮБОМИРА ГОСЕЙКА)

Вперше в Україні видано «Історію українського кінематографа». Створив її француз українського походження Любомир Госейко, подібних досліджень од вітчизняних дослідників ми поки що не дочекалися. Як писав був у своєму відгуку на цю книжку Вадим Скуратівський: «Любомир Госейко на нібито добре знайому нам українську кінофактичність спрямував французький когнітивний прожектор».

Чому прожектор французький? Бо французи дуже люблять кіно, вони ж його й перші вигадали, – створили перший кіноапарат, перший кінотеатр, зафільмували першу кінострічку... Хіба ні? Тому вони фінансують і заохочують кінодослідження на власних теренах, а ось нещодавно простягнули руку допомоги й нам, бідолашним: допомогли видати переклад українською монографії пана Госейка.
Нехай ці рядки не видаються занадто саркастичними, просто, на моє глибоке переконання, один аспект, закладений ув «Історії українського кінематографа» Любомира Госейка може залишитися поза увагою читацької аудиторії, тому спеціально хочу загострити на ньому цю увагу цеї аудиторії.
Отже, влітку 1893 року головний механік Новоросійського університету в Одесі Йосип Тимченко береться за розроблення й виготовлення пристрою «для аналізу стробоскопічних явищ». Вже восени Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарат для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки – зафільмував вершників і метальників списів. 7 листопада в готелі «Франція» (як символічно!!!) на розі Дерибасівської та Колодяжного провулку щодня від 11 години ранку до 11 години вечора були демонстровані ці дві стрічки винахідника Тимченка. Тривали покази до 20 грудня 1893 року. Тобто – майже півтора місяця. Згодом 9 січня 1894 року на 6-му засіданні секції фізики ІХ з’їзду російських натуралістів та лікарів у Москві було демонстровано винахід Йосипа Тимченка. Таким чином було зроблене офіційне визнання факту винаходу. (При цьому нагадаємо, що винахід братів Люм’єрів було оприлюднено пізніше – 28 грудня 1895 року). Нині ж, якщо вірити українській кінопресі, знімальний апарат українського винахідника зберігається у фондах московського Політехнічного музею, звідки його не поспішають витягати на загальний огляд.
Про це все згадує у розділі «Початки кінематографа в Україні» і Любомир Госейко. Але як згадує?! Він пише, що Тимченко створив прототип  кінетоскопу, такий собі «стрибковий черв’ячний механізм-завитушку», і він «більше схожий на люм’єрівський пристрій, ніж на едісонівський кінетоскоп». Він пише і про декілька приватних показів (покази, як уже зазначалося, проводилися регулярно протягом досить тривалого часу), і про те, що апарат нікого не зацікавив і про нього просто забули.
Як бачимо, про одні й ті самі факти можна написати по-різному. Можна написати так, щоб ніхто не мав сумніву, що французи винайшли справжній кінематографічний апарат, а не якусь там «завитушку», і здійснили першими фільмування й першими продемонстрували першу кінострічку на «блакитному» екрані.
Одначе, часова відстань між винайденням «завитушки» Тимченка і «завитушки» братів Люм’єрів дуже маленька. Очевидно, Тимченко більше думав про свій винахід у контексті науковому, а Люм’єри – в контексті комерційному. Тому все так і обернулося... Але все ж таки саме Тимченко першим зафільмував дві, кажучи по-сучасному, короткометрівки й продемонстрував їх публіці. Цей факт має бути належно поцінований і інтерпретований. Схоже, належить це зробити вже саме наступнику Любомира Госейка. Втім, логічно виникає запитання, чи профінансує колись українська держава (байдуже в якій формі – чи в особі Мінкультуризму, чи в особі якогось фонду або програми) написання «Історії французького кінематографа» з тим, щоб перекласти її французькою й видрукувати у Франції, а в цій книжці скласти пошанівок Йосипу Тимченку, згадавши про «завитушку» Люм’єрів. Е-е, браття, культурна політика – це культурна політика. Або ж – політика в культурі?
Загалом же, опріч уже згаданого моменту, дослідження Любомира Госейка мені досить симпатичне. Відчувається, що дослідник багато чого переглянув із компендіуму назв фільмів, згаданих на «жовтих» (папір книжки трохи жовтуватий) сторінках.
Оскільки автор цих рядків сам починав літературне редаґування цієї праці, але потім основну роботу над текстом продовжував Юрій Бедрик, у мене є, переконаний, дуже близьке до достеменного уявлення про ту велику роль, яку виконав саме літредактор під час доведення перекладу до прийнятного вигляду. Юрко поставився до своєї праці дуже прискіпливо та відповідально й прибрав із українського варіанту госейкової «Історії» майже всі нісенітниці. Втім, постійно знаходимо релікти у вигляді особливо побудованих (як правило, складних) фраз, які «нагромаджують» смисл і прагнуть до певного узагальнення ідеї кінокартини. Дуже часто це призводить до того, що сенс вивітрюється. Як от у цьому прикладі: «Сьомий маршрут» має ориґінальний сюжет і присвячений пошукам пам’яти». І все – не більше, не менше.
Навіть не хочеться уявляти, що автор не бачив певної суми картин, про які пише... Але уявімо, що якийсь студент розгорне «Історію» і почне уважно читати: «Перебуваючи в Одесі, грузин Іван Перестіані ставить драму та комедію про сучасність, – «Лавину», дія якої розгортається на заваленій снігом метеостанції, де переховується білоґвардійський офіцер, і «Поговір», який викриває міщанську мораль. Ці фільми позначені певними недоліками (виділення. – Авт.). Те саме можна сказати про комедію «Три кімнати з кухнею» ще одного прибульця з Росії, але киянина за народженням, Миколи Шпиковського, – вона стосується міщанства років непу, – за сценарієм Соломона Лазуріна, котрого надихнули деякі з мотивів сценарію Владіміра Маяковського «Як поживаєте?» Про які певні недоліки тут ідеться? Що дає читачу подібна «пуста» інформація й подібні «висновки», якими досить рясно нашпигована ця книжка?
Втім, погрішу супроти істини, коли не додам світла до темних тонів. У розвідці Любомира Госейка є дуже багато фактів і насправді корисної інформації, приваблюють його незаанґажованість у висвітленні подій і нерідко нестандарті висновки. За відсутності на книжковому ринку праць у царині українського кіно книжка «Історія українського кінематографа» користуватиметься заслуженим попитом.
Як справедливо написав у своїй передмові відповідальний редактор книжки Володимир Войтенко, «залишається сподіватися, що не тільки створена французькою, а й перекладена тепер українською унікальна історична розвідка Любомира Госейка по-своєму спонукатиме вже нинішніх вітчизняних дослідників – якщо не до фахових подвигів, то принаймні до правдивої роботи, вінцем якої стане достойно написана й видана «материкова» «Історія українського кінематографа». Ось так.
Костянтин КОВЕРЗНЄВ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика