ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ФЕНОМЕНИ АНДРІЯ НІКОВСЬКОГО

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №15

Третій феномен Андрія Ніковського сугубо літературознавчий. Він виразно склався в Перший київський період (1913-1919), зреалізувався в Другий київський період (1924-1929) літературно-критичних та історико-літературознавчих «трудів і днів» Андрія Ніковського.
З Одеси до Києва Ніковський прибув цілком сформованим літературознавцем, із добре напрацьованим методологічним інструментарієм, автором численних рецензій у київській «Раді» на нові художні твори українських письменників та наукові праці визначних вчених. Ще 1910 року опублікував у «Раді» фундаментальну розвідку «Вічна казка» про драматичний етюд О.Олеся «По дорозі в Казку». У 1911 р. його газетна публікація вийшла відбиткою як окреме видання у серії «Наші справи» видавництва «Вік». Це було найзначніше напрацювання Одеського періоду творчості Андрія Ніковського.
У Перший київський період спостерігаємо не еволюцію його світогляду і методологічного арсеналу літературознавчого аналізу, а розширення проблематики літературознавчих досліджень, застосування в залежності від потреби різних аналітичних засобів, різних наукових шкіл і течій – культурно-історичної, соціологічної, філологічної, естетичної і т.д. Не від школи до школи переходив Андрій Ніковський, а користувався всіма засобами, набутими літературознавством за всю його історію. Хибно і недоречно чіпляти на Ніковського клейма представника то якоїсь міфічної «традиціоналістської» школи, то виїмково «естетичної» критики. Вважаю недоречною вигадкою про Ніковського «між соціологізмом та естетизмом», себто від визнання ним історії літератури як історії ідей, а потім уже еволюція до погляду на літературу як «естетичного факту» у якусь певну історично означену добу. Ну і вже геть віддає літературознавчими проповідями Джорджа Грабовича балачка про «соціальну маргіналізацію, як факт біографії Ніковського» чи про «детермінованість його соціологічної маргіналізації».
Все пояснюється дуже просто: вся українська література (романтична, реалістична, модерністична) ХІХ і перших двох десятиліть ХХ ст. була поліфункціональною. Це ще 1958 р. у доповіді на славістичному конгресі переконливо пояснив всьому світові О.І.Білецький: українська література, ще в більшій мірі, ніж література російська, була відразу всім – політичною трибуною, філософією, криком і плачем поневоленого українського народу. Література була остання і чи не єдина інстанція, куди народ і його інтелігенція могли звернутися із своїми проблемами, як соціальними, так і естетичними, бо українська література все ж ніколи не втрачала статус мистецтва слова. Саме такий, на мою думку, був погляд Ніковського на українську літературу («Українська література і кріпацтво», «Українська література і російська критика», «До психології українофільства», огляди літературного процесу за 1911, 1912, 1913 рр. тощо). У всіх статтях, що стосуються окремих визначних творів і постатей, він підкреслює самобутність української літератури і її місце в світовій літературі: Вергілій – Скарн (Скарон) – Блюмауер – Осипов – Котельницький – Котляревський («вніс він прикмети власної й свого народу оригінальності»), чи: Езоп – Федр – Ляфонтен – Крилов – Глібов. У кожному ряду є по кілька «звен-письменників (себто письменників-ланок – В.Я.) у ланцюгу переймання». Ніковський зазначає, що Є.Гребінка далеко оригінальніший байкар, ніж Глібов, але історично Глібов є останньою ланкою (звеном) в ланцюгу історичного розвитку жанру байки: він, як і Котляревський в жанр бурлескно-травестійної поеми, найбільше вніс своєї й свого народу оригінальності.
Дуже легко назвати себе людиною, але дуже важко Нею бути.
Ще легше назвати себе вченим-літературознавцем, але як же важко ним бути... А особливо вченому народу підневільного, фактично окупованого. Історичні умови, жанрова ідейно-тематична зацікавленість, морально-етичне і естетичне кредо – це все матеріал для типології учених, якої не існує, хоча вже давно і не тільки в Україні її намагалися створити.
Вчений-літературознавець – творець нових знань, і творить він їх не тільки на основі художніх творів (тема, сюжет, ідея, образи, засоби художньої образності й виразності), а й на основі аналізу й синтезу панівних ідеологій доби, естетичних смаків, мод і мистецьких течій, соціологічної і моральної еквівалентності конкретної доби у зіставленні цієї культурно-історичної доби із давно минулими культурно-стилістичними і культурно-стильовими епохами. Чим ширша ерудиція вченого, тим яскравіший його талант, тим виразніший дар унікальних особливостей викладати здобуті знання у своїх писаних працях. Як правило, особливості вченого-літературознавця не піддаються систематизації. Сто років тому, в 1909 р. В.Оствальд засвідчив свій підхід до класифікації всіх вчених на основі того, чи зосереджується на одній ідеї, а чи генерує і розробляє багато ідей, себто вчений може бути вузьким спеціалістом і вченим-енциклопедистом. Саме такими були в Україні початку ХХ ст. М.Євшан, А.Ніковський, В.Державин.
Один із феноменів А.Ніковського в тому, що він міг бути і тим, і іншим, і вузьким спеціалістом, і вченим-енциклопедистом, дати якнайглибший аналіз окремого твору чи всієї спадщини письменника і подати цілісне осмислення літературного явища в світовому літературному процесі, в історичному його розвитку, в сукупності всієї спадщини і всебічного її аналізу. А.Ніковський володів соціологічним методом аналізу літературного процесу, класично розробленого Драгомановим і Єфремовим, але не зациклювався на ньому, і вже зовсім не подає ознак вульгарної соціології, до якої, скажімо, схилявся В.Державин, як радянський літературознавець.
Для прикладу наведу з’ясування А.Ніковським такого явища і окремої мистецької течії початку ХХ століття як футуризм. Проблемі футуризму критик у книзі «Vita nova» (1919) відвів два розділи: «Поезія будучини» і «Михайло Семенко». Принагідні думки про футуризм зустрічаємо і в інших розділах книги та інших працях, зокрема в статті про Рабіндраната Тагора «Поезія будучини». А в передмові А.Ніковського до видання М.Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1914) гарвардський вчений Олег Ільницький навіть добачає думки, що «могли би вплинути на «маніфести Семенка»*. Себто, А.Ніковський визнається, щоправда із якимось переляком чи літературознавчими ревнощами, своєрідним ідеологом українського модернізму, зокрема футуризму. Володимир Державин вважає А.Ніковського, і доказово вважає, ідеологом українського неокласицизму, а розділ «Бог Аполлон» із «Vita nova» – маніфестом українських неокласиків. Це феномен А.Ніковського, що кожен сучасний літературознавець, дослідник своєї окремої проблеми в літературі ХІХ-ХХ ст. знаходить там ідеологічну, методологічну, методичну присутність Андрія Ніковського: у кількох десятках наукових праць він осягнув весь літературний процес від античності до В.Підмогильного і Ю.Яновського і спроможний був написати, та й писав, насправді, компаративістську історію української літератури. Він, «граючись», себто із граціозною легкістю, творить літературознавчу компаративістику, кожне явище літератури української розглядає на тлі літератури європейської і світової, углибаючи до первнів того чи іншого явища, його витоків, еволюції, здобутків і занепаду. Ніковський щиро радів новим модерним течіям і напрямкам в літературі, хай і позиченим, але не краденим, і природним на національному ґрунті. Він не сприймав у літературі еклектику «із світових недоїдків» і радісно йшов назустріч національній оригінальності, хай і накладеній на позичену основу.
Дещо дивно читати сентенції гарвардського професора Олега Ільницького, що у «Vita nova» Ніковський «намагається (??) аналізувати Семенка», згущуючи фарби і начебто із «нотками сарказму». Що, мовляв, Ніковський «був готовий» (???) визнати М.Семенка, що він «інтересний» і має «виразний поетичний талант». Ніковський не намагався аналізувати поезію Семенка, а аналізував її, при тому значно глибше і всебічніше, аніж «заднім числом» це робить сучасний літературознавець через 90 років після Ніковського. Професор Грунський після «Vita nova» Ніковського шукав витоки національного футуризму в поезії поета XVII ст. Івана Величковського, якого, до речі, О.Ільницький і не згадує. Я не знайшов, у чому саме Ніковський згущає фарби і про що говорить із сарказмом. А справедливості ради, я особисто із «Vita nova» про футуризм взагалі, про український зокрема і про футуризм Семенка зосібна довідався значно більше, ніж із монографії О.Ільницького, і не в 2003 р., а ще далекого 1961 р., коли мені книгу Ніковського, пам’ятаю, дав прочитати Іван Світличний.
Перший київський період життя й творчості А.В.Ніковського окреслений роками 1913-1919. Творчий доробок цих шести років досить значний. Редагування «Ради», ЛНВ, «Книгаря», «Основи» (1915) і «Степу» (1916), «Нової ради» (органу УПСФ) і газети «Промінь», активна співпраця в «Книгарі» (1917-1919), у журналах «Світло», «Сяйво» і «Нова громада».
Підсумковою роботою Першого київського періоду життя й наукової творчості А.В.Ніковського стала «Vita nova». Невелика за обсягом, але ємка за суттю збірка есеїв про П.Тичину, Я.Савченка і М.Семенка. На титулі вказано ще й есей про Максима Рильського, як представника українського неокласицизму, а, головне, як одного з репрезентантів нового життя. Але, очевидячки, через складні суспільно-політичні обставини: наближення окупаційних більшовицьких військ червоної Росії і евакуацію урядових установ до Кам’янця-Подільського, Ніковський видав те, що було готове. Есей про Рильського так і не був написаний. Але був написаний і вміщений у книзі есей «Бог Аполлон», що визнаний Маніфестом українських неокласиків*, до яких зараховують Миколу Зерова, Павла Филиповича, Освальда Бурхгардта (пізніше прибрав ім’я Юрій Клен), Михайла Драй-Хмари, Максима Рильського. До «п’ятірного грона» співців підверстують і прозаїків та вчених – Віктора Петрова (Домонтовича) і Михайла Могилянського.
Про яке Нове життя писав А.В.Ніковський? Про те, що вже відбулося, чи про те, на порозі якого стояла високодуховна держава – Українська Народна Республіка і висококультурний український народ, який у найтяжчих, трагічних обставинах явив світу модернізм – символізм, футуризм, неокласиків?
Потужні таланти репрезентували Vita nova – нове життя. І характерними іменами для цієї доби Ніковський вважав П.Тичину, Я.Савченка, М.Семенка і М.Рильського. Все-таки історія взаємин Ніковського з Рильським не загубилася і не стерлася. Професор В.Панченко на основі документів розповів: «Відлуння процесу (СВУ) докотилося й до М.Рильського. 19 березня 1931 р. (у день народження!) його арештували за звинуваченням у приналежності до української контрреволюційної організації... Чекістів цікавили знайомі Рильського — Олександр Дорошкевич, Андрій Ніковський, Леонід Пахаревський, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Дейнар, Григорій Косинка, Михайло Донець… Літератори, артисти, видавці… Побіжне знайомство Рильського з Ніковським відбулося ще тоді, коли той працював у «Раді», а Максим навчався в гімназії. Тепер же йшлося про «вечірки у Ніковського», яким у ДПУ надавали особливого значення, трактуючи їх як якусь конспіративну, контрреволюційну діяльність. Рильський визнає, що Ніковський його й справді «дуже цікавив» як «блискуче-талановита постать», дуже освічена й красномовна людина». «Цей чоловік скорив, полонив мене…»*. Отож байдуже, що есей про М.Рильського відсутній у «Vita nova», він правильно названий репрезентантом нового життя, а есей про нього залишився в самому прізвищі... Взагалі, А.В.Ніковський започаткував есеїстику ХХ ст. і сам дав їй блискучі зразки. Його «Vita nova» була настільною книгою у 20-ті роки ХХ ст. Та й сам він був у гущі літературного життя: «вечірки у Ніковського», результативна співпраця із неокласиками у «Книгарі» 1917-1919 рр., творча співпраця із Павлом Тичиною у «Новій раді»: при всебічному сприянні А.Ніковського з’явилася перша збірка поета «Соняшні кларнети» (1918). Перебуваючи на еміграції, він посприяв виходу третього видання «Соняшних кларнетів» (Берлін, 1922).
У № 9 за 1910 рік «Українська хата» надрукувала рецензію на твір Олександра Олеся «По дорозі в казку» – «Червоні маки» М.Євшана. Там же була і рецензія М.Шаповала. Для М.Євшана сюжет п’єси О.Олеся «По дорозі в казку» належить до циклу віковічних пісень «про великий дисонанс», «про розлад поміж мріями і дійсністю, героями і товпою, поезією і життям»*. На думку критика, це пісня без означення часу, місця (країни). Він бачить у Олесевій казці юрбу, що кинута у безпросвітну темінь лісу, зазнає повної деформації соціальної, суспільної, людської, моральної, національної: «Їм очі зав’яжи, – цитує О.Олеся критик М.Євшан, – вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, – вони не закричать від гніву. У очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук». М.Євшан оглядаючи загальнолюдські обшири не хоче признати і не признає, що це юрба українська, що це вона каменує українського співця, і той Євшанів гедонізм (веселощі, насолода, задоволення, як мета життя) – український. І що та юрба сформована конкретно-історичними обставинами – поразкою в революції 1905 р.
Ніковський же розглядає не сюжет, а образ, поетичну формулу, в яскравій точці яких фокусується таке широке коло вражень, що той образ (поетична формула) стає спільним знаменником художності і публіцистичності, естетичної сутності і соціологічного еквіваленту, які втілює в собі Він, провідник у Казку. «По дорозі в казку» – це вже справді монографія, яка вимагає численних приміток.
У примітках до «Корчми королеви Педок» Анатоля Франса Андрій Ніковський заперечує необов’язковість приміток, уваг, коментарів до художнього твору на тій лише підставі, що художній твір – образний і його матеріалом є тільки слово «в поетичному його вжитку», а не псевдонаукові балачки і нотації. Він відразу робить екскурс в історію і знаходить в ній підтвердження своїм висновкам.
«Російська літературна школа, – зауважує А.Ніковський, і це правда, – не вимагала з часів Пушкіна й Бєлінського якихось особливих знаннів для майстра слова, всю вагу складання й розуміння літературного твору покладаючи на серце, стихійний талан письменника, на глибоку життьову інтуїцію автора і читача, на психологізм оброблення тем, на рішення певних проблем тільки в загальних, типізованих соціальних формах, на загальних побутово-психологічних контурах громадського, родинного та особистого життя та на поезії й прозі кохання». Очевидно, із наведеної тези формувалася методологія літературного аналізу. Мірилом вартості літературного твору для Ніковського є ерудиція самого автора у поєднанні з талантом, його знання як риса культурної людини взагалі і точне відтворення аксесуарів доби, побуту, взаємин. Український письменник, за Ніковським, поступається перед європейським не талантом, а знаннями, ерудицією, а значить менше дає своєму читачеві і швидше губить свою присутність в історії літератури. Він хоче для рідної літератури творів-монографій, що постали на основі глибокого вивчення, «з сильною науковою ерудицією, з доброю детальною фактурою». І як приклад – твори Бальзака і Анатоля Франса, чи «Машина часу» Уельса і «Сонячна машина» Винниченка.
Він не заперечував вимоги сентиментальних, розчулених читачів писати про любов і говорив: «Так, про кохання звичайно, але й про щоденну боротьбу за життя, славу, честь, справу, смерть, мрію, працю, замір, претензію, успіх, здобуток, втрату, нудьгу, смуток, радість, сміх, творчість, – інакше сказати, про життя у всіх проявах і формах» – і гаряче благав, щоб молода українська література «взялася поважних тем, значних ідей, шукання форми та доброї фактури».
Одна молода дослідниця стверджує, що А.Ніковський змінив пріоритети «при інтерпретації ним поетичної драми О.Олеся «По дорозі в казку». Будь-які пріоритети він міг змінити пізніше, бо «Вічна казка» написана в Одеський період ще 1910 року, а всі інші літературознавчі праці – пізнішого часу, вже Першого київського періоду його творчості.
Які ж були пріоритети Ніковського і чи змінював він їх? Як можна зрозуміти з тверджень дослідниці, – це сповідування теорії (?) (зауважимо, що рабом будь-якої теорії Ніковський ніколи не був) «триєдності ідейних критеріїв оцінки художніх творів (особиста, національна свобода та використання народної мови)». Так, він визнавав «виховну та соціомодифікуючу функцію літератури», але буде зовсім хибно твердити, що він бачив історію літератури тільки як історію ідей. Не витримує критики й твердження про «ґрунтування власних рацій на соціологічному аналізі». Не власні рації ґрунтував Ніковський у передмові до праці М.Драгоманова «Шевченко, українофіли й соціалізм», інакше він мав би полемізувати із І.Франком, який двічі вже писав про згадану працю, та мусів би розглядати й статтю у «Дзвоні» Луначарського «Драгоманов і Шевченко». Але Ніковський цього не робить, та й сама дослідниця говорить «про філологічні критерії оцінки творів Т.Шевченка». Взагалі, шевченкознавчі студії Ніковського потребують окремого дослідження. Не зовсім точним є твердження, що М.Драгоманов фактом зашкаленої об’єктивності здійснював деканонізацію образу Шевченка, а Ніковський відновлював його канон. Все-таки вчений не канонічного Шевченка відновлював, а заперечував однобокість оцінок творчості Шевченка.
Чи є вже «встановлені» пріоритети (ідейно-естетичні) у підході до національного письменства першої половини ХІХ ст. переконливими для висновку, що «у властивому йому конкретно-теоретичному «баченні» літературного процесу» – що це – провідні константи літературознавчого кредо вченого й відносять його ідейно-естетичну позицію до «традиціоналістської». Жаль, що вивчення спадщини Ніковського починається з таких сентенцій. А що він сам говорив про себе? Він зачисляв себе до того нового покоління, «що зайняло тепер місце колишніх представників нації – і вважаємо себе справжніми носителями української ідеї, робітниками чистого національного Ренесансу (стаття «До психології українофільства»), щоправда розстріляного, але це покоління Ніковського пророкувало: «Ave, Vita nova, morituri te salutant!» Це покоління безоглядно бралося за Відродження, а його можна було досягти лише утвердженням нових ідей, нової краси, нових знань і цілком нового самовираження. Літературний нарис «В.Винниченко» А.Ніковський починає відмежовуваннням від застарілих українофільських традицій, але за вимогами професійної етики не опльовує їх, а добачає в них і певні здобутки: «В оповіданнях і переказах і писаннях старших українських громадян, свідків і учасників українського громадського життя за його «палеолетичного» ще періоду...» Отже, він сповідував принцип історизму, розглядає різні явища в історичній зумовленості, через що всі його висновки є науковими, а значить і переконливими.
Українофільство патріотів «Родной Малороссии» Ніковський вважав джерелом українофобства і русифікації (за певних обставин і за певних часів). І це блискуче показав на прикладі книги проф. І.Линниченка – «Речи и поминки» (Одеса, 1914). Але й українофільство Ніковський розрізняв на ембріональне і дегенеративне, як різновиди національної свідомості: котляревщина, пошевченківство було народжене самим життям, дегенеративне українофільство, скажімо, М.І.Костомарова (еволюція від Кирило-Мефодіївського братства в 40-х і теоретик мови «для хатнього вжитку») в 70-х було, за Ніковським, продуктом, а не продуцентом. Але в обох розламах є велика культурна і наукова спадщина.
До цього «традиціоналізму» ніякого відношення Ніковський не мав.
Були ще живі традиції українофільського народництва, але в тій же статті А.Ніковський задекларував: «вважаємо себе справжніми носителями національної ідеї, робітниками чистого національного Ренесансу».
Щоправда, ці «справжні носителі національної ідеї» у 20-х рр. полетіли на «досвітні огні» і спалили крила на початку 30-х, а збуджені носителі національної свідомості в кінці ХІХ – ХХ ст. були обмануті як шістдесятники «хрущовською відлигою» в 60-х рр. ХХ ст., а в ХХІ ст. вождями «Помаранчевої революції». Українська людина отримала злидні, деморалізацію, обездуховлення, генетично-модифіковану «культуру», яка нездатна дати зерна, щоб прорости. ХХІ ст. справді формує культуру із світових недоїдків. Маємо те, проти чого безоглядно боровся Ніковський.
Андрій Ніковський працював за різних політичних режимів. За царизму героїчно ішов, як він говорив, на стріть (супроти – В.Я.) російської цензури. Він перебув цілковиту заборону української преси з початком Першої світової війни. Як виглядала боротьба Ніковського із цензурою, розповідає в щоденникових записах С.О.Єфремов: в одній із статей Ніковського була фраза – «Коли б світом опанував який розсатанілий ідіот, що все почав руйнувати, то й він мусив би лишити людину, щоб над нею свої експерименти проводити, і книгу, щоб їх описувати». Цензор викреслив «розсатанілий ідіот» і сказав: «Це ж ми». Ніковський замінив «розсатанілий ідіот» на «самодержавний Герострат». Але й це не допомогло, бо, згадав Єфремов слова І.Франка, – «екстреми ся стикають», себто крайнощі збігаються. Царський режим закривав одне за другим видання, в яких працював Ніковський, – «Раду», «Літературно-науковий вісник», «Основу». Денікінська адміністрація заборонила «Нову раду» і на восьмому числі газету «Промінь». За більшовицької окупації взагалі довелось переховуватися із Єфремовим і Стебницьким на хуторі Чорного Мини. Ховатися доводилося і на сторінках преси: він мав сорок три псевдоніми і криптоніми. Найчастіше вживані Ан.Василько та А.Яринович.
Подаємо для тих, хто відшукуватиме у виданнях 1907 – 1919 рр. твори вченого прибрані імена, якими він користувався в Одеський і Перший київський періоди творчості. Їх 35 із загальної кількості 43:
1) А. – «Рада», 1912, № 213. Дж.: ред. прим. «Ради»
2) А. В. – «Рада», 1912, № 213. Дж.: Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, с.105
3) А. Н. – «Рада», 1911, № 15. Дж.: Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, с. 96-108
4) В. – «Рада», 1910, № 225, 233, 1911, № 3. Дж.: ред. прим. «Ради»
5) В. А. – «Рада», 1912, № 213. Дж.: див. під.: Василько А.
6) А–й – «Рада», 1909, № 245. Дж.: ред. прим. «Ради»
7) Ан. – «Рада», 1912, № 163, 173. Дж.: ред. прим. «Ради»
8) Ан. В. – «Рада», 1912, № 157. Дж.: 1) ред. прим. «Ради»; 2) див. під.: Василько Ан.
9) Ан. В–ко – «Рада», 1909. Дж.: ред. прим. «Ради»
10) Ан. Н. – «Громада», 1919. Дж.: Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, с. 96-108
11) Ан. Яр. – «Укр. жизнь», 1912, кн. V. Дж.: 1) Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, стор. 97; 2) див. Яринович Ан.
12) А–я – «Рада», 1909. Дж.: ЦДІА у Львові, ф. 3с/309, спр. 1966, арк. 51
13) Вас–ко           «Рада», 1909 і далі. Дж.: ред. прим. «Ради»
14) Вас–ко А.
15) В–ко         «Рідний край», 1907; «Рада», 1909 і далі; «Основа», 1915; «Промінь», 1919. Дж.: 1) ред. прим. «Ради»; 2) див. під. Василько, А.
16) В–ко Ан.
17) В–о Ан. – Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, с. 96-108 (част. офіц.); 2) див. під.: Василько, А.
18) Ков–ський, Ник. – Дж. к. Кордуби (картотека псевдонімів, зібрана М.Кордубою (зберігається в Ін-ті суспільних наук, м. Львів)
19) Н–кий – «Рада», 1911, № 101. Дж.: ред. прим. газ.
20) Н–ський А.      «Рада», 1911, № 101; «Україна», 1914. Дж.: Комаров, 1906, № 285
21) Н–ський Ан.
22) Ник–скій Ан. – «Укр. жизнь», 1912. Дж.: Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, с. 98
23) О–о – «Рада», 1913, № 182. Дж.: ред. прим. «Ради»
24) Яр., Ан. – «Украин. жизнь», 1912. Дж.: Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, част. офіц., стор. 97
25) Я–ч, А. – «Рада», 1913. Дж.: ред. прим. «Ради»
26) Василько – «Рада», 1909-1914; «Укр. жизнь», 1912-1914; «Світло», 1911. Дж.: ред. прим. «Ради»
27) Василько, А.         «Вічна казка» (О.Олесь. По дорозі в Казку). К., 1911; «Укр. література і кріпацтво». 1911. Дж.: Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, стор. 96
28) Василько, Ан.
29) Приходько – Дж. Тулуб; Тулуб Олександр. Словник псевдонімів укр. письмен. (матеріали). Укр. Акад. наук у Києві, 1928, 34 с.
30) Стефанович, Йосип – «Громада», 1919. Дж.: Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, ч. офіц. стор. 99
31) Танаскович, А. – «Укр. трибуна», 1921. Дж.: арх. КЛН (інф. М.Вороного) (Клн. Покажчик = Калинович Іван. Покажчик до укр. соц. і комун. літ. Відень-Київ, 1921)
32) Яринович А.      «Галичина в ее прошлом и настоящем». М., 1915; «Рада», 1909-1914; «Основа», 1915. Дж.: Зап. іст.-філ. від., 1923, кн. ІІ-ІІІ, с. 96
33) Аринович, Ан.
34) Mortalis (спільно з Піснячевським, В.) – спільний псевдонім П.К. (Піснячевського, В.) та Ніковського А. «Сяйво», 1913. Дж.: «Бібліологічні вісті», 1927, № 1, стор. 122
35) Мандрівець А.
Така в загальних рисах панорама літературознавчої творчості по 1919 рік. Особливо яскравою була публіцистична і громадсько-політична його діяльність.
(Закінчення буде)
Василь Яременко

* Олег Ільницький. Український футуризм 1914-1930. Переклад з англійської Раї Тхорук. – Львів, 2003. – С.
* Державин В. Дух і джерело київського неокласицизму // «Україна і Світ», –  Ганновер, лютий 1951, зошит 4, с.13.
* Панченко Володимир. Максим Рильський, poeta Maximus // газ. «День». – 11 лютого 2005, № 24.
* М.Євшан. Червоні маки, с. 446-448.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика