ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«ВЕРХОВИНЕЦЬ ІЗ СЕРЦЕМ СОБОРНИКА»

Власне, в цій назві виставки – сутність людини, яка походила із Закарпаття, не раз окупованого чужинцями, і однак завжди відчувала спорідненість із Великою Україною. В музеї книги та друкарства України експонується виставка, присвячена 75-літтю від дня народження Олекси Васильовича Мишанича, доктора філологічних наук, член-кореспондента НАН України, який понад 45 років працював в Інституті літератури імені Т.Шевченка.

У музеї відбулося виїзне засідання вченої ради цієї установи, на якій коли б жив Олекса Васильович, то почув би багато добрих слів на свою адресу. Він був охоронцем українства не тільки в нас, а й в усьому світі. І в цьому пересвідчуєшся, коли оглядаєш вітрини, де вміщені його праці, вражаєшся огромом інтересів, пошуків, зацікавлень. Про це, власне, йшлося в нашій розмові з працівниками музею – науковцем Надією Цендрою та заступником директора Дмитром Палієм.
Олекса Мишанич народився 1933 року на Закарпатті у віддаленому селі Ляховець (тепер Лісковець) Волівського (нині Міжгірського) району. Сім’я була багатодітна, батьки неписьменні, але всіх дітей вивчили, семеро з них отримали вищу освіту. В 1939 році Мишаничі спустилися з верховини і перебралися в низинне село Барвінкош (тепер Барвінок) поблизу Ужгорода. Тоді ж шестирічний Олекса став учнем сільської народної школи з двомовним навчанням – російською та угорською. З листопада 1944 року цей край став Закарпатською Україною, а з лютого 1946 року – областю УРСР.
Хлопець закінчив середню школу в Ужгороді. Тоді в цьому місті відкрився університет, наймолодший в Україні, і Олекса вступив на філологічний факультет. По його закінченні два роки працював на місцевому радіо, а 1958 року вступив до аспірантури Київського Інституту літератури Т.Шевченка на відділ давньої української літератури і став учнем професорів О.Білецького та М.Гудзія. Він захистив дисертацію «Історія літератури Закарпаття 17-18 століття», через два роки вона вийшла окремою книжкою. Це було перше дослідження на таку тему: вчений, ознайомившись із першоджерелами, книгодруками, зробив висновки, які й понині є актуальними. Йдеться про те, що закарпатська література, попри свої специфічні особливості, є невід’ємною частиною українського письменства.
Н.Ц.:- Карпатська тема завжди цікавила О.Мишанича. В одній із вітрин виставки ми вмістили твори письменника Василя Гренджі-Донського, творчість якого досліджував Олекса Мишанич. Цей письменник був заборонений за радянських часів, бо емігрував за кордон. На початку ХХ століття в Закарпатті ситуація була настільки складна, що інтелігенція опинилася на роздоріжжі – в краї панувало засилля чужинських мов. В.Гренджа-Донський перший із письменників перейшов на українську літературну мову та фонетичний правопис. Але, на жаль, був одиноким, бо навіть крайова організація комуністів, якій за радянських часів приписували першорядну роль в українізації населення Закарпаття, насправді ж зробила це тільки в 1926 році, з наказу зверху.
– Радянських комуністів.
– Звичайно. Як і О Мишанич, В.Гренджа-Донський народився в Міжгірському районі. В 1939 році потрапив до німецького концтабору, зумів утекти з полону, перебратися до Братислави, де й прожив до смерті. У радянській Чехословаччині він працював скромним бухгалтером на кіностудії і, звичайно, писав. Олекса Васильович налагодив із ним зв’язок, листувався, відновив забуте ім’я цього письменника, вірші якого раніше вчили в закарпатських школах, зокрема «Ми українці»,де є такі рядки: «Ми українцями звемося, а не руснянські русини». Василь Гренджа псевдонім взяв, мріючи про Україну від Тиси до Дону.
Вершиною карпатознавчих досліджень Олекси Мишанича стало видання спадщини Августина Волошина, першого президента Карпатської України, публіциста, вченого, греко-католицького священика. Він написав велику передмову, проілюстровану рідкісними світлинами А.Волошина, який загинув від рук енкаведистів. Ця передмова вийшла пізніше окремою брошурою і представлена на нашій виставці.
– Олекса Мишанич відомий своїми гострими науково обргунтованими виступами проти сепаратистів, які вже в незалежній Україні почали розігрувати «русинську карту».
– Вони спочатку прикривалися етнографією і назвали себе «Обществом подкарпатских русинов», а коли зареєструвалися, то одразу почали вимагати автономії краю, звинувачуючи український уряд у «геноциді русинів». У побуті члени «Общества» не користуються цією русинською мовою, а угорською або російською. Очолив його професор Ужгородського університету Іван Туряниця. В цьому навчальному закладі сильний русинський осередок, там вербують і зомбують студентів, сільських юнаків і дівчат, які, повертаючись додому, кажуть, що вони не українці, а русини.
В «Обществе» більше громадян Угорщини, Словаччини, ніж українців. Я виросла в Закарпатті і знаю, що старі люди, як, приміром, мій дід, називали себе русинами, тобто не мадярами, а нащадками русичів. І ось ці провокатори здійняли бучу про відрубність Закарпаття, а місцеві науковці це слухають і мовчать.
– Але не мовчав Олекса Васильович. Він писав про цей рух, виступав із доповідями на міжнародних конференціях, симпозіумах.
– У 90-х роках професор Магочі з Торонто, коли русинство тільки-но піднімалося і він його спонсорував за кошти іноземних розвідок, запросив до Канади О.Мишанича і М.Мушинку, професора Пряшівського університету виступити з доповідями про русинство, сподіваючись привернути їх на свій бік. Але з цього нічого не вийшло. Магочі організував кампанію проти цих славістів, обливав їх брудом, вдавався до різних інсинуацій. Невдовзі з’явилася книжка «Энциклопедия Подкарпатской Руси» І.Попа, московського історика, славіста, який переїхав до Ужгорода і спеціалізувався на русинстві.
Відповіддю на цю провокативну книжку стали праці О.Мишанича «Энциклопедия Подкарпатской Руси» що за нею» та «Від карпатських русинів до закарпатських українців». Крім того, вчений виступив із доповіддю на V міжнародному конгресі українства у Чернівцях. Він гостро критикував антиукраїнське, антинаукове, заполітизоване видання «Энциклопедии Подкарпатской Руси» (ЭПР), яке поширює міф про відрубність Закарпаття від України, намагається витворити із закарпатських українців окремий русинський народ. Підготовлена і видана на кошти американських спонсорів «ЭПР» виконує замовлення закарпатських політичних сепаратистів, які виношують думку про відірваність Закарпаття від України і повернення її до складу сусідніх держав періоду першої половини ХХ століття, тобто до Угорщини, Чехословаччини.
– Пані Надіє, мені видається, що тут доречно й доцільно процитувати деякі фрагменти з книжок Олекси Васильовича, які експонуються на виставці:«Нині І.Поп запопадливо працює в інтересах тих міжнародних антиукраїнських сил, які намагаються повернути колесо історії назад, і творять міф про «Підкарпатську Русь» і «русинів». Вислідом цієї його роботи і є «ЭПР». Серйозне заперечення викликає передусім назва його книжки «Энциклопедия Подкарпатской Руси». Відомо ж, що під назвою Підкарпатська Русь Закарпаття входило до складу Чехо-Словацької республіки в 1919-1938 роках. До 1919 року назва Підкарпатська Русь щодо території нинішнього Закарпаття не вживалася й ніде не зафіксована. З-поміж двох штучних назв – Русинія (Rusinsko) і Підкарпатська Русь – вона була накинута Закарпаттю Прагою і протрималася до жовтня 1939 року, коли було прийнято назву Карпатська Україна. До 1919 року територія Закарпаття не мала окремої назви, свої назви були тільки в адміністративних одиниць – комітатів (жуп) у складі Угорщини. Наукова історіографія ХІХ початку ХХ століття користувалася назвами «Угорська Русь», «Русь Венгерськая», «угро-руси», «угорські русини», «угро-русские».
Отже, вживати для Закарпаття назву Підкарпатська Русь при викладі подій до 1919 року – антиісторично і ненауково. Щодо 1919-1938 років, то ця назва виправдана, але тільки як офіційна, встановлена чехо-словацькою владою, яка при тому переслідувала за вживання назв Україна, Карпатська Україна та інших.
Назва Карпатська Україна проіснувала недовго – з жовтня 1938 до березня 1939 року. Угорські окупанти назвали Закарпаття Карпатською територією. З листопада 1944 року воно стало Закарпатською Україною, а з лютого 1946 року Закарпатською областю Української СРС. Двадцятирічне перебування Закарпаття у складі Чехо-Словацької Республіки (1919-1939) не дає підстав переносити тимчасову назву на всю історію Закарпаття – від найдавніших часів до початку ХХІ століття, як це робиться в ЭПР. Такий термінологічний туман тільки дезорієнтує читача, особливо закордонного, який справді може повірити в існування неіснуючої Підкарпатської Русі. Власне ця назва й потрібна авторам ЭПР для того, щоб хоч на папері відокремити Закарпаття від України.
І Олекса Мишанич робить висновок: «Політичне русинство, безсоромно паразитуючи на народному русинстві, приязні місцевого населення до своєї історичної самоназви, зводить свою практичну роботу до антидержавних, антиукраїнських заяв».
Д.П:– Мишанич систематично досліджував українську літературу в Югославії, Словаччині. Спільно з М.Романюком та Ф.Ковачем він упорядкував антологію письменників Пряшівщини післявоєнного періоду «Карпатська заманка» і вперше залучив до загальнослов’янського контексту літературу русинів-югославів.
Олекса Васильович був дуже принциповою, чесною людиною, не міняв свої погляди на догоду радянській кон’юнктурі. Про це свідчить хоча б такий факт: у 1973 році його звільнили з посади старшого наукового співробітника і перевели на молодшого.
– А з якої причини?
– Літературознавець Л.Махновець написав книжку про Г.Сковороду, за що його вигнали з Інституту літератури Т.Шевченка. О.Мишанич був рецензентом цієї праці, він її схвально оцінив, і за це йому перепало.
– Отак розкидалися чудовими фахівцями. Академік Микола Гудзій, який очолював відділ давньої української літератури, високо цінував Л.Махновця. Я читала в журналі «Слово і час» (1994 року) про те, що коли співробітник цього відділу В.Микитась перейшов на роботу до Ужгородського університету, то саме за поданням М.Гудзія Л.Махновця запросили працювати інститут літератури. М.Гудзій жив у Москві, регулярно наїздив до Києва, писав: «Хорошо бы вместо Микитася водворить в Институте Махновца».
– Член-кореспондент АН України Віталій Дончик, який був свідком цих подій, розповів мені таке: «Тоді, в 1973 році з’явилася партійна справа на О.Мишанича. Його хотіли виключити з партії за підтримку Махновця».
– Дмитре Олексійовичу, а що ж такого крамольного було в його книжці про Г.Сковороду?
– Л.Махновець критикував Катерину ІІ за те, що вона зруйнувала Запорозьку Січ словами Т.Шевченка. А другим звинуваченням О.Мишаничу було те, що він написав позитивну рецензію на рукопис книжки В.Заремби «Шабля Засадька». Його нащадок, директор шахти, виявляється, мав славний козацький родовід. Партійні ідеологи пропонували виключити з партії О.Мишанича, але парторганізація Інституту попросила змінити покарання. Його змусили написати заяву, і він став молодшим науковим співробітником. До речі, паралельно розглядали партійну справу Віталія Дончика, в зв’язку з його книжкою «Грані сучасної прози», в якій він підтримував молодих письменників. Крім того, виступаючи на радянсько-німецькому симпозіумі, високо оцінив творчість Ліни Костенко, Р.Іваничука, Р Андріяшика, яких тоді гостро критикувала радянська преса в Україні.
Хочу звернути увагу ще й на таке: Олекса Васильович постійно і системно досліджував творчість письменників української діаспори. Ще в перебудовчі часи він почав упорядковувати й готувати до видання ці твори. Він очолював відділ давньої української літератури і став одним із провідних медієвістів у світі. Доцільно навести його міркування щодо того, в якому стані опинилася медієвістика в радянський період: «Був час, – писав він, – коли дослідження давньої української літератури в Інституті опинилася під загрозою. У 50-их роках відійшли представники старої школи медієвістів, а перед молодими постали серйозні перешкоди ідеологічного порядку. Якби не потреба написання восьмитомної Енциклопедії української літератури і необхідність підготувати зібрання творів І.Франка у 50-ти томах, то про медієвістику в Інституті могли б забути. Відчутні зміни зайшли після 1979 року, коли з ініціативи директора Дзеверіна був відновлений відділ давньої української літератури, ліквідований у 1963 році».
Проникливий розум О.Мишанича передбачав ті тенденції, які й нині не застаріли: «Ясна річ, у дослідження давньої української літератури в останні роки теж проникає постмодерністське словоблуддя, термінологічний туман, але перспективи для таких «мудрацій» дуже незначні. Адже дослідження давнього письменства потребує як чіткості думки, так і ясності вислову. Ми не здамо позиції старої академічної школи».
Н.Ц:– Олекса Васильович був відповідальним редактором «Слова о полку Ігоревім», «Літопису Руського», «Літопису Самійла Величка», творів Г.Сковороди у двох томах, «Української поезії середини ХVІІ століття». Він знайшов рукопис М.Грушевського (том 6) «Історії української літератури», яку Михайло Сергійович підготував до друку ще в 30-ті роки, але не зміг її видати. Вважалося, що рукопис загублений. У 1995 році ця книжка нарешті побачила світ.
Зацікавлення творчістю Г.Сковороди не полишало О.Мишанича протягом усього життя. Він видав книжку «Г.Сковорода і усна народна творчість», яка мала розголос не тільки в Україні, а й за кордоном. У 1980 році з’явилася його праця «Українська література другої половини 18 століття і усна народна творчість». Саме ці дві книжки й стали основою його докторської дисертації.
Наукові інтереси О.Мишанича не обмежувалися лише давньою літературою. З неменшим успіхом він досліджував письменство ХІХ і ХХ століть. Завдяки йому в українську літературу повернулися імена заборонених чи забутих письменників: С.Черкасенка, К.Гриневичевої, Н.Королевої, М.Лазорського, А.Волошина, В.Гренджі-Донського. О.Мишанич вперше відкрив засекречені архіви КДБ, що стосувалися греко-католицького митрополита Йосифа Сліпого, довголітнього в’язня совісті. Олекса Васильович перечитав 20 томів судових справ і написав книжку «Митрополит Йосиф Сліпий перед судом КДБ» (За архівними матеріалами).
Одним із найцікавіших періодів у своєму житті О.Мишанич вважав працю над підготовкою до друку 50-томного видання творів Івана Франка. Він був редактором-організатором, упорядкував і прокоментував 8 томів. За цю працю вчений у 1988 році був удостоєний звання лауреата національної премії України імені Т.Шевченка.
– У чому все таки прикметність постаті Олекси Мишанича?
Д.П:– Він був непоступливий щодо історичної правди, яка стосувалася української науки, літератури. І завжди свої погляди доводив дуже аргументовано, ніколи не прислужувався владі. Не знайдемо в нього робіт, підтасованих до партійної ідеології, тому радянські органи його не любили. Він був людиною не дуже комунікабельною, розкритою, мав серйозну вдачу. Це так. Я з ним спілкувався, він допомагав нашому музеєві. З ним не можна було говорити про щось взагалі. Він був завжди настроєний на ділову розмову. Це був дуже цікавий чоловік. Коли ми мали оновити експозицію, Олекса Васильович відгукнувся на це, прийшов до нас. У нього були деякі зауваження щодо наукової концепції та структури експозиції. Ми цю рецензію експонуємо в одній з вітрин. Олекса Васильович часто передавав нашому музеєві раритетні видання українських письменників у Словаччині, Югославії, Румунії.
Н.Ц:– На виїзному засіданні вченої ради, присвяченої 75-річчю О.Мишанича, що відбулася в Музеї книги та друкарства України, виступала дружина Омеляна Пріцака, вченого зі світовим іменем, з яким О.Мишанич співпрацював і видав його два томи «Походження Русі». У видавництві «Обереги» розповідали, що коли Олексі Васильовичу принесли підписати до друку другий том, він був майже без свідомості. Помер 1 січня 2004 року.
А до свого 70-річного ювілею в 2003 році Олекса Васильович прийшов із «тритомником» літературознавчих статей «Крізь віки», «Повернення» і «На переломі». Був він дуже обдарованою людиною, мав широке коло зацікавлень, чудову книгозбірню, грав на скрипці та сопілці, майстрував сопілки: ось у вітрині лежать три його сопілки, оздоблені орнаментом.
Ця виставка є скромною даниною пам’яті великому патріоту України, визначному вченому і знаному громадському діячеві. Вона побудована на матеріалах Музею книги та друкарства України, Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України. Особисті речі, документи й фотографії надав син Олекси Мишанича Ярослав, науковий співробітник Інституту літератури, кандидат філологічних наук. Виставка відбулася за підтримки Закарпатського земляцтва у Києві.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК

 


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика