ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ВІДНАЙДЕНИЙ ПРЕЗИДЕНТ… №5753

Якось Наталя Кирилівна, оглядаючи книжки, виставлені на ятках на Майдані Незалежності, зацікавилася «Літописом УПА» і, зокрема, «Історією Української Головної Визвольної Ради» (УГВР), про яку досі ніколи не чула. І як була вражена, натрапивши в ній на прізвище свого батька. Власне, звідси й почалася для неї дорога пізнання Кирила Осьмака, колишнього члена Центральної Ради, відомого борця за самостійність України і замовчуваного в СРСР.

Що Кирило Осьмак був репресований комуністичним режимом, пам’ятала й відчувала на своїй долі її родина, бо довелося свого часу переховуватися від енкаведистів, міняти «Кирилівна» на «Богданівна», губитися в здогадках, де він і що з ним. Поки в 1954 році з далекої Володимирської тюрми у Росії не почали надходити листи від батька. Там у 1960 році він і загинув, відмовившись співпрацювати з тоталітарним режимом.
Виявилося, живі ще люди, які добре його знали, пам’ятали ті, хто пліч-о-пліч боролися з більшовиками. Втішило її те, що в США існує середовище УГВР, живі були ще три члени, які цю раду створювали. А була УГВР підпільним парламентом під час німецької окупації, певною аналогією Центральної Ради. Її створили в липні 1944 року з ініціативи УПА в Галичині в селі Сприня біля Старого Самбора.
Уперше Наталя Кирилівна почула батькове ім’я в 1992 році на святкуванні 50-річчя УПА, яке відбувалося у Львівському театрі опери і балету. Тоді їй дали слово. Вона і ровесники батька ділилися спогадами про людину, яку комуністичний режим хотів знищити у пам’яті українського народу. Відтак Наталя Кирилівна почала зв’язуватися з людьми, що знали її тата, вивчати його слідчі справи, збирати документи. Поїхала вона зі своїм чоловіком до міста Володимира в Росію. Ось так і виник задум фільму про президента УГВР Кирила Осьмака та його однодумців. І коли в Україну приїхав із США один із членів УГВР Мирослав Прокіп, вони разом об’їздили Карпати, побували в місцях, де воювала УПА, в селі Орів, де заарештували Кирила Осьмака. Так почалося для Наталі Кирилівни, інженера-будівельника мостів, знайомство з майже невідомими сторінками українського державотворення.
Наприкінці 1944 року К. Осьмак зв’язався з членами похідних груп УПА, щоб ознайомити їх з ідеєю залучати ширші кола населення до боротьби проти німців і більшовиків. Тут, у Карпатах, з 11 по 15 липня 1944 року відбувся великий збір націоналістів з усіх областей України, на якому був створений представницький орган УГВР. Переважну більшість складали західняки. «А ваш тато, – пригадував Мирослав Прокіп, – приїхав на фірі. Часи тоді були неспокійні, лютували німці, під якими горіла земля. Тому діставалися до карпатських лісів хто як міг. Були і східняки: І. Вовчук із Харкова, Катерина Мешко із Дніпропетровська, П. Чуйко із Запоріжжя, В. Потішко із Житомирщини, К. Осьмак із Полтави».
Потужна хвиля національних змагань за самостійність України винесла цього сільського хлопця на пік боротьби. Син хлібороба із села Шишаки, у матрикулах якого – студента Полтавського реального училища, а відтак Московської сільськогосподарської академії стояло «Кирилл Осьмаков из Шишаков» (ось так українців насильно омосковщували) став свідомим українцем, який поєднав своє життя із боротьбою за незалежність України.
Народився він 1890 року, студентом їздив на практику на Поділля, Волинь, Омськ, Кубань, цікавився, як живуть українські переселенці по річці Іртиш, писав про їхнє життя, багато друкувався під псевдонімом Посельський. Студентом у Москві створив спеціальний агрономічний гурток для вивчення земельних угідь України. В 1915 році Кирило пішов на фронт. У 1928 році його заарештували у справі «Бурякової кооперації»: тоді заслали на три роки до Курська. Згодом очолював товариство «Сільський господар», працював у Міністерстві землеробства, в інституті української наукової мови. Як агроном брав участь в укладанні словника наукових термінів.
Коли розпочалася Друга світова війна, до Києва почали прибувати похідні групи ОУН, і серед них М. Прокіп. Перебіг подій наприкінці війни засвідчив, що не можна було довіряти ні німцям, ні совєтам, що знищення українського народу і далі триватиме. Отож, щоб об’єднати ОУН і УПА, потрібна була УГВР, яка б зверталася до світової громадськості і розповідала правду про події в Україні.
І ось 11 липня 1944 року вояки УПА розпалили ватру, над деревами знявся жовто-блакитний прапор, і 520 повстанців один за одним клялися: «Я, воїн УПА, присягаюсь». Був серед тих, кому складали присягу, генерал-хорунжий Роман Шухевич (Чупринка). А згодом в селі Орів, останньому притулку на волі, Кирила Осьмака поранили. Він сидів із вересня 1944 року по 1947 рік під чужим ім’ям (Ковалів) у Дрогобицькій тюрмі, потім у Лук’янівській у Києві, а відтак у Москві й Володимирі.
Про ті часи нагадують світлини, а також два фільми «Зниклий президент», автори якого Наталя Осьмак та доктор історичних наук Юрій Шестопал. У Наталі Кирилівни збереглися листи батька, раритетні світлини життя УПА тих часів: «Сотня готова до звіту». «Між селянами в Карпатах», «Великдень – відділ УПА». Таке зворушливе фото: у лісі на збитих із палиць столах на рушничках паска. А ще – «Околиці Славська», «Волинські упістки», «Шпиталик УПА», «Вони чистять зброю».
…Поблизу тюремного муру Володимирської в’язниці упокоївся Кирило Осьмак під номером 5753. Доньці пощастило віднайти цю могилу за допомогою колишнього в’язня пана Бешивілі, члена грузинського уряду 1917-1922 років, який сидів там разом із Кирилом Івановичем. Про Україну на цій могилці нагадують кетяги червоної калини – символ нашої Вітчизни, яку так любив К. Осьмак.
УКРАЇНСЬКИЙ ЛУВР
Французи пишаються своїм музеєм Лувр, англійці – Британським. Україна, сподіваємося, «Мистецьким Арсеналом». Для порівняння: після завершення всіх робіт загальна площа його території сягатиме понад 240 тисяч квадратних метрів, Лувр має трохи більше 200 тисяч. Ідея цього проекту не нова. Це мрія видатного вченого, подвижника українського музейництва Данила Щербаківського, якого в 1927 році більшовики довели до самогубства. Він вважав, що в Україні повинен бути єдиний музей-заповідник, де б зберігалися експонати – від часів трипільської культури до сучасних творів. Ним стає монументальна будівля старого «Арсеналу» навпроти Києво-Печерської Лаври. Отож, меч перековують на орала, і військова фортеця буде захищати музейні скарби. Оскільки цей проект перебуває на контролі Президента України, то він набуває реальних обрисів.
Це найраніша, що збереглася в Києві, архітектурна пам’ятка класицизму із величезними залами, ідеальним для огляду творів верхнім світлом. Пам’ятка має поважний вік і високу мистецьку цінність, там зберігалася військова техніка, гармати. Фортецю зводили на високому архітектурному рівні.
Загалом Київ можна назвати містом арсенальним: перші своєрідні військові склади відомі ще з ХІ століття, вони були в Дитинці на території міста Володимира і міста Ярослава. У ХV столітті спорудили на Замковій горі спеціальні «шопи». Свої склади-«шліхтери» мав і магістрат. У 1682 році у Верхньому місті на Старокиївській горі були споруджені так звані «анбари».
Власником арсеналу склепів був і Печерський монастир. У 1706 році, коли збудували стару Печерську фортецю, також спорудили тимчасовий арсенал. А вже 1784-1798 років за проектом військового інженера І. Меллера на місці колишнього дівочого шляхетного Вознесенського монастиря виріс Арсенал, який дожив до наших днів. Це велика прямокутна в плані споруда із внутрішнім двором, яка розташована на розі вулиць Івана Мазепи і Цитадельної.
Мені доводилося чути застереження декого, навіщо, мовляв, Арсенал перепрофільовувати, адже специфічне призначення самої споруди із стіною товщиною метр чи півтора не сприятиме нормальному зберіганню експонатів. Але ж згадаймо: музеї в арсеналах є у Львові, Дубно, Острозі, Познані, Берліні, Парижі. А знаменитий лондонський Тауер, що був у ХVІ-ХVІІ століттях головною політичною в’язницею, а тепер став музеєм.
Крім того, в київському «Арсеналі» величезні площі, а всі музеї України страждають на одну й ту саму хворобу: у фондосховищах зберігаються 93 відсотки творів і тільки 7 виставлені на огляд. Зрештою, це болюча тема: музеї, хоч і нарікають на тісняву, розлучатися зі своїми скарбами не збираються. Відверто кажучи, існує ще така проблема – чи будуть заповнені ці зали глядачами, хоч як прикро це казати, наше суспільство не любить музеїв, буває в них рідко. А за кордоном до них стоять черги. Варто було б у цьому сенсі запозичити досвід Амстердама: там приїжджаєш до аеропорту; тобі дають карту міста з інформацією про музеї, театри. У Борисполі пропонують… ресторани, казино, нічні клуби. Як у Григорія Сковороди: «Всякому городу нрав і права»…
Приміщення Арсеналу ще й зручне тим, що його треба тільки облаштувати. А Київ, зрештою, як і інші міста, має гіркий досвід: виставковий зал біля Палацу кіномистецтв (колишня назва Жовтневий) вже 30 років перебудовується.
З ініціативи Міністерства культури і туризму було скликано експертну раду з українських та закордонних фахівців – визначних архітекторів, мистецтвознавців, менеджерів архітектури. Італійський метр Андре Отто зауважив: «Ви вже перебуваєте в музеї». Тобто він мав на увазі, що сама будівля, ті об’єкти, які є на території «Арсеналу», включаючи будочки з охоронцями, є вже артефактами цього музею.
Згадаймо, як виник в Києві Перший музей на початку ХХ століття, що називався Художньо-промисловим. Тут закумулювали все, що створив геній українського народу – старожитності, ікона, живопис, скульптура. Сама думка об’єднати різні жанри мистецтва виявилася надзвичайно плідною, на цьому ґрунті народилися згодом Музей історії України, Музей народного декоративного мистецтва і Український художній музей.
«Мистецький Арсенал» будуть створювати в три етапи. Перший – це 2006-2009 роки, коли реставрують приміщення та розташують у ньому експозиції. На першому поверсі буде зал «Обличчя України». Тут відбуватимуться офіційні державні прийоми, оселиться музей історії України. На другому поверсі – музеї вітчизняного, а також модерного та народного декоративного мистецтва.
Архітектори нарешті зійшлися на тому, що потрібне прозоре покриття внутрішнього подвір’я будівлі: тоді його можна використовувати цілорічно. Крім того, значно збільшиться експозиційна площа. До розробки проекту комплексу запросили французьких фахівців, які створювали скляну піраміду в Луврі. Закордонні архітектори рекомендували це покриття, оскільки в Україні є різні перепади температури.
Другий етап робіт триватиме від 2009 по 2014 роки. Поряд з історичною будівлею Арсеналу збудують концертний зал, відтворять Васильківську та Микільську брами, тюремний замок Васильківського укріплення. На третьому етапі відновлять Микільський військовий собор, колись збудований на кошти гетьмана Івана Мазепи, до речі, його ім’ям тепер названа вулиця колишня Січневого повстання, яке спровокували більшовики проти Української Народної Республіки.
Очевидно, що «Мистецький Арсенал» не розглядається тільки як галерея: це буде величезний комплекс не лише музейного призначення, а й освітній заклад, де діти зможуть засвоювати ази мистецтва, оглядати й вивчати оригінальну, самобутню культуру українського народу, починаючи від палеоліту і закінчуючи модерним мистецтвом. Йдеться також про те, аби музейні комплекси подати в новій концепції: відвідувачі «Мистецького Арсеналу» мають зрозуміти, що Україна завжди була Європейською державою.
В Арсеналі повинні працювати науковці, реставратори, які перебувають у жахливих умовах, не маючи спеціальних приміщень. До речі, досі в нашій державі нема єдиного каталогу всього українського мистецтва, все розпорошене між відомствами.
Потрібно також створити потужну інфраструктуру: це стосується транспортних комунікацій, готелів та закладів харчування. Тобто буде створено єдиний духовно-туристичний комплекс, який охоплюватиме Калиновий гай, парк Вічної слави і простягатиметься аж до Співочого поля та музею Другої світової війни. А серцем цього комплексу стануть Києво-Печерська Лавра та «Мистецький Арсенал». Отож тепер залишається одне – працювати над створенням цього унікального закладу. Хто не байдужий до відродження духовної культури нашого народу, приходить у суботу і розчищає захаращену територію Арсеналу і стає учасником толоки, яка віддавна існувала в Україні.
«ЧИ ЦЕ ПРОСТО СУВЕНІР?»
Доволі часто на державному кордоні України можна почути такий діалог: власник якоїсь речі запевняє: «Це просто сувенір». У відповідь чує, як митник каже: «А його вивозити не можна». А що ж тоді дозволено?
Виявляється, без перешкод можна брати з собою сувенірні вироби, предмети культового й ужиткового призначення, серійного і масового виробництва. А що стосується культурних цінностей, то такий дозвіл має дати Міністерство культури й туризму. Нема заборон на вивезення за кордон творів сучасного мистецтва: живопису, пластики, малих форм, авторської графіки, гобеленів, виробів декоративно-ужиткового мистецтва з кераміки, фарфору, фаянсу, скла, дерева, металу, текстилю та інших матеріалів – предметів народних художніх промислів, сувенірів, придбаних у торгівельній мережі, але створених лише після 1950 року.
Те ж саме стосується вітчизняних та зарубіжних предметів побуту масового й серійного виробництва. Без перешкод можна вивезти сучасні предмети релігійного призначення різних конфесій. Тобто виготовлені друкованим способом ікони, а також хрести, лампади, шандали тиражного виробництва.
Технічні засоби та моделі теж можна везти за кордон, але тільки ті, що не мають історичної цінності, тобто не належали колись видатним особам, політичним діячам або ж не пов’язані з історичними подіями. Також обмеження стосується ексклюзивних моделей, які не були в серійному виробництві або ж випущені у малій кількості.
А ось годинники (різні), виготовлені після 1950 року, платівки (починаючи з №285 для «моно» і № 739 – «стерео»), виготовлені після 1960 року; музичні інструменти – фабричні, серійні вітчизняного та зарубіжного виробництва, виготовлені після 1950 року за наявності документів – фабричного паспорта, торгової квитанції, чека, ярлика митники дозволяють провозити. Це ж стосується знаків поштової оплати України, виданих після 1991 року, друкованих творів після 1945 року, значків, пам’ятних знаків, настільних медалей, ювілейних та пам’ятних монет, банкнотів, що не є засобом платежу (крім вітчизняних та зарубіжних монет із дорогоцінних і недорогоцінних металів, паперових грошових знаків до 1960 року включно). А якщо ви, приміром, маєте державні нагороди, то можете їх узяти із собою, але не забудьте про орденські книжки до них.
Сторінку підготувала Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика