ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



Голгофа батька і молитва матері

… По селу чутка пішла, що Михайло вертається. Від двору до двору перебігала, поки не зупинилася на порозі Маріїної хижки. Що тримала Марія в руках тієї миті – кинула, й у чому була, босоніж пустилася за вигін. Тільки хустку на бігу поправила та, вже виходячи з двору, зиркнула в прозористу воду в дерев»яному відрі, як ще за дівоцтва бувало. Побачила в ньому своє відображення, воно сяяло на денці, ніби у дзеркалі.

Продовження. Початок у №№ 13-15, 2008 р.

Надворі розкошував жовтень. Днина ясна була і така ж ясна, аж прозора, далечінь відкривалася. Здавалося їй, що не лише Уляники, а й увесь світ перед нею являвся, коли не йшла, а летіла свого Михайла зустрічати.
Брат мій Микола, почувши ту звістку, також прожогом кинувся з дворища слідом за матір»ю, і тепер, захеканий, намагався не відставати від неї.
- Правду ворож казав, правду!.. - повторювала вона дорогою. – Дай Боже, йому здоров»я, - вже подумки розмовляла з батьком, хоча достоту й не знала, які слова вимовить першими. Та й хіба вони щось значили тепер, коли говорило серце, ладне вискочити з грудей від хвилювання.
Тільки б скоріше побачити його живим, торкнутися зраненого тіла. Тільки б швидше настала мить, яку вона очікувала роками.
А коли одну й другу, й третю, і ще чи не зо два десятки вдів -  подруг своїх з дівоцтва - по дорозі зустріла або через тини побачила згорьованих, у клопотах нескінченних, - довго стримувані сльози так і полилися з її очей і впали у пиляву на шляху. Хусткою витерла їх і, мало не біжучи, вже бачила, як Михайло спускався з глинистого пагорбка біля церкви, ступав неквапно і важко, опираючись на милиці, але усміхався зоддалік.
Ніби й не з війни вертався, а з довоєнних заробітків на шахті.
Мати й не помітила, як проминула приміщення нинішнього клубу, а біля конюшень, розташованих за ним, уперед вихопився Микола й, обігнавши її, з усього розгону кинувся батькові на груди, міцно обхопивши його за шию.
А вже важкенький був, дев»ятирічний, батько  навіть милиці не втримав. Заточився, мало не впав,  намагаючись однією рукою підняти їх із землі, а другою обіймаючи сина, котрого не бачив майже п»ять років.
Поранена нога ще нила, проте він того болю не відчував. Захоплено дивився на сина:
- Ну козак, ну парубок, – розціловував, - дивися, який, вже й  батька подужав! - проказував, не випускаючи Миколу з обіймів.
Мати стояла поряд, перебираючи кінчики хустки.
Врешті батько поставив сина на землю й відчув у себе на грудях її дихання.
Вона припала до Михайлових уст, та враз, ніби опам»ятавшись од велетенського щастя, що охопило її, показала очима на Миколу, який стояв поряд і не зводив з них погляду.
А погляд материн говорив батькові про те, що син і справді так швидко виріс, що вже як ти й цілуватимешся перед ним.
І коли, оговтавшись від зустрічі, всі разом поверталися в село, проказувала:
- А я ж, Михайлику, вірила й не вірила тому ворожу…
- Який іще ворож? – дивувався батько, подумки бажаючи, аби ще й ще звучав її голос, за яким він знудьгувався за довгі роки війни.
- Проходив тут селом один сліпий чоловік, загадував наперед і казав, що повернеться твій Михайло!..
Розпочавши так відповідати, якось ураз вмовкла, додавши лише:
– Ет, я краще пізніше про це розповім!..
Здавалося, все лихо її стражденного минулого відступало перед щастям цієї миті.
Йшли поруч, ніби крізь райдужну арку.
Батько з якоюсь непогамовною спрагою оглядався на поле й городи, на галяви й пагорби, вкриті пожухлою осінньою травою, кущами й деревами, які він пам»ятав маленькими. І то яснішав, то сумовитішав на виду, вітаючися з односельцями, що зустрічалися на дорозі.
Чим далі вони заходили в село, тим більше вдів виглядали з-за тинів, вихоплювалися на вулицю, проводжали їх до  нашвидкуруч зліпленої Маріїними руками землянки – на місці хати, яку залишив батько, йдучи на війну.
У багатьох і такої не було, там, де стояли глиняні, ще з діда-прадіда, хатини під стріхами, розібрані «для потреб фронту»,  залишилися лише печі.  Деякі з них топилися, і гіркий дим, як долі господинь тих дворищ, із димарів здіймався в небо.
Ввечері зібравшись у Лазоренків, вони якось притишено, аж ніби приречено, ніби самі себе, а не Михайла, запитували: «А мого ж не зустрічав де?..»
Що він міг їм відповісти? Війна велика була, велика й страшна у своєму вбивчому розмахові; ще більші, неосяжні  втрати її. Незбагненні таємниці: кого вона не щадила, а кого милувала. Кому судилося пройти її від першого до останнього дня, а кому одразу впасти від кулі чи якоїсь прикрої випадковості.
Війна, вона ж таки – не мати рідна, кажучи словами популярного тоді прислів»я. І якщо тверезо поглянути, то ніби й не випливає з людської природи. Але ж саме нею, людиною, і вигадана для того, щоб неволити і вбивати.
І він, Михайло, міг би лежати десь у землі, яку називають чужою або своєю, хоча хіба тоді вже людина почувається пришельцем чи патріотам, загарбником чи захисником? Міг би навіки захолонути в снігах 1942-го під Сталінградом, полягти в Румунії, у Польщі чи на підступах до Берліна, коли їх, поранених, покинутих напризволяще долі, міг не один раз виказати той німецький бауер зі столичного передмістя. Щоб він не зробив цього, увесь їхній «госпіталь» весь час тримав його на мушці автоматного прицілу.
Та вже неможливо було уявити життя без  саме такого, а не інакшого повернення в рідні Уляники, без оцих заплаканих удів, які залишалися вдома, хоча й тут їм загрожувала небезпека часом не менша, ніж на фронті.
Міг би й батько мій стати одним із мільйонів, що полягли в тій немилосердній світовій бійні. Але Господь розпорядився інакше. Він не загинув, прийшов додому сім разів поранений; який є – був тепер увесь перед своїми односельцями, - вважай, переможець, однак безсилий спромогтися на просту й зрозумілу відповідь на їхнє болюче запитання: «А чи ж мого не зустрічав де?..» 
І чувся так, ніби винен був у тому, що інші не повернулися додому, не обняли своїх жінок і дітей, які б так само, як і його Марія та Микола, зустріли їх на околиці Уляників. Чимало з них загинули безіменними, без напису бодай на обеліску братської могили, без похоронок, а  лише з офіційним повідомленням, про те, що такий-то боєць такої-то частини пропав без вісти. Чи могло задовольнити це паперове «пояснення» рідних людини, яку проводжали у військо молодою й здоровою? Яка була комусь батьком чи сином, годувальником, без котрого та родина ще довго не могла оговтатися від злигоднів і через багато років по війні?..
Гості дякували господарям за хліб-сіль, неквапно розходилися по своїм дворищам, згадуючи одвічний сільський клопіт по господарству, по дітях, ще й після війни довго ждучи своїх чоловіків і наречених, бо, як відомо, надія вмирає останньою.
Батько з матір»ю, нарешті, залишилися самі. Гадаю, багато про що вони гомоніли після того, як випровадили гостей. Адже все треба було починати з самого початку. З чого? Напевно, з найелементарнішого: із будівництва справжнього житла й добування хліба насущного.
Так було завжди, ще з допотопних часів. Так вершилося буття простого люду, які б катаклізми не випадали на його долю. Того самого сільського люду, що споконвіку вирощував хліб, народжував і виховував дітей, покладаючись тільки на себе, на свої руки і душу.
Втім, ще й по війні, пригадую, були в батька сподівання на те, що народ, який виграв таку немилосердно жорстоку, небачену в світовій історії битву, зазнав стільки непоправних втрат, - має бути гідно пошанований правителями і жити принаймні краще, аніж досі. Хай навіть не зовсім так, як (на свої очі вони бачили) жили народи тих країн, через які прокотилася друга світова і яким вони несли волю від навали, яку тоді називали ще коричневою чумою.
Тепер знаємо напевно, що сподівання ці не справдилися.
Ні в сорокових воєнних, ні в п»ятдесятих і шістдесятих, а в сімдесятих і подальших роках про це і думати перестали, віддавши врешті многотерпеливий український люд на розтерзання дикому капіталізму.
Отож не в окопі, не в бліндажі і не  в госпітальній палаті лежачи, а, нарешті, в рідній хаті, батько уривчасто переповідав матері епізоди власної воєнної одісеї, а вона вела його страдницькою дорогою свого саможертовного буття.

Батько воював, а мати ж із двома маленьким дітьми жила в Уляниках у хаті, в яку вони вселилися одразу після весілля. І так до 1943 року, коли почав розширюватися Букринський плацдарм. Тогоріч улітку їх прибрали з окупованої території, де мали розгорнутися воєнні дії. Хати перед тим розібрали, а дерево пустили на бліндажі для лінії оборони, що будувалася за селом. Довелося матері переселятися до родичів у Малі Пріцьки. Переїжджаючи, вела з собою двох дітей, свиню кілограмів на двісті, віз був.
Свиню цю, каже, прив»язала, за возом веду, а тут така каша заварилась! Німці обороняються, наші наступають, літаки над головами висять. Гудуть так, що цей тягучий звук у самісіньку душу вгвинчується. А потім «гух!» та «гах!» – снарядні розриви після того, як літак спікірує й бомбами вдарить. І не де-небудь, а осьо-о!.. Думаю: за себе не так страшно, як за дітей. Бо що вони, бідолашні, робитимуть, якщо, не доведи Господи, снаряд у мене влучить. Якими світами розбредуться, хто їх підбере, вигодує і виростить?..
А тут б»є та б»є, й, здається, немає ніякого спасу від снарядів, що рвуться на очах. Перехрестишся, коли бомба впала не біля тебе, а десь, та й рухаєшся далі, долаючи шлях і страх.
Аж ось і на тебе летить, хрестатий. Побачила свіжу яму од недавнього вибуху, дітей туди повкидала, собою накрила і ждала, коли ж він уже одбомбиться й відлетить.
Нарешті, вже й підніматися треба, а не можу, бо вся в землі, присипана нею так, що несила встати. Воза вибухом перекинуло, свиня кудись світ за очі побігла. Починаєш розшукувати її, там і там бачиш свіжі ями од вибухів, ставиш на землю воза і, підхопивши дітей, ідеш далі…
Цей та інші епізоди окупаційного періоду розповідала мені пізніше мати, не дотримуючися певної послідовності, а кажучи про них так, як приходили вони їй на пам»ять і лягали на душу. Тож і я, переповідаючи їх, не намагався ні тут, ні далі в своїй оповіді звести їх у точну хронологію подій, бо це однак навряд чи вдалося б мені повною мірою, а викладаю материні згадки так, як звучали вони з її уст.
Ту двохсоткілограмову пацю, котра, як і моя мати з дітьми, зазнала німецьких бомбардувань, у Малих Пріцьках сприйняли за найкоштовніший скарб. Адже й тут було не менш голодно й сутужно, аніж в Уляниках, ніж у багатьох інших сусідніх – та й не лише сусідніх - селах. Материна рідня, зрадівши нежданому подарункові, швидко знайшла йому належне застосування.
Половину того скарбу мати закопала, бо треба ж було жити не лише днем сьогоднішнім, а й думати про те, що буде завтра.
А що таке сало в українському селі? Його підвішували під бантином, воно жовтіло, а потім трошечки часнику додавали, затовкували. Варили картоплю, приправляли дещицею жиру з того сала, щоб тільки запах пішов – і так виживали сім»ями і родами.                  
З дитинства пам»ятаю, як це старе сало затовкували дерев»яними товкачками і кидали в суп, запах стояв неймовірний і збуджував апетит. Від цієї нібито простої, зате здорової їжі, нас, сільських дітей, бувало, і за вуха не відтягнеш.
У родичів мати перезимувала, а весною наступного, 1944-го, у квітні чи в травні, повернулася в Уляники.
Але – куди? Підходимо до дворища, розповідала вона, а на місці хати – тільки піч та стирчить димар. Подивилася на дітей, скрушно зітхнула: помочі ждати нізвідки. У селі залишилося лише кілька чоловіків, і то – інваліди й старики. За візок – і туди, де ще недавно гримів вибухами Букринський плацдарм. І так потроху, розбираючи бліндажі на лінії укріплень, відновила хату, яку й застав батько, повернувшися з війни.
А до того усі втрьох жили під піччю, там і ночували, притиснувшись один до одного, щоб зігрітись, а в печі їсти варили.
У матері був свій фронт і своя війна, на якій теж треба було виживати. А як? Це просто жах. Жінки лопатами копали поля, один чи два коня було на все село. Ще мати розповідала, ніби у нашій місцевості до 1943 року були партизани, то вона і їм допомагала; що через дорогу жив поліцай, якого потім ніби розшукали  в Зеленьках Кагарлицького району й розстріляли.
Чи вдається мені бодай дещицю переказати те, що я чув од неї? Переконаний, що на це й цілої книги не вистачить. Мати вміла розповідати, слово в її устах було яскравим, образним, слухаючи її, ти ніби мимоволі ставав учасником тих подій, уявляв себе на її місці, на місці свого брата й сестри. Ще багато чого розповідала мені мати, дещо з того з»явиться тут і далі у цих нотатках. А дещо вже призабулося, розмилося часом, але щось навіки врізалося в пам»ять, стало ніби частиною мене самого, всього нашого роду.

Володимир Лазоренко,
член правління Українського фонду культури, кавалер ордена «За заслуги Ш ступеня»
(Далі буде)

 

 


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика