ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ФЕНОМЕНИ АНДРІЯ НІКОВСЬКОГО

Зібрання праць Андрія Васильовича Ніковського (1885-1942) в Україні з’являється друком вперше. І хоча вчений був державною людиною: заступник Голови Центральної Ради М.Грушевського, Міністр закордонних справ в Уряді УНР, – вибрані наукові праці чільного достойника УНР виходять не на кошти незалежної держави Україна, а завдяки фінансуванню приватної особи, відомого мецената української книги – Георгія Васильовича Щокіна, врешті, росіянина, а не українця за національністю. І виходять у світ не з державного видавництва, а з приватного Видавничого дому «Персонал».

Особою Ніковського і його науковою спадщиною почали цікавитися зовсім недавно, переважно, коли були надані в науковий обіг документи із архівів СБУ про засуджених у сфабрикованому судовому процесі над членами так званої Спілки Визволення України. Здається, початок зацікавленості спадщиною А.Ніковського поклала Надія Миронець, яка опублікувала в ж. «Пам’ять століть» (1997, № 5, с. 24-43) вісім листів А.В.Ніковського до Є.Х.Чикаленка із належним науковим супроводом. Далі – Олена Никанорова опублікувала дві статті в «Урядовому кур’єрі» – «Ніковський» (24 червня 2000 р., № 114) і «Небезпечна «гра» з ДПУ» (11 січня 2007 р., № 4), потім О.Г.Мукомела ввів сім публіцистичних статей А.В.Ніковського із «Нової Ради» до хрестоматії «Історія української преси ХХ ст.» (К., 2001). Співробітник Музею української книги Павлина Дунай у вересні 2006 р. захистила кандидатську дисертацію «Ідейно-естетичні засади літературно-критичної діяльності Андрія Ніковського». Почалися пошуки в архівах джерел до біографії і творчості вченого літературознавця і мовознавця, літературного критика, театрознавця, блискучого редактора перекладів з європейських мов, талановитого публіциста-журналіста і видавця, активного політичного і громадського діяча часів визвольних змагань 1917-1922 рр. (І.Старовойтенко, Юлія Середенко). А.В.Ніковський – видатна, виїмкова людина (феномен), котра сформувала в процесі життя цілу низку власних сутностей, властивих українському інтелігенту перших десятиліть ХХ ст., якими щедро збагатила наукову думку в галузі літературознавства і мовознавства, театральної і літературної критики, публіцистики і журналістики.
Феномен перший
Виявився цей феномен на судовому процесі над Спілкою Визволення України у березні-квітні 1930 року. Перш за все про сам судовий процес.
Найвищий суд УСРР здійснив сплановану розправу над українською інтелігенцією. Розпочався він не випадково у неділю 9 березня 1930 р. – у день народження Тараса Шевченка. Вирок українській інтелігенції був приурочений до дня народження головного ката українського народу – В.І.Леніна. У ці дати закладалася глибока суть тими, хто організував і провів ганебний процес, як перший акт геноциду українського народу: спочатку треба було знищити національний нерв, мозок, розум народу – національну інтелігенцію, усунути тих, хто міг протестувати перед цілим світом.
Більшовицька рептилька в Україні – газета «Комуніст» – робила потуги скомпрометувати саме Ніковського. Газета відвела чимало сторінок його допитам, які вели громадський обвинувач Панас Любченко – один із керівників комуністичного уряду України та головуючий на суді – «тов. Михайлик». Проти Ніковського газета опублікувала статті «Закордонний міністр Петлюрівщини» Ф.Крушини, «Красномовна анкета» якогось «Ол. Ж.» та редакційну «передовицю» 20 квітня, перед оголошенням вироку 21 квітня напередодні дня народження Леніна (22 квітня).
Читаю в газеті «Комуніст» за 10 березня, на другий день судового процесу, знущальний репортаж про встановлення соціального походження підсудних:
– Ваше походження (запитує підсудних по черзі головуючий на судовому процесі – В.Я.)
– Єфремов – син священика
– Чехівський – син священика
– Дурдуківський – син священика
«В залі чути гомін» (інформує Ол. Ж. – В.Я.)
– Ніковський – син священика (запам’ятаймо: це сказав сам Ніковський, – В.Я.)
– Гребенецький – син священика
– Павлушков – син священика
– Трезвинський – син священика
«В залі сміх зростає» (іронізує Ол. Ж.)
– Заліський – син священика
– Голоскевич – син священика
– Туркало, Кудрицький, Болозович – сини священиків.
Дуже «красномовна анкета»! Справді. Вона через майже 80 років заставляє задуматись: від митрополита Іларіона (ХІ ст.) і до Г.Кониського (XVIII ст.) понад 90 відсотків книжників і письменників – священики, а в ХІХ ст. – їхні діти. Я свого часу займався історією української журналістики, зокрема розвитком журналістики в Харкові після відкриття місцевого університету в 1805 році. Впадало в око, що найкращі викладачі, вони ж і організатори харківської журналістики, – сини священиків із центральних російських губерній. Мимоволі поставало питання: чому ці поповичі із Рязанської, Ярославської, Орловської губерній з таким ентузіазмом раптом заходилися біля української, харківської журналістики. І відкрив ще тоді феноменальне явище. Викладачі нововідкритого Харківського університету Розумник Тимофійович Гонорський, Євграф Матвійович Філомафітський, Іван Овсійович Срезневський та інші – всі сини священиків. Їхніх батьків, високоосвічених священиків, Катерина ІІ переселила в центральні російські губернії із України. Здійснила, так би мовити, «обмін кадрів», направивши в Україну для проведення русифікації «чорні хмари» (так і називається у І.С.Нечуя-Левицького роман – «Чорні хмари» – В.Я.) гундосих малоосвічених російських дячків, які замінили учителів-українців у народних «дяківських» і церковнопарафіяльних школах, завели в Україні «церковно-приходские школы» и «народные училища», в яких стали навчати російською мовою. Але тільки-но завесніло на Україні – сини українських священиків подалися до Харкова викладати в університеті, видавати газети і журнали з підкреслено місцевими українськими назвами: «Украинский вестник», «Украинский альманах», Украинский журнал», «Харьковские известия», «Харьковский домовод», «Харковский Демокрит» і т.д., і т.п.
І постає питання, яким же було виховання в священицьких сім’ях, діти яких масово поповнювали лави української національно-свідомої інтелігенції?! Іван Нечуй-Левицький, Степан Руданський, Володимир Свідзинський, Михайло Грушевський аж до Павла Тичини, – всі сини священиків. Це десятки імен.
За більшовицького режиму всі вчені, письменники, державні діячі, народжені і виховані в священицьких сім’ях, були перетворені в соціально-ущербних громадян, ізгоїв, заготовок для численних гулагів, ленінсько-сталінських концтаборів. Більшовицько-чекістські, фактично окупаційні, каральні органи знищили десятки тисяч українських священиків за прямими і відомими вказівками ще пріснопам’ятних Леніна і Троцького.
Як випливло на судовому процесі, із священицького гніздов’я злетів в український вирій син отця Василія Ніковського – Андрій. З’явився на «земну юдоль» – долину плачу і сліз, якою була Україна, і впродовж короткого, але діяльного життя славного українського поповича – Андрія Ніковського. Національно свідомому українцю часто доводилось приховувати «ущербне» класове походження, хоча на Східній Україні поповичі, як правило, поповнювали ряди різночинців, а не духовенства і творили не «попівську літературу», якою вона була, за словами І.Франка, на Галичині до 1848 року (див. «Критичні письма о галицькій інтелігенції» І.Франка), а світську – романтичну, реалістичну, модерністську літературу і, як правило, йшли в ногу з часом, або й випереджали його. Проблема, варта окремого дослідження.
На другий день судового процесу у справі СВУ 10 березня 1930 р. газета «Комуніст» вмістила щось на зразок «викривального фейлетону» під заголовком «Красномовна анкета». Чи справді вона сприймалася читачами і в залі суду так, як про те пише прихований за криптонімом «Ол. Ж.» автор. Сьогодні, майже через 80 років після першої судової розправи над українською інтелігенцією (далі вироки виносили «трійки» або й просто розстрілювали без слідства і суду), цей матеріал читається як багатозначний документ, як звинувальний акт комуністичній ідеології, яка рано чи пізно в особі її носія – Комуністичної партії – має постати перед судом народів світу. Автор «Красномовної анкети» пише: «Уже формальний допит підсудних дав деякий матеріал на соціальну характеристику тих, хто ставив за свою мету:
– Визволити неньку Україну від більшовицького ярма!
Відповідають на запитання тихо.
– Ваш вік?
– 44!
– 46!
– 53!
Тільки троє-четверо «молодих».
Орган ЦК і Харківського Окружкому КП(б) газета «Комуніст» 20 квітня 1930 р. у передовиці «З підсумків процесу «СВУ» фактично не подала жодного факту злочинної діяльності 45 підсудних. Насправді процес відбувався не у справі «СВУ», а в справі УНР і її колишніх керівників та урядовців, відбувався суд окупантів над українською державністю, над її символом (знищеним найманим бандитом-вбивцею) – С.В.Петлюрою. Оскільки всі вони були українськими інтелігентами, національною культурною елітою (Єфремов, Ніковський, Чехівський, Дурдуківський, Старицька-Черняхівська, Черняхівський, Ганцов, Павлушков, Івченко, Голоскевич, Кривенюк, Слабченко та інші), то по суті – це була перша масова розправа над українською інтелектуальною елітою, національною інтелігенцією. Після вчинених масових вбивств української інтелігенції М.Муравйовим з наказу Леніна у 1918 р. – це була спроба Комуністичного окупаційного режиму надати розправі вигляду «законності». Але ж ми знаємо, що із 45-ти засуджених до 10 років ув’язнення і навіть із тих, хто був засуджений на кілька років, – ніхто більше до Києва не повернувся, а трохи пізніше навіть засуджені «умовно» були розстріляні чи замордовані у катівнях НКВС. «Комуніст» просторікував: «Перед пролетарським судом пройшов цілий ряд уенерівсько-петлюрівських міністрів, що й змушені (справді тортурами змушені! – В.Я.) були докладно крок по крокові розповісти про ввесь шлях зради та запроданства тієї повії, що звалася УНР та її урядом». Ось у чому бачив суть справи «Комуніст», а не в міфічній СВУ. У передовиці «Комуніст» зізнається: «Та найхарактернішою фігурою був Ніковський – закордонний міністр петлюрівщини, що поставлений віч-на-віч із своїм минулим, що говорило устами десятків ним підписаних актів запроданства, зради, змушений був перед усім світом викласти історію уенеро-петлюрівщини». А при чому тут СВУ? Отже, судили за минуле. За цією логікою «Комуніста» зразка 1930 року сьогодні можна судити Симоненка П.М. тільки за те, що він був у складі уряду В.Ф.Януковича, який перейшов у опозицію чи за співжиття із тією повією, що звалася УРСР та комуністичним урядом. Над А.В.Ніковським була фактично підступно (він одержав від влади дозвіл на повернення в Україну і працевлаштування у ВУАН) вчинена розправа, яку фашиствуючий режим ховав за демагогією та відвертою брехнею. Така правда.
У списку осуджених А.В.Ніковський ішов п’ятим. «Милосердя» т.зв. «пролетарського» суду полягало в тому, що він дозволив собі «зниження вищого заходу соціальної оборони – розстрілу його, Ніковського, Андрія Васильовича позбавити волі з суворою ізоляцією терміном на десять років з поразкою прав на п’ять років»...
Присуд А.В.Ніковський відбував на Соловках, але якимось дивом у 1937 році не був розстріляний, а після десятирічного ув’язнення 21 квітня 1940 р. був звільнений під нагляд НКВС і відправлений до Ленінграда, де жила його донька Галя, уже дружина морського радянського офіцера. У 1941 р., з наближенням фронту до Ленінграда донька була відправлена в евакуацію, а Андрій Васильович, як «ворог народу», залишився у блокадному Ленінграді, де й загинув від голоду в 1942 році. Коли саме, ніхто не знає. Слідів доньки Галі і сина Володі (Лодика) ніхто ніколи ще не шукав. Навіть МЗС, незалежної від обов’язку зробити це, України. А уряди Японії, Франції, США шукають постійно могили своїх співвітчизників, що загинули у Першу і  Другу світові війни.
Така сумна трагічна доля Великого українця Андрія Васильовича Ніковського, людини різнобічно талановитої, високоосвіченої, гармонійно розвиненої, патріотично налаштованої. Один із сотень діячів Відродження 20-х рр. ХХ ст., які захоплено вітали Нове життя, знаючи, що вони тим життям роковані на смерть: «Ave, vita nova! Morituri te salutant». Такий епіграф взяв Андрій Ніковський до книги нарисів «Vita nova» (1919) – і безоглядно кинувся у вир боротьби за Україну. Таким сином священика має пишатися Україна. Хоча... Але... Ніковський двічі прирік себе на смерть сам. Перший раз, коли повернувся з еміграції. Чотири роки не бачив дітей. С.Єфремов кликав до праці в Академії наук, а еміграція розчарувала, працювати там не було з ким, втрачалась перспектива і надія повернутися в Україну на білому коні.
Другий раз прирік себе на смерть, коли дав згоду співробітничати із ДПУ. Він поділився із Єфремовим, що його настирно вербує ДПУ. І Єфремов порадив іти на співпрацю, хибно вважаючи, що краще буде, як ДПУ одержуватиме інформацію про настрої серед працівників Академії від своєї, чесної людини, ніж хтось інший, кого вони не знають. Це була трагічна помилка обох – і Ніковського, і Єфремова.
Ніковський не приховував від колег своїх візитів до ДПУ, розповідав про це відкрито, а про це в ДПУ, очевидячки, знали. Співробітники ставились до цієї гри в смерть по-різному, а дехто (Марія Грінченко) вимагав від С.Єфремова звільнити Ніковського з роботи. Врешті він запив. 12 січня 1929 року С.Єфремов із сумом записав до «Щоденника»: «Бачився з Андрієм Васильовичем. Погибає чоловік, а може й загинув. Зіпсував мені він день і своїм виглядом (п’яний, як ніч), і своїми розмовами». 23 липня 1929 р. Ніковського заарештували. Детально про цю життєву драму вченого розповіла Олена Никанорова в статті «Небезпечна «гра» з ДПУ» («Урядовий кур’єр»).
Феномен другий
Наукової біографії А.В.Ніковського, хоч вже минуло понад 65 років від часу його загибелі, ще не створено. Джерел для її написання більш ніж достатньо: щоденники Є.Х.Чикаленка, В.К.Винниченка, С.О.Єфремова, Г.Костюка, спогади Олени Журливої, Галини Журби, Б.Д.Антоненка-Давидовича і численних свідків подій 1913-1919 рр. у Києві, три томи документів у архівах СБУ, фонди ЦНБВ, врешті матеріали до бібліографії літератури про А.В.Ніковського уклала Павлина Дунай. У існуючих довідниках і друкованих джерелах багато різночитань, помилок, неточностей. Отож наукововивірена біографія вченого – завдання майбутньому дослідникові, а наше – окреслити бодай в загальних рисах головне і цікаве для широкого кола читачів та те, що відоме сьогодні.
Перший життєпис А.В.Ніковського був поданий у другому-третьому томі Записок історико-філологічного відділу ВУАН (1923 р., с. 94-108). Належав він, очевидно, С.О.Єфремову, який в листах агітував Ніковського повернутися в Київ і готував йому місце роботи в Академії Наук і, відповідно до анкетних вимог влади, подавав неповну бібліографію його праць і відомості, які б не мали зашкодити А.В.Ніковському. Єфремов, як син священика, добре знав станове походження свого молодшого друга, до якого ставився як до рідного сина, чотири роки виховував його неповнолітніх дітей і через те не підкреслював родове коріння, а тому й написав: «Андрій Васильович Ніковський народився року 1885-го 3 жовтня в селі Малий Буялик на Херсонщині в 28 верстах від Одеси. Мати – українська селянка з-над Березані Одеського повіту, батько писався очаківським міщанином, а походив з якихось дрібних панів з Київщини». Оці відомості і стали, здається, джерелом для енциклопедичних довідок і нарисів Б.Кравціва і Ю.Лавріненка в еміграційних виданнях. Так, Ю.Лавріненко пише, що Ніковський народився «у бідній приміській селянській родині» (Ю.Лавріненко. Розстріляне відродження. – К., 2001. – С. 640). Сучасний же дослідник історії української журналістики О.Г.Мукомела стверджує, що Ніковський народився «в родині агронома» (Історія української преси ХХ століття. Хрестоматія. –  К., 2001. – С. 181), а Олена Никонорова соціальне походження Ніковського взагалі обходить (згадані статті в «Урядовому кур’єрі»). Нам залишається вірити сказаному самим Ніковським: син священика. І це дуже промовисте твердження. А на вимогу слідчого ДПУ А.Ніковський так виклав свою автобіографію: «Народився я в болгарському селі Малий Буялик під час батьківських мандрів за заробітком по панських  маєтках (1885); шости років, після смерті батька, переїхав до Одеси і жив, і виріс у єврейських кварталах цього міста. Скінчив народну школу і допомагав своєму вітчимові на роботі в лазнях, чистячи одвідувачам чоботи, підсушуючи простирадла, бігаючи за квасом і милом» (Цит. за статтею Юлії Середенко. Джерела до вивчення біографії А.Ніковського. // ж. «Наукові праці Національної бібліотека України ім. В.І.Вернадського». – К., 2006, вип. 16, с. 448-457). Отож, жодна з «білих плям» біографії А.В.Ніковського не знята. Я тільки акцентував потребу наукового вивчення його біографії. Були, начебто, в нього брати, працювали в Одесі биндюжниками. За їхньої допомоги, знову начебто, Ніковський хотів переправити С.О.Єфремова за кордон, коли зрозумів, що його повернення з еміграції було помилковим. Та С.О.Єфремов категорично відмовився.
Здобувати освіту розпочав у Одесі, використовуючи для цього вивіски на вітринах одеських магазинів. За цим заняттям, випадком долі, побачив його один одеський меценат і запитав, що він робить: «Учусь, дядю, читати». Відповідь настільки зворушила панка, що він заопікувався хлопцем і Андрій у 1897 році закінчив народну школу, а в 1905 році – п’яту одеську гімназію. На канікулах підробляв «мальчиком на побегушках» у відомих тоді в Одесі лазнях Ісаковича. З чотирнадцяти років заробляв на прожиття приватними уроками.
У 19005 році поступає в Новоросійський (Одеський) університет на природничий факультет, але невдовзі переходить на слов’яно-руське відділення історико-філологічного факультету. У 1912 р., коли залишилося скласти іспити на одержання диплому, – він був запрошений на посаду вчителя російської мови і літератури в старших класах двох жіночих міністерських гімназій. Учителював цілий шкільний рік, а в 1913 р. отримав університетський диплом і на запрошення Є.Х.Чикаленка переїздить до Києва і стає головним редактором щоденної української газети «Рада».
Так закінчився перший Одеський період життя й творчості Андрія Васильовича Ніковського. Він обіймає роки навчання в університеті під керівництвом відомого професора Б.М.Ляпунова. Не раз виїздив на діалектологічну практику в села Хотинщини і в інші місця. Уже в університеті він сформувався як мовознавець-лексикограф, автор майбутнього «Українсько-російського словника» (К.: Горно, 1926), один із редакторів академічного «Російсько-українського словника» (залишився незавершеним через арешт всіх редакторів-упорядників: В.Ганцова, Г.Голоскевича, А.Ніковського, С.Єфремова) та редактор-упорядник третього, виправленого й доповненого (спільно із С.Єфремовим) «Словника української мови» Б.Д.Грінченка (із названої причини видання зупинилося на третьому томі – «К–Н»). Осяги А.Ніковського на мовознавчій ниві у нашому виданні подано виїмково, але й той матеріал засвідчує, що комуністична система українське мовознавство, власне його найвидатніших представників, вирубала під корінь, а ті, що їх заступили, з’явили тільки жалюгідну подобизну справжніх мовознавців.
Перший Одеський період життя й творчості Андрія Ніковського – це не тільки його університетські роки та рік учительської праці. Одеса на зламі ХІХ–ХХ століть була великим і визначним українським культурним центром та центром активного громадського життя. Це було величне українське місто і за населенням, і за традиціями, і за культурою, хоча там жили масово і євреї, і греки, і молдавани, і болгари, і росіяни. І все ж не вони творили лице Одеси, а тим більше – не Катерина ІІ, холуї і подножки якої через відсутність української влади сьогодні так запопадливо і зухвало заглядають під бронзове одіяніє вінценосної розпутниці із вдячністю за те, що «доконала вдову сиротину» (Шевченко). Не вона неприступну турецьку фортецю Хаджібей перетворила в груду каміння. Запорозькі козаки і їх кошові отамани З.Чепіга та А.Головатий це зробили, а потім запрягли воли в плуга: Головатий поганяв, а Чепіга тримав у руках чепіги плуга, – і проклали глибоку борозну, по якій сьогодні пролягає знаменита Дерибасівська. Хай живе культ Дюка Рішельє і Дерибаса, але чому не те, що культу, а навіть пристойного пам’ятника кошовому Чепізі, чи таким знаменитим одеситам, як А.В.Ніковський чи М.Ф.Комаров (М.Уманець) – автор знаменитого фундаментального «Російсько-українського словаря», що вперше побачив світ 1893 р. у Львові, коли Ніковський навчався в Одеській V гімназії, а друге, перевидання, здійснив сам Ніковський 1924 року у берлінському видавництві «Українське слово» зменшеним форматом фотографічним способом для поширення української культури серед еміграційного українського середовища, часто вкрай зросійщеного. Безперечно, М.Ф.Комаров – один із учителів А.В.Ніковського і вони обидва заслуговують на пам’ятник в Одесі. Величний пам’ятник. І не тільки як творцям Словників, що унормовували українську літературну мову, формували її граматику і науковий правопис, на який ми не спромоглися ще й сьогодні.
М.Ф.Комаров – один із провідних діячів одеської «Громади», заснованої ще наприкінці 60-х рр. ХІХ ст. і тісно зв’язаної із старою київською «Громадою» та М.Драгомановим на еміграції. Мовознавчий феномен А.Ніковського має бути сьогодні максимально відроджений і спопуляризований, – і цим належно пошанований.
Ніковський саме в Одесі пізнав народницьку ідеологію і практику «Громад», тут був свідком українського повстання на панцернику «Потьомкін», в Одесі з’явилися перші видання українського модернізму: альманахи «З-над хмар і долин» (1903) М.Вороного і «Багаття» (1905) Івана Липи. Ще в Одесі застав Ніковського маніфест М.Вороного у ЛНВ (1901), який вимагав відходу від народницьких шаблонів, піднесення української поезії до рівня світового і проголошував гасло «чистого мистецтва». Досить активний літературний процес і активне громадське життя, нові літературні люди і численні течії уже в Одеський період життя й творчості виробили в Ніковського чіткі наукові, філософські, ідеологічні, естетичні і морально-етичні принципи, критерії та позиції, які в подальшому вже не зазнавали якоїсь суттєвої еволюції, змін, ідеологічних і політичних хитань із крайнощів у крайнощі. На 1913 рік Ніковському вже було 28 років, був одружений на красуні-грекині Наталії Дмитрівні Христо і мав доньку Галю і сина Володимира, якого друзі любовно звали Лодиком.
Ще в 1906 році в Одесі, як і по цілій Україні, було організовано «Просвіту». Її головою став все той же М.Ф.Комаров. Від початку і до урядового закриття «Просвіт» у 1910 р. А.Ніковський входив до правління «Просвіти», був її секретарем і бібліотекарем і від 1907 року почав активну журналістську діяльність у місцевій пресі і дописуючи до київської «Ради», що постала на місці розгромленої царськими жандармами «Громадської Думки» – першої щоденної україномовної газети на Східній Україні, – хоча 1905 р. явочним порядком вийшло п’ять чисел лубенського «Хлібороба». А.Ніковський активно поширював в Одесі українську пресу, зокрема ЛНВ і «Раду», систематично дописував до «Ради» і інших видань. Його «Листи з Одеси» подавали широку панораму не тільки місцевого життя, а й усіх загальноукраїнських проблем.
(Далі буде)
    

 

8



 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика