ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



АКТОР ОЛЕКСІЙ ПЕТРЕНКО: «Я ПРОБУВАВ ГРАТИ, ЯК В ЖИТТІ, АЛЕ ЦЕ НЕЦІКАВО»

Вже багато років, маючи квартиру в центрі галасливої Москви, знаменитий актор Олексій Петренко переважно живе в Підмосков’ї – в Нікольському, в невеликому дерев’яному будинку, меблі в якому змайстрував своїми руками. І їздить туди тільки електричкою. А взагалі обожнює трамвай. Навіть Голландію називає улюбленою країною тільки за те, що «там є мої кохані – трамвай і велосипед». У Нікольському вдалося поспілкуватися з ювіляром, який за довгі роки здобув славу замкнутої людини.

– Олексіє Васильовичу, коли вимовляється слово «Україна», що відразу спливає в пам’яті?
– Напевно, батько, мати, брат, дядьки, сестри – двоюрідні, троюрідні, – а вже потім вулиці, хлопці, сад, корова, яку доводилося досить довго пасти. Я, бувало, під’їжджав до Чемеру і відразу згадував наш хутір, третю ферму, а на зруйнованому хуторі – покинуті вишневі сади, де ми, діти, рвали вишні, скільки хотіли.
– Яким ви були в дитинстві – спокійним чи бешкетником?
– У школі зраділи, коли я її закінчив. Нормальний «бешкетник», як всі хлопчаки. Моя мама нагородила мене однією рисою, за яку я дуже їй вдячний, але яка не завжди корисна, оскільки буває просто хворобливою – працьовитістю, а також чесністю по відношенню до того, що ти робиш. Мама у мене була саме такою, правда, розумнішою, тому що спочатку думала, а потім робила. У батька ж було все навпаки.
– У вас серце болить за свою батьківщину?
– Знаєте, я дуже багато думав про те, що в України дуже могутній скелет, а з головою набагато гірше, тому що її незалежність і становлення почали не тільки розумні люди, але і моторні, хитрі. Що стосується особисто мене, то я все боявся – от як назвуть мене в Україні «запроданцем», що робитиму? Ну, нічого, думаю, десь тут сяду, книжки почитаю, сам з собою поговорю. Знаєте, як відомий персонаж в одній українській п’єсі, – він жив один, вранці піднімався і говорив: «Здрастуйте, коцюби, здрастуйте, рогачі, ось я і прокинувся. А де віник? Йди сюди, віник!» І розмовляв з предметами. Так і я.
– Здається, про Жана Габене писали: «Актор, який грав, як в житті». Що означає «грати, як у житті»?
– Я пробував грати, як у житті, але це нецікаво, і прийшов до висновку, що так грати можна лише як стиль.
– А як ви думаєте, можна душу тренувати?
– Звичайно. Ченці, щоб написати ікону, утілити Божі образи на ній, дуже довго причащалися, молилися, очищалися. Так само потрібно готувати душу до виконання ролі. Можу сказати, що у мене вистачить пальців однієї руки, щоб пригадати, коли у мене було якесь таке осяяння, за яке мені не соромно перед професіоналами. Одна така роль – у виставі в Запорізькому театрі імені Щорса. Село. Зустріч якогось начальника. А в селі часто є який-небудь юрод. Ось я такого і грав. Він нічого не боїться, у нього немає ніяких правил, всі бояться до начальника підійти, а він – спокійний і вільний. І я пам’ятаю, що мені під час вистави глядачі гаряче аплодували. Це була перша вистава, де у мене було осяяння. І таких моментів, вважаю, було зовсім мало.
– А ось, скажімо, небезпечні ролі у вас були?
– Небезпечні всі ролі. А найнебезпечніші ті, які ти вибрав не під силу. Іноді, буває, зарвешся і думаєш, ось коміки, як правило, завжди хочуть трагічних ролей, не розраховуючи сил, а трагіки люблять грати комічні. Ось я завжди розумів, що це найскладніше – вибрати роль. Це як дружину вибирати. Чесно кажучи, кожної ролі я спочатку навіть боюся, звикаю до неї поступово.
– У фільмі «Двадцять днів без війни», де ви грали, була фраза: «Щоб узяти висоту, треба покласти взвод. Я кладу три». Чим ви готові пожертвувати або пожертвували ради професії?
– Думаю, є такі, які і з одним взводом можуть справитися. Якщо співставити це з професією актора, то серед них є такі обдаровані люди, яким не треба надто напружуватися, вивчати роль, входити в неї. Це таланти від Бога. А ось людям на кшталт мене потрібна праця. Я повинен орати за трьох, щоб зробити те, що надобдарована людина може зробити одна.
– Як до цього ставиться ваша дружина?
– У одній сім’ї так довго і так щасливо уживаються дві люди антагоністичних професій: критик (дружина Петренко – Галина Кожухова, відомий кінокритик і журналіст, член Союзу письменників. – «Справа»), і актор, який повинен постійно самостверджуватися. Стараємося все залагодити любов’ю один до одного.
– Ви познайомилися з Галиною Петрівною, коли у кожного з вас вже були перші шлюби. І у людей зрілого віку буває любов з першого погляду?
– У Галину Петрівну закохувалось багато відомих людей, і я щасливий, що виявився її обранцем. Слава Богу, ми ось вже понад 30 років разом. А взагалі я за хороший цивілізований «домострой», і жінка повинна вдавати, що вона побоюється, поважає і цінує свого чоловіка.
– Вона майже завжди буває з вами на знімальному майданчику?
– Найчастіше. Я, правда, іноді прошу її: «Не йди, будь ласка, сьогодні на цю зйомку. Я не готовий, не зібраний і так не вмію це робити, що мені перед тобою буде соромно». Вона – мій критик, який говорить те, що ніхто мені не каже.
– А вам це потрібно?
– Звичайно, адже комусь треба іноді сказати: «А король-то – голий!»
– Ви вважаєте, вас легко любити?
– Всі характери, які пов’язані з акторською професією, – егоїстичні. Але актор зобов’язаний бути егоїстом. Я борюся з цим, але не можу нічого зробити.
– Вам легше грати, імпровізуючи чи після кількох репетицій, як, наприклад, було в «Жорстокому романсі»?
– Кіно – це коли чекаєш, чекаєш. Можеш півдня прочекати, щоб потім одну хвилину зняти. У «Жорстокому романсі» мені допомагав сам Олександр Островський. Він настільки точно все виписував у сценарії і психологічно точно давав текст! Ось, наприклад, написано: «Персонаж говорить текст, не дивлячись на партнера». Роби так і це буде найкраще. Я так і робив. Правда, Ельдар Рязанов (спасибі йому, що запросив мене на роль Кнурова), там наробив такого – передав текст одного персонажа іншому, і моє завдання ускладнилося.
– Знаю, що чудовий фільм Юрія Германа «Двадцять днів без війни» був знятий у дуже короткі строки.
– Не знаю, як він весь знімався, але я прилетів до Казахстану, де була сцена, в якій мій герой їхав у потягу, зробленому, як під час війни, всього на два дні. Один день був на підготовку, інший – на зйомку. Ніяких мук у мене там не було. Я сів, зробив один дубль, а потім – літак і додому, в Ленінград. Навіть не озвучував. От так буває. Моя сцена тривала 12 хвилин. Але там, між іншим, вирізали найцікавіше – місце, де емоції вже доходили до краю, і льотчик мій без слів, а тільки губами, вимовляв неперекладні звороти, тобто справжні російські слова, як в житті. Розповідаючи про роман своєї дружини з вчителем, він говорив те, про що думав. Це і вирізали. Потім мені сказали, що в комітеті з кінематографії боролися за чистоту російської мови, а раптом глухонімі зрозуміють.
– Ви, здається, багато разів грали роль Сталіна?
– П’ять разів. Останній – в документально-художньому серіалі «Бі-Бі-Сі». Згадую цю роботу з великим задоволенням, тому що англійці все робили незвичайно професійно і на диво доброзичливо щодо нашої історії. Зйомки проходили у Варшаві, оскільки там дешевше знімати.
– Ваш Сталін розмовляв англійською?
– Ні, він один розмовляв російською, всі інші –англійською.
– А у фільмі «12» не боялися загубитися в такому розкішному акторському складі?
– Навпаки. Ми всі бігли спочатку на репетиції, потім на самі зйомки. Михалков уміє так працювати з акторами, що витягує з тебе краще, що є. Часто згадую, як Валя Гафт навіть сказав: «Невже нам за цей майстер-клас ще і платити будуть?» Микита Сергійович пообіцяв мені, що незабаром зніматиме «Старосвітських поміщиків» Гоголя і запросить мене на головну роль. Ой, не знаю, коли він збереться! А поки я знявся в епізоді його нового фільму «Стомлені сонцем-2».
– Ви – людина віруюча.
– Знаєте, я раніше думав, що Господь мене не любить, тому що посилає мені занадто важкі не хвилини, а місяці, а іноді й роки. А зараз я твердо знаю, що це він зробив тому, що мене любить і хоче, щоб я був кращий, ніж є. Отже мені працювати ще і працювати.

ДОВІДКА. Олексій Васильович Петренко актор, народний артист Росії

Народився 26 березня 1938 року в селі Чемер Чернігівської області.
1961 рік – закінчив Харківський театральний інститут. Актор театрів Запоріжжя і Донецька.
З 1964 року – актор Ленінградського театру імені Ленсовета.
З 1977 року – актор Московського драматичного театру на Малій Бронній.
З 1978 року – актор МХАТА.
1982 – 1986 роки – працював за договором в театрі «Школа драматичного мистецтва» (під керівництвом Анатолія Васильєва).
1991 – 1992 роки – працював у театрі «Школа сучасної п’єси».
Одружений, має сина і дочку.
У 58 фільмах і серіалах знявся актор Олексій Петренко
«Агонія» (1974 – 1981)
«Двадцять днів без війни» (1976)
«Оповідь про те, як цар Петро арапа одружував» (1976)
«Потяг надзвичайного призначення» (1980)
«Жорстокий романс» (1984)
«Лев Товстой» (1984)
«ТАСС уповноважений заявити.» (1984)
«В’язень замку Іф» (1988)
«Мистецтво жити в Одесі» (1989)
«Бенкети Валтасара, або Ніч із Сталіном» (1989)
«Мушкетери: двадцять років опісля» (1992)
«Дорога на сікти» (1995)
«Сибірський цирульник» (1999)
«Чорна Рада» (2000)
«У серпні 44-го» (2000)
«Ідіот» (серіал) (2003)
«Доктор Живаго» (серіал) (2005)
«12» (2007)
Нагороди і звання Петренка:
Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Премії за акторську роботу» (1977 рік).
Народний артист Росії.
Державна премія РФ (2000 рік).
Нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (1998 рік).
Лауреат призів «Визнання» (2001) і «Немеркнуча глядацька любов» (2003).
Галина ЦИМБАЛ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика