ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ДЕЯКІ УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Період УНР – суперечливий в історичних оцінках подій і особистостей того часу. Найсуперечливіші – це листопадові події 1918 року, про які опубліковано дуже багато історичних розвідок і праць. Квінтесенція всіх публікацій у часописах Федерації патріотичних видань, де були поставлені крапки над  «і», – це прекрасна стаття Олександра Северина «Мотовилівка – перепустка до комуністичного пекла» («Українська газета плюс» № 41 за 29.11.21007 року). Як кажуть – не добавити і не відкинути. Є й інші досить цікаві дослідження, публікації на цю тему.

Проте повернемося до 1914 року. Симон Петлюра видає газету в Москві «Українська жизнь», в якій друкує статтю «Декларація Петлюри». Основна позиція – для українців є лише один вибір між Росією та Австрією – вибір на користь Росії. І коли у травні 1917 року після початку революції С. Петлюра приїхав до Києва, щоб почати свою бурхливу політичну кар’єру, то виявилось, що його погляди мало різняться від тих, які він мав у 1914 році.

Голова партії меншовиків автономіст Володимир Винниченко очолив уряд УНР і військовим міністром призначає свого соратника С. Петлюру. Військову кар’єру Петлюра розпочав у 1915 році санітаром на Західному фронті. Але дуже швидко впливові масонські «брати» (він був членом масонської ложі) влаштували його на добре оплачувану роботу і престижну посаду помічника головного інтенданта фронтових поставок продовольства від «Земгору» на Західному фронті. Ось такий військовий досвід у новоспеченого міністра.

В той час з Росії в Україну їде від імперської партії есерів Керенського Михайло Грушевський (який, як і Керенський також перебуває у масонській ложі), щоб очолити Українську Центральну Раду. Адже під тиском українських самостійників Міхновського, які вимагали абсолютної незалежної України без всяких автономій і федерацій з Росією, Петлюра не міг виконати завдання Керенського – забезпечити наступ проти німців на фронті силами українців. Тоді Петлюра, шукаючи виходу з ситуації, заявляє, що слід: «домагатися від временного правітєльства Росії, щоб воно ввело його (Петлюру) до свого складу – заступником Керенського».

Але запланований на червень 1917 року наступ російських військ зривається більшовицькими бунтами в Петрограді. У Петлюри хитка позиція: якщо Керенський програє, то йому може бути непереливки. Тому Петлюра і компанія скликають другий Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві, де приймається І-ий Універсал. Коли більшовицький заколот був придушений, Керенський прибуває в Київ, де фактично скасовує І-й Універсал. Був прийнятий ІІ-ий Універсал, яким передбачається обмеження території України п’ятьма губерніями замість дванадцяти і скасовуються стратегічні міністерства: військове, зовнішньополітичне, шляхів і зв’язку.

А ті міністерства, що залишилися, мали очолити неукраїнці.

Українські самостійники Міхновського, обурені невизнанням самостійності України, зробили переворот і захопили Київ 18 липня 1917 року. Шкода, що погано підготовлений переворот був придушений есеро-меншовицькою Центральною Радою, яка відмовилася від самостійності і самих повстанців відправила на фронт для захисту Російської імперії.

Після більшовицького перевороту С. Петлюру було усунено з посади за саботаж Центральної Ради через підписання нею протиантантівського Брестського миру. Отже, III і IV універсали з ім’ям С. Петлюри вже не пов’язані.

Щодо прийняття IV Універсалу, то звернемося до праці історика Валентина Мороза «Україна у XX столітті»: «До Києва прибули втікачі з Катеринослава, зайнятого більшовиками, які мали виступити перед Центральною Радою, щоб доповісти про злочини більшовиків. Самостійники вирішили використати цю нагоду, щоб примусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Після виступу очевидця подій самостійники, більше 100 осіб, почали криком домагатися проголошення самостійності. Тоді виступив збольшевизований Винниченко, який почав доводити, що потрібна єдність з «рештою Росії» та почати боронити московинів. Обурені самостійники криком припинили його промову. Знервований есер Грушевський намагався дзвінком відновити порядок і нарешті заявив, що змушений припинити засідання. В цей момент до зали ввійшов військовий відділ і старшина зауважив голові Центральної Ради, що будинок для того, щоб уможливити спокійне обмірковування справи, оточений військом, виходи замкнені, телефони перервані, а вихід до проголошення самостійності – заборонений. Тоді ж Центральна Рада одержала від своєї делегації з Бреста повідомлення, що німці до формального проголошення самостійності відмовляються вести … розмови».

За таких обставин під тиском самостійників есеро-меншовицька Центральна Рада була змушена прийняти IV Універсал. За умовами Брестського миру передбачалося звільнення німцями України від більшовиків, що і сталося у лютому 1918 року.

Такий був сумний результат діяльності Центральної Ради, яка замість того, щоб твердою рукою творити незалежну державу, багато зробила, аби стримати цей процес. Зокрема, загальновідома  діяльнісь В.Винниченка та С.Петлюри із розвалу української армії. На з'їзді соціал-демократичної партії. Петлюра сказав буквально таке:«Нам потрібна не постійна армія, а всенародне озброєння, міліція. Небезпека є в тому, що коли організується буржуазія, армія буде обороняти її інтереси проти інтересів демократії…

Ось чому ці полки з іменами гетьманів можуть мати в собі елемент небезпеки, коли вони організуються на постійній основі». Саме міністр С. Петлюра доклав найбільших зусиль до того, щоб 1-й Український корпус під командуванням генерала Павла Скоропадського перестав бути єдиною бойовою одиницею, що могла захистити незалежність України. Ярослав Тимченко в статті «Як Петлюра формував військо» (газета «Персонал-плюс» №8 від 28.02.2008 р.) описує, як «видатний» полководець, який посилав дітей на смерть під Крути, бігав з ціпком у руках із стурбованим обличчям, нервово даючи розпорядження – ось рівень помічника інтенданта поставок продовольства.

Вже в березні 1918 року починається есерівський саботаж Брестського миру, що і призвело 29 квітня 1918 року до перевороту генерала Скоропадського за сприяння німців, чим закінчується перший етап меншовицької влади в Україні. За гетьмана Павла Скоропадського, вперше в Україні, був створений Кабінет Міністрів, який налагодив роботу господарства України, припинивши хаос. Було прийнято біля 300 законопроектів. Відкрилася Академія Наук України, два українських університети, 150 українських гімназій, тисячі початкових шкіл, мільйонними тиражами видавалися книги українською мовою.

Були створені всі передумови для економічного зростання, хлібний запас – 6,4 млн. т зерна, 48 тис. т цукру, Ддержбанк мав 4 млрд грн. золото-валютних резервів. Налагоджені металургійна та вугледобувна промисловості, працювали залізниці, цукрові та мукомельні заводи. Були засновані Національний банк, Державний архів, діяла Академія мистецтв. Почала створюватися Українська армія, видані закони про скликання Сейму та Земельний Закон. Відновили приватну власність та свободу торгівлі і підприємництва. Ще б трохи спокою, і держава стала на ноги. Та не так сталося, як гадалося.

Німеччина програла війну і в ній почалась революція. Тому німецькі війська стали залишати Україну, яка не  мала на той час остаточно сформованої армії (німці не дозволили). Ситуація була на той час дуже складною. Москва вже сформувала вісімдесяти тисячну армію на кордоні з Україною, есеро-меншовики (Директорія) і більшовицька агентура готували внутрішні виступи. Крім того, державу роздирала стихія  отаманщини. Тому Скоропадський був змушений звернутися до Антанти за допомогою, яка висунула умову: підписання федеративного договору з небільшовицькою Росією для спільної боротьби з більшовиками. У «Федеративній грамоті» передбачалося не поглинання її Росією, а конфедеративні відносини як двох рівних суверених держав. Завважимо, що так звана декларація була укладена з неіснуючою державою, коли Україна вже була.  І нарешті «Грамота» підписана була не Гетьманом України, а лише П.Скоропадським як приватною особою. Це була лише декларація про наміри, тактичний хід, який був необхідний, щоб отримати допомогу від Антанти. Характерно, що Скоропадський оголосив свою «Грамоту» вже після перевороту меншовицької Директорії.

Ці особисті амбіції Петлюри і компанії, які замість співпраці з гетьманом для порятунку Української держави пішли на державний переворот, переважили національну доцільність і з цього моменту починається агонія української революції і всіх сподівань українців на незалежну державу. Те, що в силу обставин  Петлюра став антибільшовиком, зовсім не означає, що він герой України. Дивує одне: як довго буде жити байка про те, що «народне повстання» в листопаді 1918 року вибухнуло в результаті «зради» гетьмана Скоропадського? Зрадили Україну інші – Директорія. Що було потрібно Петлюрі? Йому забракло аморфної конституційної республіки, безладу в республіці з широким представництвом в ній паразитичного елементу. А Україну на той час могла врятувати тверда одноосібна влада Гетьмана.

Що ж далі? В грудні – січні 1918-1919 років більшовики стоять перед загрозою білого реваншу військ Денікіна і Колчака. Тому Москва пропонує укласти мир з Україною на умовах: визнання самостійної України; Україна сприяє Москві в боротьбі проти білих і Антанти.

Навіть знаючи підступність більшовиків, це був ще один шанс відтягнути час, набратися сил, знайти союзників. Від України мирні переговори проводить С. Мазуреко. Україна має вирішити – ратифікувати мирний договір чи ні. Мазуренко телеграфує до Києва, щоб одержати вказівки. Відповіді не отримує. Вирушає до Києва. На кордоні дипломата затримано. Що це? «Проіскі» Москви? Ні. Це Петлюра  як військовий міністр блокує не тільки кордон, але й телеграф. Робить він це для того, щоб інформація не дійшла до голови Директорії Винниченка і таким чином не допустити війни проти Білої Росії (разом з Антантою), які проте ніякої України не визнавали. Про що стверджував навіть скинутий гетьман Скоропадський: «Як тільки я оголосив федерацію з Росією, відразу зрозумів, що Винниченко мав рацію. Через кілька днів після появи грамоти великоросійські кола вже ніякої України абсолютно не визнавали» (Зі спогадів П. Скоропадського).

Про цей факт потім Винниченко каже: «Петлюра мав би бути божевільним або просто страшним ворогом України, щоб отаке зробити». Не отримавши миру, Москва посунула на Україну, щоб не залишити її як плацдарм для Білої армії. Винниченко, аби не ризикувати, вчасно зникає. Петлюра перебирає владу  ненадовго, на місяць, бо решта півроку, то вже не влада, а претензія на владу. До кого претензія? До окупантів України – більшовиків. Вся резиденція Петлюри, його житло і штаб – це залізничний вагон. Вся підвладна Петлюрі територія швидко зменшується. Тобто – у вагоні Директорія, під вагоном – територія. Потім з подачі Антанти Петлюра через Варшавський договір 1920 року здасть Західну Україну Польщі, а Польща з подачі тієї ж Антанти для змирення з більшовиками відмовиться від своїх претензій на решту України. Тобто через Ризький договір 1921 року здасть Центральну і Східну Україну більшовикам.

Можна ще згадати Другий Зимовий похід, який виявився таким провальним і трагічним, як і вся діяльність Петлюри. Про це вже писав Тарас Махно у своїй статті «Відлуння листопадового рейду» («Українська газета плюс» №7 за 7 листопада 2007 р.), так що не буду повторюватися.

Все викладене вище доводить, що Україна для Петлюри – це засіб для задоволення власних амбіцій, а можливо і виконання завдань латентних структур. Тому реальна правда потрібна не лише нам, а й майбутнім поколінням для того, щоб не повторювати старих помилок.

Анатолій ЛЕСИК,
член УКП
м.Луцьк

Від редакції.

Друкуючи дещо полемічну за змістом статтю пана Лесика, враховуємо його право на власний погляд з приводу такої неоднозначної історичної постаті, якою був Симон Петлюра — людина, що зробила певний внесок у державотворення української держави у часи Директорії. Звісно, важко знайти відомого діяча минулих часів (та й сьогодення), повністю позбавленого хиб у своїй діяльності, тому головне для нас, сучасників, як слушно зауважує автор статті, зробити з нашої непростої, суперечливої та драматичної до трагізму історії відповідні висновки, які мають слугувати уроком для прийдешніх поколінь українців.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика