ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ГОЛГОФА БАТЬКА І МОЛИТВА МАТЕРІ

Продовження. Початок у №13

ПОЧУТИ ГОМІН ПРАСТОЛІТЬ

Історію можна вивчати по-різному. Можна – з підручників, можна – в бібліотечній тиші, занурившись у різноманітні хроніки й інші пізнавальні книги про минувшину. А можна – так, як Володимир Лазоренко: йдучи слідами своїх попередників з розлогого родовідного дерева, закоріненого у глибину тисячоліть.

Почуваючи себе духовним спадкоємцем надбань прадавньої Трипільської культури. А відтак – і роблячи все від тебе залежне, аби якомога більше співвітчизників довідалися про ті скарби, цінність яких із плином часу тільки зростає.

Якогось дня його, нащадка прадавньої культури, будівничого за фахом, осяяла щаслива думка створити музей, у якому вона почувалася б по-справжньому комфортно, а експонати, розкидані у полях давнього краю, знайшли свою домівку; щоб там їхню магічну силу могли відчути ті, хто хоче знати про легендарну землю, якою ходили реальні люди, зводили реальні житла, від яких пішли наші українські хати, де народжувалися і вмирали, любили і ненавиділи, мріяли про краще майбутнє, якщо не для себе, то для нащадків, представники багатьох поколінь.

Пригадую, саме під враженнями од першого відвідання музею Трипільської культури народилися у мене ці рядки:

Наші пращури давні були сіячі.
Вміли землю орати й свободу любити.
Вміли твердо тримати в десницях мечі,
Коли треба було честь і стяг боронити...
Небагато про них богатирських поем
І негусто полотен майстрів знаменитих.
Залишилася вільна земля, де живем,
На якій нашим внукам і правнукам жити.

Імпонує те, що Володимир Лазоренко неквапно, в подробицях, розповідає долі найближчих своїх людей і своїх односельців. З його нотаток довідуєшся, як вони жили і виживали в трагедійні дні воєн і голодоморів, про що думали в різні часи свого многотрудного буття.

Переконаний; ознайомившись із цими нотатками, чимало співвітчизників замисляться і над своїм родовідним древом, захочуть розповісти про те, що зберегла їхня пам»ять. Кажу так, бо й мене зараз хвилюють ці відчуття й бажання відкрити таємничу браму, за якою вчуваються голоси моїх далеких і не дуже віддалених у часі пращурів.

Микола ЛУКІВ,
поет, Заслужений діяч культури Україїни

Голгофа батька і молитва матері

...Тільки випадок врятував мого батька від загибелі, коли він пішов  спати не в повітку, де любив ночувати зазвичай на свіжоскошеному сіні, пропахлому луговим різнотрав»ям, а в хату. Взагалі батько міг загинути багато разів. І тоді, коли ще хлопчаком уникнув долі мого діда Івана, якого вночі захопили бандити, і після кожного з семи поранень, численних контузій, обморожень на війні, та власне – кожного дня на ній, де на нього чекала смерть.

Бог щоразу беріг його від загибелі, ніби даруючи навзамін життя, повне неймовірних, майже нелюдських випробувань.

Ніс він хреста на свою голгофу, а всю його тернисту дорогу, всіяну небезпеками, супроводжувала молитва матері.

Бабуся моя Домаха дожила до 1933 року, померла од  голоду.

Коли діда не стало, вона залишилася з трьома синами. Середній, дядько Пилип, загинув на фронті, батько пройшов усю війну розвідником у піхотній роті й повернувся додому. А Іван, найменший, серед них був чи не найосвіченіший, мав організаторські здібності, на нього поширювалася «бронь», і на війну його не взяли. Пізніше став кандидатом сільськогосподарських наук, тривалий час був директором величезного радгоспу на станції Медвьодовка, розташованої на Кубані, в Ставропольському краї – неподалік від тих місць, де народився Горбачов, – майбутній і останній в історії компартійний генсек Радянського Союзу.

Яка його подальша доля? Вона загубилася. Була якась родинна тайна між батьком і дядьком Іваном. Бо, як розповідала мені пізніше мати, одного разу, коли приїхав Іван, обидва зачинилися в хаті. Пили і їли там, і розмовляли дуже довго. А надвечір, каже, Іван вийшов з хати знічений, ніби у чомусь винуватий, із заплаканими очима. Й одразу ж поїхав од нас, і більше вони з батьком не зустрічалися.

Яка розмова відбулася між ними - можу тільки здогадуватися. Можливо, того нещасливого для обох дня брати, рвучи спогадами серце, з»ясовували, хто винен у тому, що не вберегли матір од голодної смерті, а самі залишилися жити.

Хто з них правий був, а хто – ні, – один Господь відає. Та й чи винен хто з них? Адже вони були дітьми, і що, скажіть, могли вдіяти проти сатанинської сили, яка без розбору косила людей?..

Може, в того й іншого не загоївся біль, який і через роки ні Михайло, ні Іван не могли потамувати. Адже смерть матері – втрата не просто найдорожчої людини, а й світу, який вона дарує разом з твоїм народженням. І втрату цю в душі вже нічим не заповнити.

Проте - це тільки мій здогад, а справжню таємницю вони навіки забрали з собою в могилу; одна з них – у рідних Уляниках, а друга – можливо, десь на чужій тепер Кубані, яка, втім, була колись українською землею. А може, де-інде в іншому місці.

Мій старший брат Микола опинився якось на Кубані й скористався з такої нагоди, щоб заїхати в радгосп, де директорствував його і мій дядько Іван. Дізнався, що люди його добре пам»ятали, дуже добре відгукувалися про нього, але самого дядька на той час уже не було в радгоспі. Виїхав кудись. Казали, що у нього було двоє дітей, а також, що у нього були хворі ноги – можливо, й виїхав, аби змінити клімат на більш сприятливий.

Мати теж нічого не могла додати мені до тієї історії з дядьком Іваном. Вона вийшла заміж за батька в 1936 році, а року наступного, 1937-го, народився у них первісток - мій старший брат Микола.

До цього батько – круглий сирота – років п’ять їздив на заробітки в Донбас і працював там у вибої. Заробляв у шахті непогані гроші. У відпустку в Уляники приїжджав завжди в костюмі, майже двометрового зросту, рука у нього – як моїх дві, гарний собою, - перший парубок на селі.

Мати на вечорниці не ходила – ніколи, бо швачкою була, перейнявши це потрібне на селі ремесло від своєї матері Уляни, в якої було четверо дітей. Савка, чоловік Улянин, був на кілька років молодший за дружину, видний собою.

Колись іще п»ятирічною Улянка, граючись, покотилася з кручі й підвернула ніжку. Якби це сталося зараз, то її вправили б, як належить, без жодних наслідків. А тоді цього вчасно не зробили – й Уляна потім усе життя прикульгувала. Ще й тому, мабуть, майже не ходила на гулянки, бо соромилася цього ганджу, а заміж вийшла десь аж під тридцять років. Савці ж на той час було років двадцять два чи двадцять три. Жили дуже бідно. За дев»ять років, з 1910 по 1919-й, у них народилося четверо дітей: Христя, моя мати Уляна і два брати - Іван і Григорій.

Григорій працював у Ржищеві, тоді напівжидівському містечку зі своїм неповторним колоритом і своєрідним укладом життя, в одній з крамниць. А Іван, можливо, занадто розбитний, якщо не сказати – трохи бандитикуватий був. Переповідали, що перед війною «обчистив» магазин, його забрали й кинули на фронт спокутувати вину кров»ю – у штрафний батальйон, де, очевидно, він і загинув.

Григорія ж забрали в армію, направили в Орджонікідзе, де він пройшов короткотермінові курси, згодом за півроку закінчив військове училище на Кавказі, йому присвоїли звання лейтенанта – і на фронт. Десь під Дніпропетровськом навчав нацменів, або чурок, як їх називали, вмінюю «зарядити-розрядити», стріляти по мішенях перед відправкою на фронт.

А йти туди не хотіли, очікуючи слушної хвилини, щоб розбігтися. Намисливши це, один із тих «курсантів», замість розрядити зброю, вистрілив у лейтенанта, який міг стати на заваді їхньому задуму. Там, в одному з сіл на Дніпропетровщині, Григорій і похований у скверику під обеліском. Моя тітка Христя якось поїхала в ті краї і про все, що дізналася там, розповідала з сльозами на очах і не опускаючи щонайменшої подробиці.

Щодо батька мого, то перед війною він через місяць-два приїздив у село, де вже його батьків не було на білому світі, але залишалася рідня і батьківська хата. А головне – жила неподалік їхньої родинної пустки трудолюбива й порядна дівчина, котра, казали люди, батька-матір шанує, не ходить на гульки, характеру доброго й покладистого. Почувши таку думку односельців, парубок вирішив не оминути ту хату. І якогось разу, приїхавши з Донбасу, ясна річ, при грошах, приодягнений, зайшов до Уляни. Тоді їй було вже двадцять три роки і час було заміж виходити. І ніби хтось із односельців уже приглядався до неї, виявляв увагу недвозначну й досить наполегливу. А батько прийшов і рішуче сказав: «Будеш моєю!..

І напівжартома, вочевидь, маючи на оці свого «конкурента», запевнив:

– Не бійся, Уляно. – Якщо треба, і півсела перемолотим…

Отак і одружилися. Розписалися аж 1958-го, через два роки після того, як я з»явився на світ. У селі тоді так і жили – які там розписування?.. Повінчалися – та й годі.

Забрав її з околиці села, де вона жила, у свою хату, що стояла в центрі, біля церкви. А сам же поїхав на Донбас і далі заробляти гроші. Й одного разу, вернувшись звідти в черговий раз, із Миронівки прибіг додому пішки. Аж ноги напухли. Мати каже: я почали їх парити. Але батько, каже, не помічав утоми, був щасливий, що заробив для сім»ї гроші й повернувся додому.

Потім пішли діти. Микола, 1937 року народження, царство небесне йому, 14 серпня 1938 року народилася моя сестра Галина Михайлівна Лазоренко, яка зараз живе в Уляниках.

А події в світі розвивалися так, що йшлося до війни. Батько мій в армії не служив через плоскостоп’я. Але у березні 1941-го його призвали на перепідготовку, або як казали тоді в народі, - на скачки. На три місяці. І рахуйте: в березні він пішов, а в червні – війна!..

Володимир ЛАЗОРЕНКО,
член правління Українського фонду культури,
кавалер ордена «За заслуги ІІІ ступеня»


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика