ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



Голгофа батька і молитва матері

… Через кілька днів мали вже й закінчитися ті батькові «скачки», як в народі називали тоді військову перепідготовку, але повернутися додому йому не судилося.

… Через кілька днів мали вже й закінчитися ті батькові «скачки», як в народі називали тоді військову перепідготовку, але повернутися додому йому не судилося.
Війна, про яку тодішні владці казали, що вона неможлива, посилаючись на пакт про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, розпочалася. Перед такою невідворотною загрозою, що насувалася на кожну родину й усю країну, ні батько про свою недугу, ні тим паче його командири, звісно, вже й не згадували. Адже все у світі зсунулося, зірвалося зі звичної, мирної орбіти буття, розбило на друзки мільйони людських доль. Роль звичайної людини вже вкотре в історії звелася до гвинтика в пекельній машинерії війни.
Перед самим настанням чергової світової бійні батько будував лінію укріплень під Львовом. Нібито замість демонтованої за вказівкою Сталіна в районі Проскурова. Яка з них була лінією оборони, а яка лінією нападу, - нехай про це сперечаються між собою військові історики. А факт залишається фактом: стару лінію демонтували, а нову так і не збудували.
Саме там війна й застала батька.
Німці бомбардували несамовито, нещадно чужі для них позиції й об»єкти, бачили з літаків та окопів, як відступали совєти. Пропаганда істерично волала про бліцкриг - блискавичне й переможне завершення воєнної кампанії на сході. І нібито були для того вагомі підстави, бо не зустрічала попервах скільки-небудь серйозного спротиву.
Батько на власні очі бачив, як у  хаосі безладного відступу чимало військовиків розбігалися хто куди, рятуючись від смерті, яка чигала зусібіч. А коли бомби з німецьких літаків потрапляли у розкиданий довкола щебінь, то від того каміння гинуло людей більше, ніж від бомбових осколків. Живі збиралися після цих нальотів, перебинтовували поранених і брели, несучи у собі відчай і покору. Що чекало на них через хвилину, годину, через день, кому й скільки жити, – ніхто не знав і не міг знати, крім всевладного й немилосердного бога війни.
 Отак відступаючи й відступаючи серед розрізнених і, здавалось, приречених на загибель людей, десь у серпні батько приплентався  додому. Побув лише день і намірився вже йти. Мати плаче перед ним з двома дітьми на руках: Миколі, старшому братові, чотири роки, сестрі Галі – ще менше: три. Не йди, молила, інші чоловіки, дивись, он у ямах і хлівах поховалися. Пересиджують, ждуть, поки фронт відкотиться…
Але як ти не підеш, якщо все у світі зсунулося, зірвалося зі звичної, мирної орбіти буття?
Оглянувся на дворище, яке залишалося без його хазяйського ока і рук, зупинив свій погляд на дружині.
- Піду я, Маріє, - сказав, ніби вибачаючись.
- Куди, Михайле, над дітьми зглянься!.. - в її очах зблискували сльози, а двійко дітей, нічого не розуміючи, тулилися до спідниці. – Інші ж не йдуть, - шукала й, здавалось, не знаходила потрібних слів. – А там, дивися, й лиха година минеться.
Батько тамував у серці незвичну для своєї рішучої й волелюбної натури безпорадність перед бідою. Вона застилала йому зір й очікувала десь у далечині, куди треба було ще йти дні і ночі, залишаючи рідне обійстя.
- Хай собі як знають, Маріє, а я ховатися не буду…
Забігаючи наперед, скажу, що аж у 1943-му, коли наші наступали, тих уляниківців витягували з ліжок від своїх жінок, зі сховків поза хатами і через військово-польові комісаріати брали до війська. Вони довойовували. Чимало з них, не навчених по-справжньому володіти зброєю, яку треба було ще захопити у ворога, озброєного до зубів, не підготовлених до ведення бойових дій, одразу й загинули. Часто  вони не встигали навіть відійти далеко од своїх домівок. Бо які з них були вояки?
Втім, хіба легкою була доля батька, який, ніби одвернувшись від раптового пориву холодного вітру, що перелітав через дворище, докинув тоді матері:
- Та ні, Маріє. Тут не відсидишся. Круту кашу заварили правителі. А розхльобувати її нам, простим людям. Так завжди було…
Гадаю, що непросто далися батькові ті слова.
Але мати знала: якщо він щось вирішив, то перепевнити його не могла жодна сила на світі.
Поголився, склав у військовий речмішок усе найнеобхідніше і пішов на переправу.
Берег лівий, берег правий
Переправа була організована на березі Дніпра поблизу села Баликощукинка.
Тоді мостів через Дніпро майже не було, хіба що аж у Києві та ближче до Кременчука або Черкас. Через те переважно тільки переправи й працювали. Влітку. А взимку – по льоду. Зігнали сюди з усіх околиць коней, корів, бичків і хто як може  спрямовують на плот. Ревисько, гамір, здвиг худоби й людей. Плот цей тягають через річку, на тому березі його розвантажують й знову повертають на цей.
Молодих іще чоловіків, і юнаків, майже дітей, і геть солідних уже дядьків з довколишніх сіл було багато, але тільки мій Михайло, не без гордості розповідала мені значно пізніше мати, міг упіймати лошака, жеребця майже, взяти його за чотири ноги і віднести на плот для переправи на той берег. І так раз-по-раз. Я аж заплакала, коли бачила це, казала мені мати. Інші ж, хто розгублено, а хто і з подивом водночас, дивилися, як її Михайло підхоплював іще одного норовливого лошака й підтюпцем, майже бігом знову опинявся біля плоту, котрий погойдувався на воді.
Метушня й панічний страх можливої «бомбьожки» витали над ним. Чулися уривчасті людські голоси, лайка й погрози комусь і за щось, іржання коней, протяжне й сумовите мукання корів; все це, здавалося, витягувало з тебе душу. А може, вона, душа, рятувалася в такий спосіб, бо звідусіль чигала небезпека, а порятунок залежав тільки від Бога і тебе самого.
З цією ж переправою пішов у невідомість і мій батько.
Подробиць його голгофи знаю мало, бо не любив особливо  їх розповідати. Знаю, що всю війну він пройшов у складі шістдесят другій армії, якою командував генерал Чуйков.
Батько опинився в ній, відступаючи, залишаючи, як тоді повідомляли у зведеннях Радінформбюро, «города и села», лише найбільші  «населені пункти» називаючи своїми іменами. Інші ж міста і села на теренах «нєоб»ятной родіни» ніби й не мали особливого значення. Як і мільйони людей, котрі змушені були залишатися на окупованій території.
Все те відбувалося на батькових очах, котрий з відступом пройшов і  через Харківський котел, поки не опинився врешті під Сталінградом. Отам і розгорталися події, про які мені епізодично доводилося чути від батька. Зокрема виникав переді мною навдивовижу достовірний, у деталях, портрет командарма Чуйкова, а також епізоди солдатського життя на фронті. Зізнаюся, що про драми й трагедії такої сили, які розповідав батько, мені й значно пізніше не доводилося читати в книгах про війну.
До того ж кому-кому, а батькові я не міг не вірити.
І от вам Чуйков: генерал з наганом і нагаєм у руках. Таким явив мені його образ батько. Василя Івановича, казав, бійці любили, хоча той і жорсткуватий був. Отак, із пістолетом в одній руці та нагайкою в іншій, часто йшов він слідом за бійцями – і:
- Назад ні кроку! – вчувався мені його застуджений голос посеред снігового вихору й кулеметного вогню в зруйнованому майже дощенту Сталінграді. 
Це вже потім, аж якось ніби відсторонено казав батько, з»явилися загороджувальні загони, що рухалися за  солдатами, тримаючи їх на прицілі. І спробуй хоч голову повернути назад… Тільки вперед. Такий час був. Тоді зазвичай бійці вважали: якщо гинути, то краще вже від німецької кулі, аніж від своєї в потилицю. Мовляв, якщо вже тебе німці вб»ють, то хоч сім»ю не зачеплять.
Зима, розповідав, у 1942-му була суворою, морози сягали 45-50 градусів. Недаремно німці казали, що «генерал Мороз» допоміг руським під Сталінградом. За всю зиму ми не були й миті де-небудь у теплій хаті – лише в бліндажах та окопах. Кожух і валянки не допомагали. Бо ж увесь час в окопові зігнутий сидиш майже без руху, в очікуванні команди; якщо й пересуваєшся, то зовсім небагато й напівзігнутими ногами.
На обід борщ привозили, мерзлий шматок його тобі одрубали – норма. А ти вже його своїм диханням відігріваєш, відхукуєш, і скоріше лижеш, аніж їси. І це лише одна картинка з фронтового побуту, один епізод із багатьох, що свідчить про те, як доводилося людям виживати на війні.
19 листопада почулася могутня канонада, потужно вдарила артилерія, і радянські війська перейшли в наступ, утворивши котел у районі міста Клин. Там зустрілися дві армії, замкнувши кільце навколо 6-ї армії Паулюса.           
«Радість бійців» з цього приводу, а скоріше – з пропагандистською метою, як це незрідка бувало під час війни, зафіксувала кінохроніка. Ось вони вибігають з окопів. Обнімаються. Летять угору шапки.
Можливо, десь там і батько кидає свою. Пригадую, я часто передивлявся цю й подібні до неї стрічки, сподіваючись побачити в мигтливих  кінокадрах його обличчя. Мене, малого, брала в свою облогу досада через те, що такі дрібні й розмиті силуети бійців на екрані. І через те, що так швидко мерехтять вони перед очима…
Я народився в 1956 році й, пригадую, у великій кімнаті нашої хати в столі була шухляда. Коли я підріс і заглянув туди, то побачив тільки нагородні листи, на яких Ленін-Сталін зображені; самих орденів та з десяток батькових медалей там уже не було. Старші брати розстаралися. Спершу, мабуть, з гордістю носили на грудях ті ордени й медалі, а потім, граючись, погубили. Що їм скажеш: діти. Сільські діти повоєнної пори.
А ті нагородні листи свідчили, що батько одержував ордени й медалі за Сталінград і Варшаву, Київ та Прагу, за участь в операції «Багратіон», яка відбувалась на території Білорусії поблизу Бобруйська, за Берлін…
Чи надавав він тим орденам і медалям за свою військову доблесть якесь значення? Казав, що це – цяцьки, нехай дітвора грається.
Навіть на дев»яте травня, або День Перемоги, оголошений аж через два десятиліття по війні, орденів на груди не чіпляв. Цього дня разом з односельцями приходив до пам»ятника полеглим у центрі села. Стояв на милицях, без орденів і медалей на піджакові. І розповідав про війну здебільшого тоді, коли збиралися в хаті разом з іншими фронтовиками за пляшкою самогону. Лежачи на печі, я відкладав книжку чи шкільного підручника і, затамувавши подих, прислухався до чоловічих розмов за столом. Дізнаючись із них і про його, батькову війну, про її конкретну й незрідка - моторошну правду.
Востаннє його поранено в квітні 1945 року в передмісті Берліна, або, як тоді казали, майже в самому фашистському лігві.
2 травня закінчилася війна, хоча офіційно було оголошено про це 9 травня 1945-го. Того дня підписали акт про капітуляцію, хоча й після цього танки ще йшли на Прагу, де відбувалися заворушення окремих німецьких формувань.
А як поранено? На площі одного з німецьких містечок стояв будинок, де засіло кілька кулеметників. Перед ними майдан був, як на долоні, і вони прострілювали його, перекриваючи рух на Берлін. Перша група пішла на штурм і вся загинула.
Батькові судилося бути в другій. По три чоловіки. Завдання: знищити точку. Ось вони подолали зону вогню, тепер, під будинком, кулі вже не могли вразити їх. Аж ось і сам будинок, вскочили в нього.
Гадали: все. З вікон кулеметного вогню немає, і це найголовніше. Тепер тільки зняти – живими чи мертвими – тих кулеметників.
Та не розрахували. Там були гвинтові сходи, звідки ще один кулеметник прострілював вхідний пройом у тому місці, де були двері. Дав чергу і підтяв усіх трьох.
Одного вбив одразу, другого поранив  у плече, а батька – в ногу. Розривними кулями.
З того будинку їх витягувала вже третя група розвідників, що одержала завдання від командування: об»єкт замінувати й зірвати. Скоро від того будинку в центрі площі залишилася тільки купа цегли. Піднявся він на мить і з гуркотом опустився безформною масою на майдан, здіймаючи куряву. А був чотириповерховий, давній, з архітектурою, яка гармоніювала з іншими спорудами того німецького містечка, куди закинула мого батька війна.

Життя на мушці прицілу

Санінструктори нас перев»язали, розповідав батько, але в тил ніхто й не подумав відправити. Ніколи. Ніяк. Атака за атакою. Лихоманка бою: вперед, вперед!.. Та й хто належно цінував життя тих, що  вийшли з ладу? Ми ж першими йшли. Поспіхом перев»язаних, з кривавими бинтами на зраненому тілі, залишили нас в якогось німецького бауера. І уявіть собі картину: він, той бауер, стоїть біля воріт, а ми, чоловік двадцять-тридцять  поранених, тримаємо його на прицілі. Попередили: тільки скажеш своїм, що ми тут!..
А будинок, у якому жив той німець і котрого в найдраматичніші моменти ми не спускали з прицілу, з 30-го по 31 травня переходив вісім разів із рук у руки. То наші заберуть, то німці. Може, свої б, нарешті, й вивели нас у безпечну зону, казав батько, але – не встигають, бо їх знову відтісняють супротивники.
Німці мов затялися й нізащо не хотіли здаватися.
І дякувати Богу, чи людському страхові, чи милосердю, чи просто обставинам, що стрімко змінювалися, - той німець не здав поранених.
Згодом наші війська рушили вперед, а медчастина, яка йшла слідом, підібрала їх.
Батько затим поневірявся по госпіталях, поки не опинився на Кавказі, в Сухумі чи Батумі, у мене збереглася навіть світлина, де він сфотографований в антуражі південного краєвиду з морем удалині й екзотичними пальмами. Пригадую й напис під датою: «Санаторій імені Йосипа Віссаріоновича Сталіна».

(Далі буде)


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика