ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



МІСТО, В ЯКОМУ НАМ ЖИТИ

– У біографічній довідці про вас, пане Андрію, я прочитав, що ви народилися в Казахстані, чи не так?
– Так. Пригадуєте, Газманов свого часу співав: « Я родился в Советском Союзе…» Так і я. Батьки мої були залізничниками, і їх тоді, як військових, перекидали з місця на місце. Тож у Казахстані вони познайомилися, побралися, а коли мені ще й року не виповнилося, переїхали на Кубань. А до цього батько і в Молдавії жив, і в Румунії якось після війни… На Кубані я закінчив школу, затим Казанське суворовське, рік провчився в Ленінградському військово-політичному училищі. За станом здоров’я пішов звідти й без екзаменів вступив до Київського інституту народного господарства.
– Батьки також переїхали в Україну?
– Так, вони повернулися на землю своїх пращурів, у свою вітчизну. І як я розумію тепер, для них то був важливий і довгоочікуваний крок. Адже тато родом з Вінниччини, а мама – із Запорізької області, її корені звідти. А в Казахстан ще мамині батьки переселилися, зараз напевно й не скажу – коли і за якої скрути. Бо хто ж із доброго дива залишатиме рідний край і шукатиме щастя в краю чужому?
– Україна тоді вперше явилася вам – і в образі саме столиці?
– У батька родичі залишалися у містечку Бар, що на Вінниччині, і я туди приїжджав із Казахстану на літні канікули. Тож саме з Бара, із цієї давньої, сказати б, української глибинки розпочинається моє осягнення землі батьків, її мови, культури. Я охоче приїздив туди і чимало спогадів тієї пори гріє моє серце.
– Після вузу молодому спеціалістові важливо утверджуватися в обраному фахові. А як у вас складалося?
– Моєю спеціальністю у вузі було планування народного господарства, і
тож згідно розподілу я мав би працювати в планово-бюджетній комісії десь у райвиконкомі або міськвиконкомі. Але склалося так, що потрапив на роботу в полтавський «Агропромбуд», де працював старшим економістом у планово-виробничому відділі. Затим займався суспільно-громадською роботою, з них два роки – в комсомолі, а з 1991 року, коли починалося становлення податкової інспекції, – на керівних посадах у цій сфері, очолював,зокрема, податкову службу міста.
– Андрію Всеволодовичу, а як в політику ви прийшли; чи вона сама прийшла до вас?
– Скоріше, друге. Сталося так, що колишній голова міста, обраний на цю посаду, віддав перевагу роботі в парламенті. Виникла проблема: хто б зумів об’єднати всі політичні сили до нових виборів мера, принаймні, щоб у таких умовах не розвалився, а продовжував діяти міськвиконкомівський механізм. Зупинилися на моїй кандидатурі, зважаючи, напевно, на мій досвід управлінської діяльності, державної служби в різних галузях.
По щирості, навіть не гадав, що в такий спосіб увійду у владні коридори. Дотоді я досить успішно займався підприємництвом, мав час і тричі на тиждень грав у теніс, у мене народилася друга дитина, у зв’язку з цим з’явилися нові клопоти… Але, як кажуть, відступати було нікуди. Вибори нового голови міста відтягувалися, бо депутатам Верховної Ради від нашого міста, з’ясувалося, не було діла до полтавських справ, вони вирішували свої політичні проблеми в столиці.
А нам, як мовиться, належало своє робити. Почали формувати команду, запропонували громаді нові програми розвитку міста. Їх добре сприйняли й підтримали полтавці. І це було вирішальним. Я зрозумів, що треба йти на вибори й продовжувати реалізацію запланованих програм.
– Очевидно, непросто бути серцевиною такого владного колективу, як міська рада, де представлено чимало різних політичних сил, людей з різними думками й характерами, об’єднувати зусилля багатьох в ім’я розвитку міста, благополуччя громади.
– Ви знаєте, якщо бути чесними й тримати своє слово, то в принципі – не дуже важко. Якщо ж щоразу змінювати позицію залежно від кон»юнктури чи догоджати своїм політичним амбіціям, – тоді так, важко. Ми одразу розробили правила гри, які і я, й депутати дотримуємося. У підсумку склався необхідний консенсус, яким, знаю, може похвалитися нині далеко не кожне місто. Нині в Полтаві немає опозиції. Партії з різними ідеологіями об’єднали навколо соціальних питань. Кажемо, що ми опікуємося дорогами, водогонами, дахами, розвиваємо інфраструктуру міста, готуємося до 300-річчя Полтавської битви. І, кажемо, у зв’язку з цим, що необхідно розвивати туризм. Щоб надходили інвестиції. Втім, не стверджуватиму, що все у нас ідеально. Бувають, звичайно, й суперечки, навіть скандали з боку декотрих невитриманих чи занадто амбіційних особистостей. Але консенсус, про який я говорив вище, він існує й відчутно переважає в нашій повсякденній роботі.
– Можливо, це своєрідний і суто Полтавський феномен у нинішній вітчизняній політиці?
– Можливо, хоча не буду про це судити, нехай інші скажуть. Можливо, історично так склалося. В Полтаві за різного часу були мудрі політики, які намагалися домовлятися й приймати виважені рішення. Як відомо, Полтава – одне з небагатьох міст України, де свого часу діяло Магдебурзьке право. І війни обходили Полтаву стороною, люди торгували, займалися виробництвом, ремеслами, а не гинули у кривавих бійнях.
– Трьохсотліття Полтавської битви, – подія, безумовно, не лише місцевого, а й усеукраїнського, європейського значення. Які проблеми тут виникають і як їх доводиться вирішувати місту, котре нині є одним з обласних центрів України? Яке, врешті, нині ставлення полтавців, і не тільки їх, до події трьохсотлітньої давнини?
– До речі, Полтава й стала свого часу губернським містом завдяки тому, що тут відбулася Полтавська битва.
З вікон кімнати, де ми розмовляємо, видно площу, побудовану до сторіччя цієї історичної події. Це – наша гордість, занесена, здається, в аннали ЮНЕСКО. Полтавці усвідомлюють, що це неабиякий бренд, що про Полтаву знають у світах завдяки саме битві, яка відбулася майже три століття тому.
Щодо ставлення до Полтавської битви, то тут можна почути різні оцінки й судження. Зокрема переосмислюється перемога російського війська з точки зору участі в тій війні українського козацтва; хто воював по-справжньому і переміг, а хто скористався плодами перемоги.
Адже Українські козаки воювали з того й іншого боку, і гинули там і там. Через те ми відходимо від політичної оцінки, гадаю, цим повинні займаютися інші люди. Ми кажемо натомість, що була давніша історія, тож кому, як не нам, зберегти всі пам’ятники, створені до нас. І пам’ятник шведам, що полягли від рук росіян. Гадаю, це цивілізовано, по-християнськи. Маємо вклонитися всім, хто загинув у битві.
Крім того, нині відкриваються нові сторінки історії, зокрема, трагедія українського козацтва, яке боролося за незалежність України, але цього тоді не сталось. Чому? – На це запитання сучасних українців треба дати відповідь.
Через те до цієї дати хочемо спорудити музей козацтва, розповісти про козацтво як феномен тодішньої доби, докладно повідати співвітчизникам, особливо молодим, про постать Івана Мазепи як людину й політичного діяча, про те, чому він підписав угоду зі шведами, чого він прагнув для України і що завадило цим прагненням здійснитися.
– Довелося почути, що серед проблем, які заважають гідно відзначити 300-ліття Полтавської битви, – також проблема фінансова. Де місту взяти кошти, звідки їх акумулювати?
Як у зв’язку з цим відзначатиметься ця, безумовно, далеко не рядова, важлива подія на державному рівні?
– Ну знаєте, грошей завжди не вистачатиме. Є така проблема. Звичайно ж, хотілось би, щоб держава серйозніше поставилася до події. Адекватно її значенню. Але поки що ми цього не бачимо. Судіть самі. Наприклад, на відзначення двохсотліття з дня народження Миколи Гоголя виділено 20 мільйонів гривень, а на ювілей Полтавської битви – лише 9.
– Чому, на ваш погляд, такий розрив?
– Навряд чи він виправданий. А причина, як на мене, – політична.
І на державному рівні ця подія не дуже відзначатиметься. А якщо й відзначатиметьься, то лише в контексті козацтва, в тому сенсі, що ніби внаслідок битви Україна щось втратила.
Повторюю, нехай відповідальність за такі оцінки візьмуть на себе політики, історики. Нам же належить вклонитися воїнам і створити умови, щоб люди різних країн (а в Полтавській битві, до речі, брали участь і фінни, й представники інших народів) могли приїхати й побачити, де відбулася ця подія, де воювали і гинули їхні співвітчизники, інші подробиці бойовища, а також ознайомитися з історією нашого краю. Тому, згідно з концепцією відзначення цієї події, встановимо не лише пам’ятник Іванові Мазепі, а й пам’ятний знак Карлу-ХІІ. Щоб люди могли довідатися, де і як він був поранений, чому, наприклад, у розпалі бою сидить на ношах, як це зображено на одній з давніх картин. Епізод за епізодом реконструюватимемо битву, зокрема, те, як пересувалися полем війська; хіба що переможців не показуватимемо, аби не наголошувати на болючих моментах битви, не ранити почуття сучасників, які й зараз на психологічному рівні можуть переживати приниження від тієї поразки.
– Саме заповідне поле – це ж не якийсь там скверик у сучасному розумінні, – тож чи просто навести лад на величезній площі; і то – не тільки до історичної дати, а й на перспективу?
– Аби уявити масштаби Полтавської битви, досить, напевно, сказати, що заповідник займає 700 гектарів, але маємо намір навести лад повсюдно. А що така значна площа, то це не лякає нас, навпаки, – налаштовує на пошук раціонального її використання. Якщо сприятливо складеться соціально-політична ситуація в державі, то в перспективі, гадаємо, частину поля можна буде використовувати навіть під гольф. Посадимо травичку, розвиватимемо туризм, крок за кроком здійснюватимемо стратегію розвитку міста на найближчі п’ятнадцять років. Зазначу принагідно, що в реалізації цієї стратегії беруть також участь інвестори, зокрема міжнародна організація ЮСЕЙТ. Одно слово, перспективи багатообіцяючі, треба час і кошти, аби якнайскоріше їх зреалізувати.
– Очевидно, є люди, які безпосередньо опікуються відзначенням трьохсотлітнього ювілею Полтавської битви?
– Так, створено міський оргкомітет, який опікується насамперед розвитком інфраструктури, туристичної складової багатогранного проекту. Як я вже зазначав, держава виділила на це 9 мільйонів, які ми ще не одержали, але сподіваємося на ці кошти, аби доладнувати заповідники. Ставимо за мету проводити заходи, присвячені цій події, щоб їх відвідували туристи – як вітчизняні, так і зарубіжні.
І не лише 2009 року, а й усі наступні.
Адже у нас, вважаю, унікальне поле Полтавської битви, унікальні редути на цьому полі, – одним словом, є що показати. Крім того, Євро-2012. Не так далеко від нас Дніпропетровськ – 170 кілометрів, 120 – Харків. Сподіваємося, що звідти до нас приїжджатимуть ті, хто там дивитимуться футбольні матчі європейського чемпіонату, щоб познайомитися з нашою історією, архітектурою.

Ексклюзив
Андрій МАТКОВСЬКИЙ
Спілкувався
Олександр КАВУНЕНКО

 


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика