ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЯКБИ КОЖЕН ЗНАВ СВІЙ РОДОВІД…

Зізнаюся, що з неабияким душевним хвилюванням презентую читачам «Української газети плюс» ці нотатки Володимира Лазоренка, в яких він повідав історію свого роду, землі, на якій колись уперше побачив небо над головою. Щиросердно подивовуюсь глибині його пам’яті, яка зафіксувала події, значимі не лише для нього і його родичів протягом кількох поколінь, а й для людності благословенного прадавнього Трипілля, де він народився, для всієї України.

Переконаний: якби кожен українець знав нашу історію так, як Володимир Лазоренко, справжніми патріотами Вітчизна примножилася б устократ.
Принагідно хотів би привітати Володимира Михайловича також із високою державною нагородою — орденом «За заслуги ІІІ ступеня», якої він удостоєний нещодавно. Справді заслужено. Зважаючи на його внесок у розбудову національного буття, зокрема, створення Музею Трипільської культури, який уже відвідали тисячі співвітчизників. Тим самим вони прилучилися до пракоренів, без живлення якими нація перестає існувати.
Борис Олійник,
поет, голова Українського фонду культури, Герой України

Частина перша. Голгофа мого батька
Ця книга народилася з пам’яті. З душевної потреби відтворити (звісно, далеко не все!), що було з тобою, з твоїми рідними, відколи ти усвідомив себе на цій благословенній землі, яка пам’ятає сліди й людські житла ще Трипільської доби.
У рідних Уляниках я міг, копаючи город, зачепити лопатою рештки глека, з якого пили мої далекі пращури. Мимоволі задумувався: це ж скільки часу минуло відтоді — сто, двісті, тисячу років? Мені, малому, страшно було заглядати в таку часопросторову глибину. Зрештою, що я міг тоді вгледіти в тій далечіні? Знань було обмаль, а з того, що в школі казали, виходило, буцімто вся історія нашого села була на століття й століття коротшою, ніж виявилося пізніше, коли я самотужки почав знаходити підтвердження своїм сумнівам щодо шкільних версій.
Це вже значно пізніше збагнув, що все підвладне обрахункові: і те, скільки людина жила, скільки любила, скільки доброго чи гіркого спізнала.
І минувшина завдяки науці має свої виміри.
Є й живий ланцюжок пам’яті, сув’язь розповідей про те, що було колись і не з нами; ці розповіді передаються з роду в рід, з покоління у покоління, від знайомих і незнайомих людей.
Багато чому я сам був свідок, багато чого мені мати й батько розповідали, коли живі були. Через них і я немало пам’ятаю, бо історія мого роду, мого села й односельців цікавила мене завжди, і що з роками — то дужче.
Багато чого могла повідати тітка по матері — Христя Савівна. Це була унікальна для села людина, ходяча енциклопедія; знала всі види трав, які ростуть у нашій місцевості. Знала, коли їх збирати, коли і як сушити. У хаті і в сінях її висіли звіробій, полини, лопухи, чебреці, м’ята і ще сила-силенна трав, назв яких я тепер і пригадати не можу.
Сестра моя, Галина Михайлівна, розповідала, що коли вона була маленькою, а мене ще й на світі не було, то йти разом з тіткою до церкви через луг і пагорбки була справжня наука, якої в школі не викладали. Дорогою вона їй розповідала, що оця травичка од кашлю, а ця од застуди чи грипу, ця від серця; що не наступати на них ногою треба, а відчувати як щось живе й невіддільне від людської природи; що до трав цих треба ставитися так, як ставилися до них наші далекі пращури.
Бо то не просто зілля, а послання людині від Бога в часи її фізичної недуги.
Тітка Христя не була знахарем, як тепер кажуть, але коли яка недуга напосідала, то до неї йшли по ті наче й непотрібні до пори трави, розпитуючи, як позбутися хвороби. Бо до лікарні й лікарів треба було ще дістатися, а в умовах тодішнього села — якоюсь випадковою попуткою або конем. Та й коли виберешся в місто за тією нескінченною й одвічною сільською працею, яку всю переробити було неможливо й покинути не можна, бо вона давала змогу кому жити, хоч і бідно, не жирувати, а кому і виживати.
Та пори це, у селі до таких людей, як тітка Христя, ставилися дещо насторожено. Навіть мати, бувало, докине:
— Та що ти слухаєш ту тітку Христю. Вона тобі як нарозказує!..
А мені цікаво було.
Молитвою матері була праця, безліч разів вона кланялася землі, яку обробляла сапкою. Коли їй і вгору було глянути?
Вона не дуже зважала на те, що говорила тітка, а її сестра; скільки й пам’ятаю її в дитинстві, була заклопотана, аби нас п’ятьох разом з батьком-інвалідом поставити на ноги і вивести в люди.
Тільки в колгоспі їй треба було виполоти гектарів зо два буряків. А ще ж своїх шістдесят соток землі; а ще корова, свині, телиця, ще коні, качки, індики. І це ще далеко не все.
Була, приміром, у матері своєрідна, як на сільські мірки, професія, яка робила її відомою, а головне – потрібною в Уляниках не менше, аніж баба Христя. По-місцевому кажучи, вона була «модисткою», тобто швачкою, й обшивала півсела.
Ой, а коли ж їй шити? Шити вона могла тільки тоді, коли попоралася по господарству, нагодувавши й поклавши дітвору спати. А отже, — пізно ввечері, і ми засинали під акомпанемент її швейної машинки, на якій вона творила своє повсякденне диво. І так до пізньої ночі. «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, скільки їй голку тягти?..» 
Це ніби й про неї Павло Грабовський написав у своєму вірші. А вже о третій-четвертій мати прокидалася зі свого короткого сну і вставала до худоби, до нескінченних клопотів по господарству.
Вона ніколи не ремствувала на долю, це був її хрест, і вона несла його з істинно християнським терпінням через усі випробування, які судилися їй на віку.
Зате на сільських весіллях, де гуляло 120-150 душ, пригадую, як мати, оглядаючи святково вдягнених людей, казала, що більше половини села обшито її руками. Спіднички, платтячка, кофтинки… Тоді ж не було майстерень, хіба що в Києві. Але їхати туди сімдесят з гачком кілометрів?.. Тоді здавалося — на край світу. За день ледве встигаєш поїхати туди й повернутися назад. А худобу, а город порати?... Через те у селі мешкало чимало людей, які, скільки й жили на світі, у Києві не бували.
Бо то аж коли почали автобуси ходити!..
На моїй, ще дитячій пам’яті, в 1965-1966 роках, виклали бруківку від Ржищева до Уляників, а наступного року пішов перший автобус — на честь п’ятдесятиріччя Радянської влади; ходив двічі на день: вранці, о шостій годині, та ввечері. І то була подія для Уляників неабияка, бо за якихось дві години в дорозі ти ніби потрапляв в інший світ, де людей було стільки, що, здавалось, як їх і земля витримувала. А ще ж машин товпище, й смог від них такий, що не продихнути. Моїх односельців, які приїздили до Києва, очікувало море див і вражень, а потім — нескінченних розмов з односельцями про побачене.
А ще в той час новий вказівник поставили.
З цієї нагоди наш сільський гуморист дід Гурин говорив, що від Ржищева до Уляників — сім кілометрів. А якесь одоробло з Києва приїхало, переміряло, сказало, що — дев’ять, і тепер я два кілометри зайвих ходжу…
Але продовжу швацьку тему, якщо вже ми її побіжно торкнулися. По материній лінії у нас був далекий родич, який з 1944 року жив у Києві. Дід Грицько, Грицько Петрович… Кульгав на одну ногу, але шевцем був високого рангу. Й обшивав у столиці, як він говорив не без гордості, вищі чини. Знав закони цього мистецтва, його таємниці й свої підходи до нього. Матір вважав аматором, а себе — професором, справжнім професіоналом. Хоча спеціально цьому ремеслу не навчався, а самотужки довів його до неабиякої межі досконалості.
Принагідно зазначу, що серед рідні по материній лінії у нас багато людей шило, з покоління в покоління передаючи це споконвічне вмільство. Бо, скажіть, як же було людям виживати? Хтось одяг шив, хтось чоботи, хтось у селі займався гончарством, хтось бондарством. Й обмінюючись виробами, вибираючись возами на базари, влаштовувані неподалік Уляників, виживали упродовж століть.
Й іншого способу, здається, не було. Бо лише в двадцятому сторіччі ми стали свідками державного регулювання, можливості працювати на  підприємствах. А тоді істинно так: виживай, як хочеш, як знаєш, як умієш. Викручуйся, як в’юн на розпеченій сковорідці життя.
Здається, кожна людина цьому житті по-своєму нещасна —хто б ти не був, цар чи герой, чи звичайний собі чоловік, котрий живе серед звичайних людей, а не обертається на бозна-яких орбітах. Кожне життя людське — або драма, або й трагедія уже хоча б тому, що з дня свого народження веде зворотний відрахунок часу — до останньої межі на цій грішній землі. Хто б ти не був…
До речі, й про царів.
Якось я заглянув в енциклопедію і з’ясував, що з династії Романових, виявляється, тільки Катерина друга прожила шістдесят сім років, та ще Олександра другого вбили, коли йому йшов шістдесят третій. Решта, починаючи з Петра й Олексія Федоровича, не дожили навіть до шістдесяти: і Петро перший, і Олександр перший, і Микола другий, і Анна Іоанівна…  І подивіться: це ж усе царські августійші особи, які користувалися найкращою на той час медициною, мали найкраще харчування і догляд, практично необмежену свободу; і це ж  зовсім недавно було, бо що для історії сто років?..
Так от: дід Грицько, про якого я вже починав вести мову, жив на білому світі значно довше, хоча ні догляду царського, ні царських палат, ні царських умов життя не мав. Але щось по-царськи вишукане й величне було в способі його зовсім нецарського буття.
Він пасічникував, був дбайливим і щедрим володарем бджіл, їх безкорисливим правителем. І вони, бджоли, віддячували йому своєю щедрістю, дарували неповторне відчуття гармонії з природою, налаштовували на буття, сповнене розмислів про бачене й пережите.
А знав і бачив, і пережив він немало.
Навіть коли переїхав до Києва, то пасіку тримав, і тримав її у нас, у нашому дворі, я разом з батьком приглядав за нею. А він приїжджав зі столиці раз на десять днів, обстежував вулики, перевіряв рамки, дивився, чи не захворіли бджоли. Й усе це — на моїх очах, через те я багато чого від нього перейняв. Коли батько помер, то у нас залишилося десять вуликів, і ми вже з матір’ю доглядали їх, ще кілька років качали мед. Потім я поїхав до Києва, мати зосталася сама з бджолами, і меду дедалі меншало. То один вулик пропав, а то два, то три… Вулики залишилися, а бджоли потроху зійшли. Можливо, тому, що це — нежіноча справа.
Вулики залишилися, але бджоли потроху зійшли. Хоча свого часу меду збирали до чотирьохсот кілограмів. І жодного кілограма не продавалося, а все роздавалося дітям, знайомим, родичам по селу, сусідам; щось і собі залишалося. Пригадую, коли мед качали, то батько робив сивуху, додавав туди меду, крутив і кожного, хто йшов вулицею, припрошував скуштувати козацького, казав, напою. Ті, хто ще не знали тієї батькової «традиції» чи на гостини до кого в село приїжджали, дивувалися попервах: мовляв, з чого б це такі неждані запросини? А батько на те відказував: мед качатиму! Щоб вам, люди добрі, хоч після келиха з медовухою життя не таким гірким здавалося!..
На своєму віку батько багато вистраждав, а тому любив і цінував життя. Трудився до сьомого поту, але й свята любив, умів їх майже з нічого влаштовувати. Бо любив людей, хоча, траплялося, що й вони йому сала за шкіру заливали. Але про це у нас іще буде нагода говорити дещо пізніше.
Качання ж меду було істинне святе, в жодному календарі, звісно, не позначене. На нього охоче сходилися односельці, вже після кварти-другої такого чудодійного напою настрій їх і справді підвищувався; чулися розмови про життя-буття, про давнє й сьогоднішнє, і малим я охоче дослухався до тих оповідок своїх земляків.
Особливо цікавим оповідачем, знавцем різноманітних пригод і подій був мій дід Грицько Петрович. Я його слухав так, що ледве в рота не заглядав. Можливо, й мене, малого, він заохотив до спілкування з людьми, до бажання ділитися з ними своїми думками і чути від них їхні. І, звичайно ж, я вдячний людині, котра, напевно, й не здогадуючись про те, виліпила таку важливу грань мого характеру, яка, вже дорослому, допомагала мені жити між людьми і завжди, попри все, вірити у щось краще й світле у їхніх душах.
Народився дід Грицько у 1896 році, тож коли почалася війна, уже досяг статечного віку. До того ж був інвалідом, через те, звісно, в армію його не призивали. В селі залишився. А коли Ржищів, та й увесь наш край, окупували фашисти, місцевий комендант здумав собі костюма пошити. І про діда довідався, що краще, ніж він, цього не зробить ніхто.
Дід довго відмовлявся, віднікувався, як міг, але таки змушений був узятися до шиття. Каже: пошив, німець одягнув костюма і, знай, одне гелгоче: гут, гут, гут!..
А сам же я думаю, вів далі дід, що б таке зробити, аби трохи пиху комендантові збити, та й не тільки йому. А у нас, розповідав, на горі стояла гармата, до якої, можливо, для зв»язку, тягнувся шнур. І вирішив я, йдучи стежкою неподалік гармати, той електошнур непомітно перерізати…
Однак німці скоро второпали, що й до чого, заарештували діда Грицька й хотіли одразу розстріляти, на місці. Та, зрештою, хтось розпорядився забрати кравця-«шкідника» у ржищівську комендатуру. Вийшло, що до того самого німця, якому дядько Грицько костюма пошив. Той і врятував діда, його не розстріляли…
Тож неабиякий був оповідач, а, розповідаючи, пригадую, завжди пив чай. Прожив до дев’яноста років і помер у Києві. Син його, Льоня, по війні був доктором медичних наук, вважався неперевершеним гомеопатом – може, тому, що відмалечку знався на травах.
Теж, я вам скажу, – доля…
Під час війни його забрали до Німеччини остарбайтером. Звільнили американці, однак лихо від нього не відчепилося. Вже дорогою додому потрапив під бомби американських літаків, і йому, тоді ще зовсім молодому, вважай юнакові, відірвало ногу - майже до стегна. Американці ж зробили протез, і то такий вдалий, що вдома навіть баба Діна, мати його, й ніхто з рідні не помітили, що він прийшов без ноги.
Сам був високий, міцний, статурний, до дівчат вечорами й на танці під гармошку на вигін бігав. Льоня, Леонід Григорович, 1927 року народження; зараз нема вже його на світі, десь там царствує в небесах. А тоді, в молодості, коли лягав спати, протеза свого під ліжко закидав. Якогось ранку там його випадково й побачила баба Діна. Хоча від дня, коли її син повернувся з чужини, минув уже місяць.
Чому я про це розповідаю? Бо й батькові моєму, уже після війни, також відрізали ногу — раз і вдруге, щоразу різали вище й вище. Більш-менш придатного до ходіння протеза у нас так і не змогли йому зробити. Муляли вони йому, ятрили. Тож він, бідолашний, на протезах майже не ходив, а на милицях.
Мій дід по батьковій лінії у 1919 році служив у кінармії Будьонного. Прийшов додому з конем, з усіма артилерійськими «атрибутами», зі щіткою, якою він чесав свого коня. Пригадую, вона довго у нас була і служила вже дідовим онукам. Навіть у шістдесятих, коли я від’їздив до Києва, то нею одежу чистив, і згадував, що вона ще дідова була.
Дід був трудолюбивий, заможний, було в нього пару свиноматок, а відповідно — і приплід, яким він приторговував. Переповідали батьки, що в нього купив був поросят один підкуркульник, а гроші приніс не одразу й не ті, які ходили, а ті, що вже лопнули. Тоді було зазвичай: одні гроші приходили, інші відходили — залежно від влади, яка дуже часто змінювала одна одну. То гроші Директорії, то Скоропадського, то ще Російської імперії, то гроші отамана Зеленого, якого більшовики нарекли бандитом, а я вважаю, що він був героєм України
Дід образився на того підкуркульника, який повертав гроші за свиней на вигоні, де з прадавніх часів віче збиралося. І дід спересердя пустив свого «співрозмовника» сторчака з кручі.
А той зло ж, як виявилося, затаїв і вирішив помститися дідові. Найняв підручних, які викрали діда влітку, під час сінокосу. Дід (Іваном Івановичем його звали) спав на сіні. І батько там же. Але сталося так, що баба моя Домаха забрала його спати у хату. А дід залишився на сіновалі, його звідти й викрали, і що з ним сталося, — невідомо й донині. Звичайно, знищили, бандитизм тоді процвітав дуже, анархія панувала…
Володимир ЛАЗАРЕНКО,
член президії Українського фонду культури,
кавалер ордена «За заслуги ІІІ ступеня»


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика