ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ГОЛГОФА БАТЬКА І МОЛИТВА МАТЕРІ

Продовження. Початок у №№13-16, 2008 р. (п’ята подача)

Час від часу переглядаю давні, пожовтілі знімки, на яких зупинено миттєвості із життя роду. Фотографій воєнної пори – майже немає.
І мимоволі ловлю себе на думці, що вже нинішнім своїм досвідом людини, яка дала життя кільком дітям і має онуків, намагаюся уявити, як велося батькові на фронті, а матері в тилу, в окупації; з того, що довелося чути по війні і від них, і від родичів, і просто односельців, з окремих штрихів малюю перед собою картину їх страдницького буття.
Намагаюся, і не можу достеменно, до подробиць, як би не розпитував їх про те, що діялося з ними, коли мене ще й на світі не було. Бо сказано ж: у кожного своя доля, хай би як тісно не були вони переплетені з іншими. У кожного свій час жити і своє відчуття його.
Ще важче – висловити, виповісти пережите тобою їхнє життя. Хоча б дещицю вихопити: час – річ невблаганна. І якщо замислитися, то тільки він і належить людині у цьому майже всуціль матеріальному світі. А ще – пам’ять. З усвідомленням цього продовжую нотатки про тих, хто п’ятдесят два роки тому явив мене світові.
Вони десь там, у небесах, царствують, а їхні образи – перед очима. То зринає голос батька, то оживає в пам’яті смуток матері, її слово навпіл зі сльозою.
Вриваються чужі голоси, грізний собачий гавкіт, дитячий крик, сплески води в копанці. Сміх офіцера, який щойно швиргонув дитинча у воду. Мою сестричку Галю. Забаву собі вигадав.
Височіє на змайстрованій батьком табуретці, наче на троні. Над копанкою стара верба скрушно погойдує гілля. Лелека злякано перелітає через двір.
Офіцер дивиться кудись на луг за копанкою; ніби не чує, як дитя розривається від крику, як безпорадно гамселить рученятами воду. Вона б уже виборсалася з копанки, але за крок до рятівного берега над нею з грізним гарчанням виникає офіцерова вівчарка.
І Галинка вкотре вже, мов божевільна, з жахом відступає назад, намацує ногами мулисте дно. Ковзає по ньому, захлинається водою і криком.
Мати, бліда як смерть, біжить від хати, кидається до копанки, але спершу попереджувальне «хальт!», а потім пістолетний постріл над головою зупиняють її…
Офіцер же ще дужче регоче, аж напинаються жили на шиї. Та ось він якось ураз умовкнув, ніби щось пригадавши. Затим скомандував вівчарці, і та витягла Галинку з копанки, вчепившись зубами за комір її сорочки.
Мати бере настрашену, посинілу від холоду доньку на руки й, притискає до грудей, щодуху біжить до хати.
– У мене теж вдома єсть кіндер… – хвалиться цей «жартівник». Й уточнює: не дівчинка, а хлопчик.
Дивно, але Миколу, брата, й справді по-своєму любив, дозволяв йому на губній гармошці грати, шоколад, цукерки дарував, – німці й на фронті, вважай, розкошували, якщо порівнювати з фронтовим буттям наших бійців.
А меншу сестру, Галю, виходить, чомусь ненавидів, і вона по війні не раз переповідала мені той епізод, так він врізався їй у дитячу пам’ять.
Десь далеко вже гриміла війна, а по окрузі ворож ходив.
І мати пішла до нього, бо від батька уже кілька місяців не було листів.
Сидів той ворож, схилившись над столом. І тільки зайшла, каже, він на мій пошум од дверей обернувся.
– У-у, Михайло? – одразу вгадав ім’я. – Здоро-о-вий, богатир, у-у?!. – Так, нівроку. Бог силу дав…
– Жи-и-вий твій Михайло, прийде з фронту, – обнадіював, розтягуючи слова. – Ще трьох синів матимеш.
– Та яких синів!.. – не знаючи, вірити ворожу чи ні, – одказувала мати. – Нехай би хоч сам повернувся. А то вже кілька місяців – жодної звісточки. Тільки Господу одному відомо, скільки сліз я виплакала. Сюди йшла, чоловіче добрий, стежки перед собою не бачила, повідувала своє горе мати. – Молю, прошу Бога, щоб змилостивився, але чи почує?..
– Е-е, не розказуй, жінко, а мене послухай. Жи-и-вий твій Михайло. Пове-е-рнеться, будеш, кажу, ще трьох синів мати…
Це він, той ворож, сказав, коли до закінчення війни залишалося майже два роки. І додав:
– А найменший буде найщасливіший і найбагатший.
Це, виходить, про мене, якого тоді ще й на світі не було. І як у воду дивився.
– А помреш, – каже, – чи знаєш, коли?.. – зробив паузу, ніби зважуючи щось подумки, а по ній вимовив одразу: – Ще найменшого сина онуків на руках триматимеш!..
Все й відбулося так, як він передбачив.
Малим я дивувався і все допитувався у матері, як би той ворож та про все безпомилково довідувався. Мати одказувала, що у нього тільки якась книжка для сліпих на столі лежала, час від часу заглядав у неї і щось ніби завдяки їй розраховував. Люди йшли і йшли до нього, кожен зі своєю бідою й надією. І для кожного він свою відповідь знаходив.
Сам неуляницький був, невідомо й звідки. Ходив довколишніми селами, казала мати, грошей не брав, а хто, що мав, тим і віддячував: хто яйця приносив, хто кусень хліба чи сала.
Згодом таки прилетіла звістка від батька, що він живий, хоча й поранений був. Усе по госпіталях його лиха носила. Спершу там не до листів, а тим часом, трохи одужавши, залікувавши рану, відстав од частини, в якій служив, потім наздоганяв її. І все це, уявіть, у круговерті, у вихорі війни. Сьогодні тут, а завтра тільки один Бог знає, куди тебе доля закине. Через те й писати не міг. А писав, то листи десь губилися на воєнних дорогах, гинули, як і люди, від бомбардувань і пожеж.
Командиром у батька був Катушев, котрий згодом, уже мирної пори, обирався на комуністичному з’їзді кандидатом у члени політбюро ЦК КПРС, секретарем ЦК. А під час війни був майором і командував полком, що входив до 62-ої армії під командуванням генерала Василя Івановича Чуйкова. Пізніше цей генерал став одним із маршалів радянської доби, похований на Мамаєвому кургані. Як і заповідав ще за життя свого, написавши на схилку літ мемуари, що їх і батько мій устиг прочитати.
Чимало подій війни, про які розповідав Чуйков у своїй книзі, батько підтверджував, додаючи до генеральської оповіді епізоди зі свого солдатського буття. Виходило, що воно часто лишалося за полем зору командувачів високого рангу, особливо ж генералітету, котрі й на війні, звичайно, мали свої привілеї. І розповідав, які саме, наголошуючи, що то було приховане від солдатів, залаштункове життя; що чимало з них, попри війну, жили в добре обладнаних затишних бліндажах, мали службові «емки» й дуже молодих військово-польових дружин, як правило, дівчат із медсанбатів чи госпіталів.
Звісно, такі факти не оприлюднювалися, а тим паче – в мемуарних «одкровеннях» генералів, де переважав загальний і через те – поверховий погляд на війну.
В тих мемуарах були схеми розташування й пересування військ, містилися назви ліній укріплень, розповіді про неперевершений геній радянських воєначальників, подавалися цифри про кількісне співвідношення сил з того й того боку. Однак зовсім мало – про солдатський аскетизм і живу душу рядових війни, яку неможливо вмістити в схеми та цифри.
Війна мала свою жорстоку, а не розмиту, конкретику й незримі глибинні зсуви, що зрушували війська, вирішували долю битв. Це була пекельна магма, вона нестримно зносила всі воєнні епізоди в ріку історії, захоплювала у своє нещадне лоно кожного бійця. Того самого, котрий і в одноманітних казенних строях залишався людиною, а не залізним бездушним гвинтиком, що не відчував ані болю, ані щоденних випробувань і принижень людської гідності. Згодом тільки непідкупна пам’ять живих учасників війни утримувала, берегла епізоди, про які чимало батькових сучасників і моїх ровесників уже й не здогадувалися.
Не кажучи про нині сущих – юних і безтурботних. А почасти – й цинічних у ставленні хоч би до пам’ятників та обелісків на честь тих, хто не повернувся.
Мемуари Чуйкова ілюстровалися світлинами фронтових кореспондентів, але під ними бракувало імен тих, хто був на них зображений. Я помітив: батько розглядав ці фото так, ніби сподівався знайти своїх знайомих серед бійців, що потрапили тоді у вічко фотооб’єктива. Можливо, й знаходив, проте час вивітрив імена…
Це були його бойові побратими з 62-ї армії, пізніше перейменованої на 8-му гвардійську. І вже з нею, в розвідбаті, батько дійшов до Берліна.
Легко сказати: дійшов.
Ставилося завдання: оволодіти висотою 1732. Там і обід буде. Не оволодієте – залишитеся без їжі. Поки не візьмете.
Взяли – а обідати нікому.
Полягли, як снопи, на полі перед висотою 1732, що прострілювалося німецькими кулеметами. Воно лежало перед ворожими стрільцями як на долоні.
А скільки їх, таких висот і висоток, під номерами й безіменних, було на батьковому шляху додому.
Із роти після такого «штурму», бувало, залишалося троє-п’ятеро бійців. Чимало хто гинув через те, що спокушався на фронтові сто грамів, які нібито знімали нервове напруження перед атакою. А насправді – розслабляли, знижували пильність, робили людину менш обачною, відчайдушною, безоглядною, відкритішою, незахищенішою перед кулею.
Хоча й говорили тоді, що куля дурна, що їй байдуже, в кого поцілити, що вона не обирає жертву.
Ще й як обирала. І не тільки тих, хто з розпачу, необачності, «за компанію» чи ще з бозна-якої причини випивав ті фронтові сто грамів. Випивав свої, «законні», а також незрідка й за того, хто відмовлявся.
Випивав, щоб уже ніколи не повернутися додому.
А там, удома, закушували сльозами вдови.
Одно слово, до багатьох сторінок маршальських мемуарів батько ставився критично, на мій, тоді іще дитячий подив, підправляючи самого Чуйкова, про котрого йшлося, до речі, в шкільних підручниках історії. І наскільки я розумію тепер, як рядовий боєць тієї війни, батько мав право на ту критику видатного, вважалось тоді, воєначальника.
Адже батько усю війну служив у розвідці, увесь час на передовій, кров’ю з сімох ран був позначений його воєнний шлях. Шлях на Голгофу.
А мати ж молилася, і її сльозами полита батькова дорога.
Чимало батько розповідав про Польщу, куди вони вступили після операції «Багратіон», що розгорнулася й переможно завершилася в Білорусії. Приблизно так писали у радянських газетах воєнної пори, передавало Совінформбюро. Батько, дещо інакше, м’яко кажучи, розповідав про бої в країні, куди він пішки й повзком діставався зі своїм батальйоном.
Операція називалася «Вісла» – за назвою головної польської ріки.
Відомий в історії факт про те, що поляки звернулися до Сталіна з проханням самим узяти Варшаву, власними силами. Радянський генералісимус поставився до цього скептично, але такий дозвіл дав. Мовляв, подивимося, що з того буде.
І коли Вісла стала червоною від крові, поляки збагнули, що самостійно свою столицю їм не взяти. Але Сталін не квапився прийти на допомогу, хоча такий крок диктувався логікою подій.
З цього факту, а також із багатьох інших, батько робив висновок, що Сталін був жорстоким і на людські жертви не зважав. Ні своїх не жалів, ні «чужих».
Зрештою, таке розпорядження військам було дано, і нас кинули в бій, розповідав батько. Наші тоді добряче «пом’яли» німців. Було багато полонених.
Пригадую один з випадків, що звучав із батькових уст.
Уявіть: справа й зліва уздовж дороги рухаються танки, а полонені німці посередині. Ну і ми, піхота з автоматами напереваги, – обіруч шляху, не даємо змоги їм розбігтися.
І раптом (чи то команда, чи не команда, Бог його знає) – танки!
Мчать посередині, прямісінько на ту колону, з якої жодній живій душі немає виходу. Хтось із полонених таки ризикнув вискочити, врятувався, але танки пройшли, майже всіх передушили. На дорозі залишилося жахливе людське місиво, з якого долинали зойки ще живих, але розчавлених танковими траками людей.
Хто слабший нервами був – дурів від побаченого.
З чимось подібним, напевно, довелося зіткнутися мені й відносно недавно, – в телерепортажі Олександра Невзорова з Чечні, де танки знову, як і шістдесят років тому, пішли на людей.
Отож, виходить, що нічого не міняється у світі воєн – хіба що називається інакше.
Хтось гине, страждає, а людство не засвоює уроків, не розумнішає, а навпаки ніби деградує, повертаючись у добу дикунства, нехай і сучасного…
Пригадую рік 1965-й. Восени з військкомату принесли нам у хату ювілейну медаль «20 років Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками». Вручали, батько розписувався за неї, і як заведено, – обмивали.
Прийшли на таку подію сусіди. Гомоніли спершу стиха, згадуючи й сумуючи, трохи перегодом розмови за столом погучнішали, хтось когось уже й не слухав, повідуючи про своє. Наповнювалися гранчаки. Де й гармошка взялася, і сільський гармоніст, розтягуючи міхи, намагаючись перекричати односельців, усім видом страждаючи й урочисто водночас, з підкресленим почуттям виводив:
«Этот День Победы порохом проп-а-ах!..»
Хтось намагався йому підспівувати, але плутав слова і врешті махав рукою на таке несуголосся, підливав собі оковитої й, обернувшись до сусіди за столом, пропонував йому випити. Перехиляли гранчаки за те, щоб війна не повторювалася, щоб її, кляту, не бачити ніколи. Наливали знову:
– Ну давай!..
Слів уже й дошукувались.
Зі свого дитячого закапелка в хаті я спостеріг: батько сидів задумливо, аж ніби відсторонено від гурту. Ніби гірко згадував про щось давнє, тільки йому відоме.
Зблискувала медаль на дні гранчака з самогоном.
І сльоза на батьковій щоці...
Спохопившись, він крадькома витер її рукавом піджака і рвучко подививсь на мене. Я одвернувся, якимсь ніби й недитячим уже відчуттям зробив вигляд, що нічого не помітив.

Володимир ЛАЗОРЕНКО,
член правління Українського фонду культури,
кавалер ордена «За заслуги Ш ступеня»


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика