ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



З ПОЗИЦІЙ МОРАЛЬНОСТІ

Як на мене, принаймні близькі до адекватних відповіді на виклики часу в спромозі дати лише суспільство належної моральності.

За однією з версій, людину як особистість визначають інстинкт самозбереження і самооцінки, звідки й проростають дві лінії поведінки, зосібне: одні ладні відмовитися од життя заради честі, інші — від честі заради життя. Тільки моральна, духовна людина, отже  й суспільство, спроможні і сприймати, і творити культуру. Таким взірцевим явленням честі, духовності та моральності в масовому вияві і став Майдан 2004 року.
На жаль, цей національний здвиг за кілька місяців згаснув у глухому клоччі обивательства, себто тих, що легко позбуваються елементарної честі заради існування.
А тепер запитаємо себе: чи сприйметься поклик до моральності в суспільстві, де провалля між найбагатшими і найбіднішими сягає 1 (один) до 40 (сорока)?! Коли значна більшість людності підбирається до межі (чи й за межу) бідності, а невелика зграя хижаків, обікравши надбане посполитими за десятки літ, гарцює на найдорожчих у світі іномарках, ніжиться в кількаповерхових палацах, порівняно з котрими Маріїнський — таки й справді хатинка? Більше того, і далі одверто гребе на очах вітчизняної і світової громадськості, збиває людей до смерті автомобілями — причому цинічно, виклично і безкарно. З цього і подібного приводів нема чого розводитися: усім і все відоме.
Найсуттєвішим же індексом морального недокрів'я суспільства є той факт, що за часів суверенітету не розкрито жодного резонансного злочину. Відтак, хоч яких би успіхів ми сягли в економіці, нам не щаститиме, доки не покарано нелюдів, тим паче, вони ж давно відомі: від тих, скажімо, хто замовив і вбив невинного Веродюка, і до тих, хто випустив генерала — вбивцю Пукача. І це — найбругальніша форма цинізму — удавати, гейби ніхто нічого не знає. Наслідки цієї безкарності вельми тяжкі. Прокуратура, суди і міліція криміналізовані. Їм уже ніхто не довіряє, оскільки переважно судять бідних і невинних. Винні ж і багаті — відкупляються. Ви будете сміятись, але 100 (сто) наших багатих сімей володіють майже половиною національного доходу! Рівень моральності депутатського корпусу — не мені вам озвучувати. Уже одне те, що декотрі з цих «слуг народу» впродовж каденції встигають поміняти по 5—7 фракцій і партій, свідчить про їхній занульовий моральний рівень. А коли додати, що в одній і тій же залі, за тієї ж самої аудиторії ці щедролюбці встигають витерти свої закордонні черевики об знамено, якому тільки-но вчора клялися, і поцілувати друге, присягаючись на вірність і так до безмежжя, то далі вже нікуди! Але треба сказати одверто: не кращий і рідний електорат, котрий вчергове обирає ці особини. Так звана еліта рекрутується з того ж таки поля. Невже не можна хоча б озвучити імена тих, хто замовляє бандитське рейдерство, хто і з чийого дозволу скупив землі довкола Києва і великих міст — аж до таємного продажу цілих доріг, площ і Дніпрового та Чорноморського побережжя?
А хто одважиться це зробити, коли злочинець і правоохоронець «кришують» одне одного? Одне слово, злочин перестає бути злочином, коли він стає не винятком, а нормою.
Найнебезпечніше те, що ця купка скоробагатьків інфікувала цинізмом суспільство, передусім молодь, яка вже відверто заявляє: «То я маю іти в армію захищати оцих покидьків? Нема дурних». І що їм заперечиш?
І вже й справді пік блюзнірства, коли скуплені олігархами ЗМІ, за всіх цих гидот, не опускаючи очей, брешуть, що ми будуємо «соціальну державу».
Рівень моральності суспільства визначається глибиною пошанування ним тих лицарів без страху, які задля його щастя офірували не лише свободою, а й власним життям. Серед них вивищується постать Миколи Руденка — видатного мислителя — котрого визнають знані вчені світу, і, нарешті, незламного правозахисника, який пройшов арешти, ув'язнення і висилку. Одне слово, це давало всі підстави номінувати Миколу Даниловича на нобелянта!
А пішов за вічну межу якось тихо і непомітно. Звичайно, його удостоїли честі Героя України. Одначе розголосу, належного такій фігурі, уваги й пошанування він не зазнав. Лишилася по ньому спадщина з десятків романів, есе, наукових розмислів. На жаль, вони майже не увійшли в науково-мистецький обіг. І коли б не старання його самовідданої дружини, не клопоти професора Василя Яременка, редактора журналу «Дніпро», знаного поета Миколи Луківа та ще небагатьох, які, по суті, самотугом видали кілька творів Миколи Руденка, без цих подвижників про видатного сина України знав би хіба що невеликий гурт фахівців.
Здавалось би, по здобуттю незалежності, поборники її, котрі відбули в'язниці і табори за нашу і вашу свободу, мали б саме вони на святі суверенності бути не гостями, а хазяями.
А тепер погляньте, як акуратно відтісняються з активу Левко Лук'яненко, Степан Хмара, брати Горині, Іван Дзюба, перший чоловий Руху Іван Драч і — ряд можна продовжувати ще й і ще. А це ж — одні з тих, що лупали скелю в ім'я справді незалежної України. Йдеться не про посадові чини. У цих лицарів, на одміну нинішніх тимчасовців, була програма, задля втілення якої вони йшли за ґрати, а то й на смерть. То покличте їх, аби допомогли, нарешті, викристалізувати національну ідею.
Чи можна назвати моральним суспільство, яке дозволило відсунути на околицю цих перших хоробрих, звільнивши місце для різноликих перекинчиків і одвертих кар'єристів? Чи ми й справді належимо до тих, що, як співається, «вони любити вміють тільки мертвих»'? Бо тільки по смерті Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Григора Тютюнника заламуємо руки і, звівши очеси д'горі, по-лірницьки голосимо: «Ой, Боже, кого ж ми втратили?!".
Якщо ми збираємося виховувати грядущі покоління патріотів на взірцях певних учасників шоу Шустера «Свобода слова», то це ще один із показників недокрів'я суспільства. Я не беру до уваги чуток, що Савік ледве чи не заміряє стан електорату для делікатних цікавників; про те, що він просто висміює перед світом і «дражнить хохла». То справа тих, кому належить за службовим обов'язком інтересуватись подібним.
А от те, що представники т.зв. еліти самі лізуть в цю імпрезу, обливаючи одне одного брудом, буквально на межі блатного арго з'ясовують стосунки, компрометуючи увесь український народ перед світовим співтовариством — то тут уже Савік Шустер ні до чого. Погляньмо в дзеркало і ми побачимо себе, многогрішного.
Стосовно ж власне літератури й мистецтва, то нині цей духовний материк цілеспрямовано пустелізується: закриваються книгарні, виселяються з майстерень художники, знищений інститут розповсюдження книги. Одне слово, нині Україну вже іменують зоною культурного лиха. А як же інакше трактувати, коли сьогодні у нас видається лише 1,2 книжки на особу, в Іспанії — 7,8, в Росії — 4,5, у Бєларусі — 4.
Нахабно порушується закон «Про захист суспільної моралі» та «Про рекламу». І чому дивуватися, коли інформаційний простір майже всуціль окупований чужаками?
А після того, як Кабмін зобов'язав місцеві власті надавати в оренду приміщення тільки на конкурсній основі, їх, зрозуміло ж, скуповують шопи, кафе, ресторани, казино, грально-розважальні заклади. Одне слово, схоже, що ця фронтальна атака на опорні вузли духовної сфери чиниться свідомо. І чинять це люди, виплоджені в хлябах нинішньої аморальності. І що — ми їх не знаємо поіменно? Та пробі! Отже і знаємо і мовчимо. Мовчання ж і вічний супокій — на цвинтарі. А держава як живий організм має самоочищуватись. І починати цей катарсис оздоровлення треба з відкритого суду над замовниками і вбивцями Чорновола, Гонгадзе, Александрова, Гетьмана, Кирпи, Кравченка ... і нєсть їм числа. І доки це не станеться, доки мати не поховає вбитого сім (!) років тому сина — над нами дамокловим мечем з небес нависатиме неспокутуваний і непрощенний гріх.
Затим, принаймі, з'ясуємо, де ці нувориші взяли свої мільярди, і найнахабніших злодюг усе ж всадовимо на лаву. Далі — поновимо в паспорті познаку — чиїх батьків і чиї ми діти, інакше, як ми сформулюємо національну ідею?
Без цього всі програми, стратегії, плани — лише абстракція. Чи доцільно звертатися з покликом бути патріотом України  до  владних структур,  коли значна частина губернаторів є не українцями? Де ви бачили державу, в якої би титульна нація в кадровому сенсі інколи  мала менше представників у владних структурах, аніж висуванці національних меншин? Це вельми безпечний  перекос, котрий загрожує міжнаціональній  злагоді.   І  не треба примовчувати  цю проблему, боячись наразитися на звинувачення в черговому «ізмі». Краще одверто зняти цей накип задля загального добра.
Зрозуміло, що в нинішньому стані держава не в спромозі охопити все одразу. Відтак, вкотре пропоную створити координаційну Раду всіх творчих спілок і підрозділів, яка б одразу реагувала на перші-ліпші збої в духовній сфері і сигналізувала владі, пропонуючи оптимальне вирішення їх. То паче, що Президент і сам знає нагальні проблеми.  Започаткований  його указом «Інститут державної мовної політики значною мірою виб'є карти  з рук політспекулянтів на мовних проблемах. Досить резонні пропозиції викладені в «Концепції гуманітарного розвитку України».  А  оголошення   нинішнього 2008-го — роком між культурного діалогу тільки сприятиме консолідації суспільства.
…Коли багатотисячна перська армія Дарія зажадала, аби триста спартанців які стали на прю під Фермопілами, – здалися, воїни царя Леоніда відповіли «Прийди і візьми». Якщо так, загрозили розлютовані перси спартанцям, тод ми візьмемо все, вкупі з вашим життям. На що ті спокійно, але твердо відказали: «Ніхто не позбавить нас права вмерти за свою Вітчизну». Такого ж рівня духовний і ратний подвиг вчинили триста козаків під Берестечком, і тисячі сербів, які вийшли на Бранків міст, щоб стати живим щитом супроти ракет НАТО.
Тільки високоморальне, з почуттям національної гідності суспільство спроможне спородити витязів, які дадуть гідні відповіді на будь-які виклики будь-якого часу. Якщо за таким еталоном вимірювати нинішній моральний стан нашого суспільства, я не одважусь на однозначну оцінку і відповідь.
Нині Україна — це всього лише територія, розділена між кланами для визиску. І все ж, я твердо вірю, що ми таки збудуємо воістину суверенну державу. Бо, якщо маючи за плечима півтисячолітній трагічний досвід бездержавності, українці і за нинішнього безладу працюють так, ніби у них є справжня держава, — такий народ безсмертний!
Борис ОЛІЙНИК
(В основу статті покладено виступ на сесії Загальних зборів секції суспільних і гуманітарних наук АН України).


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика