ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ДРУГА СВІТОВА: ДВІ ПЕРЕМОГИ, ДВІ ПОРАЗКИ

Кожної весни разом з усім людством наближаємось до чергової річниці краху одного з найграндіозніших обманів і одного з найкривавіших людиноненависницьких режимів в історії людства – німецького націонал-соціалізму, який увійшов у свідомість наших людей під назвою нацизм чи німецький фашизм. Це була війна воістину планетарного масштабу: шість десятків країн об'єднали свої зусилля, аби здолати гігантську і, здавалося, досконалу військово-політичну машину знищення, витворену гітлерівським фашизмом з Німеччини та її сателітів. Мільйони людей загинули в цій борні — як воїни чи жертви. і день закінчення в Європі другої світової війни — це, передусім, день світлої і вдячної пам'яті про них.

Чи варто сьогодні, коли серед нас ще так багато людей, які зі зброєю в руках протиставлялися фашизмові, доводити, що він був уособленням Зла, що перемога над ним була необхідна людству, а відзначення роковин цієї перемоги є природним і доцільним? Більше того, святкування перемоги над націонал-соціалізмом необхідне — і як данина пам'яті, шани і слави тим, хто здобував цю перемогу, і як пересторога тим, хто мріє за допомогою тої чи іншої людиноненависницької ідеології досягти світового панування, і як нагода для всіх чесних людей світу утвердитися в думці, що в цьому світі всяке зло, яке виступає проти законів Божих, людських і природних, кінець кінцем таки буде подолане. А наш обов'язок — об'єднуватися довкола ідей Добра і сміливо протиставлятися Злу, яке самою своєю природою приречене на поразку. Не випадково всі релігії світу вчать, що абсолютним може бути тільки добро, втілене в ідеї Бога, але ніколи абсолютним і вічно панівним не може бути зло — у якій би формі воно це виступало. Бо вічність належить добру, а не злу.
Чому ж тоді наближення кожної річниці перемоги над німецьким націонал-соціалізмом і в Україні, і в Росії, і в інших державах, що постали на руїнах імперії – СРСР, сповнене такого драматизму? Чому світлі моменти перемоги людяності над людиноненависництвом заступаються злобними інвективами, безапеляційними осудженнями, непримиренною конфронтацією? Чому осмислення в нас другої світової війни, її причин, перебігу, наслідків та уроків є таким контраверзійним, різнополюсним і задовольняє кожного разу лише певну частину суспільства, а в іншої викликає обурення?..
Цих «чому» нагромадилося вже і виникає ще так багато, що в них губиться сама подія, сама суть перемоги, здобутої колективними зусиллями людства у небувало кривавій боротьбі. Перемога над фашизмом стала об'єктом політичних спекуляцій і махінацій, засобом досягнення перемоги над політичними суперниками і реалізації власних, часто далеко не чистих задумів. Чи не відчувається цей дух конфронтації скрізь і всюди: у радіо - телепередачах, у газетах і журналах, в атмосфері зібрань політиків і, особливо, ветеранів німецько-радянської війни та ветеранів національно-визвольних змагань?
...Дивна і відповідальна роль випала нинішньому поколінню — розв'язувати суперечності і вирішувати проблеми, успадковані часто з далекого минулого, бо інакше не можемо просунутись по шляху в майбутнє.
Так, ще в 1054 році відбувся розкол єдиної християнської Церкви, а ми повинні вирішувати цю проблему зараз, бо саме через Україну проходить кривава межа цього розламу. Ще в 1596 році відбулася народорятівна Берестейська унія, а згоди серед християн України не досягнуто й досі, і далі доводиться переконувати збаламучених в очевидному: де збереглася унія, там було збережено українство в українцях. Ще в 1654 році Б. Хмельницький приєднав Україну до «єдиновірної» Москви, а чимало українців і досі не вірять у спроможність України жити самостійним державним життям. Ще в 1917 році народи Росії раділи з падіння імперії, а імперські сили нинішньої Росії все більше загрожують незалежності сусідніх суверенних держав, зокрема, України. Ще в тому ж 1917 році було проголошено лозунг «3емлю — селянам», а наші політики й досі дебатують, чи варто їм цю землю віддавати. Ще в 1929 році внаслідок сталінського «великого перелому» було зламано хребта нашому землеробству, але знаходяться й дотепер люди, що прагнуть зберегти цей колгоспний перелом навіки, хоч і під іншими назвами... Ще в 1945 році здобуто перемогу над гітлеризмом, а ми й досі не осмислили, а що, власне, сталося і як нам оцінювати цю перемогу...
Кожна з названих проблем, на жаль, не є чисто академічною. Кожна з них присутня в нашому житті, використовується противниками української державності, ділить наше суспільство на ворогуючі групи, загрожує нам конфліктами і катаклізмами.
Сьогодні на черзі — проблема ставлення до святкування 9 травня. Вона й надалі буде яблуком роздору й об'єктом спекуляцій, якщо закривати очі на правду про другу світову війну.
Якби світова війна була лише війною з німецьким націонал-соціалізмом, то все було б просто і ясно. Однак це була, передусім, війна імперіалістична — за метою, характером і наслідками. Але визнати це переможцям було і є невигідно: здобута ціною мільйонів людських жертв перемога над гітлеризмом і національно-визвольна боротьба на території імперського СРСР — усе це ніяк не в'язалося з ялтинським поділом світу між імперіалістичними хижаками. А тому і на Заході, і на Сході й досі вигідно ігнорувати той факт, що під час імперіалістичної другої світової війни було три види збройних протистоянь:
а) боротьба з німецьким імперфашизмом;
б) боротьба з російським імперкомунізмом;
в) боротьба національно-визвольна.
Усі ці протистояння відбувалися не окремо, послідовно, почергово: вони сплелися у складний клубок, і кожна група, що уособлювала ту чи іншу потугу, вела смертельну боротьбу на знищення із двома іншими. І в цих трьох різних видах боротьби були свої союзники і противники, свої герої й мученики, свої поразки й перемоги, свої переможці й переможені.
Що світова війна не зводиться до боротьби з фашизмом, добре видно навіть з кількох прикладів. Хто розгромив Польщу, а потім влаштовував спільні військові паради на відзначення цієї перемоги? — Імперфашисти й імперкомуністи. З ким боролася Фінляндія в 1939—1940 роках? — 3 радянським імперкомунізмом. І підтримувала фінів у цій війні фашистська Німеччина. На якій політичній платформі гуртував свою армію Власов? — На платформі антикомунізму та російського імперіалізму, і робив це з благословення фашистів. З ким воювала польська АК — Армія Крайова? — 3 німецьким фашизмом, радянським імперкомунізмом та українським національно-визвольним рухом...
Хто боровся з фашизмом? Тільки комуністи? Тільки СРСР? — Ні! З фашизмом боролися й окуповані ним народи Європи, і західні союзники, й імперкомуністичний СРСР, і національно-визвольні рухи, зокрема український — ОУН -УПА.
Хто боровся з комунізмом? — 3 ним воювали імперфашисти (і не з ідейних, а з імперських міркувань — у боротьбі за «життєвий простір»), їх сателіти, яким (зокрема, східноєвропейським), перемога комунізму загрожувала поневоленням (Румунія, Угорщина, Словаччина), національно-визвольні сили Польщі, Прибалтики, України (а в лавах УПА — представники багатьох народів СРСР).
Хто боровся проти національно-визвольних устремлінь поневолених народів? — їх поборював гітлерівський фашизм і сталінський більшовизм, а фарисейський і продажний політичний Захід умив руки і віддав їх на розправу російському імперкомунізмові. І якщо спільна війна з гітлерівським окупантом закінчилася в травні 1945 року, то збройна боротьба ОУН—УПА з російським імперкомунізмом без будь-якої підтримки зовні велася ще понад десятиліття. Коли ж буде вшановано їх — борців за свободу і державність України?
Чи всі учасники німецько-радянської війни боролися з фашизмом? — Ні! Ще в 60-х роках Б. Олійник писав в одному з віршів: «Одні в атаку ходили, а інші «ура!» кричали». Дехто кричить і досі. Значна частина тих, хто тепер маскується під ветерана війни з фашизмом, насправді жодного разу не вистрілили в німецький бік, а воювали з українським народом, з ОУН—УПА — почавши ще з вересня 1939 року. Вони теж хочуть зараз святкувати СВОЮ перемогу...
У другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, бо в ній було дві поразки.
Перша перемога — це перемога над фашизмом. Гітлерівський режим було знищено,націонал-соціалізм— осуджено, нацистських главарів —повішено. Ця перемога належить усім, хто її виборював — на фронтах і в тилу. І честь і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить теж їм УСІМ. Але тільки їм!
Бо друга перемога — це перемога (воєнна, але не ідейна) сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, зокрема. Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої криваві «перемоги» комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберга...
Безкарність породжує нові злочини. І щорічні конфліктні ситуації довкола свята перемоги викликані бажанням проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно-визвольних рухів кінця 80-х — початку 90-х років. Вони хочуть присвоїти перемогу над фашизмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, а цим самим обґрунтувати свої нинішні зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів.
Саме тому в Росії традиційно буває два «паралельних» відзначення свята перемоги — офіційно-державне й альтернативне імперкомуністичне.
Саме тому проімперські і прокомуністичні реваншистські сили в Україні нагнітають своє тлумачення цієї перемоги, відсікають від неї ветеранів ОУН—УПА, аби розділяти ще й цим наше суспільство, ослаблювати його у відповідальний момент національного державотворення і психологічно готувати до нового ярма. Для цього вони й досі з маніакальною наполегливістю протиставляють тих, хто в лавах Червоної Армії боровся з одним окупантом, тим, хто в лавах ОУН—УПА боровся з обома катами українського народу —націонал-соціалізмом і комунізмом.
Усвідомимо це, зробимо цю дату святом перемоги народів світу над фашизмом, віддамо належне ВСІМ тим, що боролися з гітлеризмом — ліквідуємо ще один привід для незгоди.
Але святкувати перемогу російського імперкомунізму над поневоленими народами, зокрема над українським, змушувати українців святкувати своє «визволення» ще жорстокішим окупантом — і підло, і недалекоглядно. Зло все одно не восторжествує: воно приречене — й історією, і самим Богом.
А тому не підігруймо зловорожим антиукраїнським силам. Шукаймо шляхів порозуміння і єднання — в ім'я щасливого майбутнього України, в ім'я світлої долі наших сучасників і нащадків.
Василь ІВАНИШИН
1995 – 2004рр


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика