ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ГОЛОДОМОРИ ДОСЛІДЖУЄ ПОЛЯК

За останні роки в Україні побачило світ чимало праць, присвячених жертвам голодоморів радянського періоду. На жаль, за межами України ця гостра тематика викликає серед дослідників менше зацікавлення. Найвідомішою є лише проблема колективізації сільського господарства в СРСР. Статистичні дані про голодомори подаються довільно й не завжди обґрунтовано. Тому необхідне не лише предметне обговорення причин, умов і наслідків, а й більш-менш точна оцінка кількості жертв кожного зі згаданих голодоморів.

На початку 1918 року перед російськими й українськими містами нависла загроза голоду. Бо гроші втратили свою вартість, селяни перестали продавати продукцію на ринку. У відповідь Лєнін запровадив так звану «продовольчу розверстку». Люди почали помирати через виснаження та недоїдання.
Для втримання влади партія мусила змінити економічну політику. Та виняткова посуха 1921 року охопила найбільш урожайні області більшовицької Росії – Поволжя та Південно-Східну Україну. В Україні зібрали тоді, порівняно з попередніми роками, лише 35% зерна. Неврожай найбільше зачепив Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Одеську й Миколаївську губернії. Продовольча ситуація внаслідок неврожаю ускладнилася вже восени 1921 року. На початку наступного року в п’яти згаданих губерніях Південно-Східної України голодувало 1,9 мільйона осіб, у квітні – 3,2 мільйона, a в червні – вже 3,8 мільйона, що складало 40% населення цих губерній. На відміну від пізніших голодів, тоді проводили постійний моніторинг подій у губерніях і повітах.
Перебіг голоду та його демографічні наслідки містяться в матеріалі, який підготував 1923 року Л. Ейхенвальд для Одеської комісії боротьби з наслідками голоду. Автор зазначив, що людей довели до стану варварства й дикунства, були часті випадки канібалізму або ж поїдання трупів перед похованням. Досі не встановлено точної кількості жертв голодомору 1921-1923 років в Україні. Згадують здебільшого 500 тис. осіб, які померли від голоду.
Якщо Голодомор у 1921-1923 роках не лише не приховувала більшовицька влада, а навпаки – афішувала, то про черговий великий голод на початку 1930-х уже не дозволяли згадувати публічно. Для індустріалізації країни були необхідні ресурси. Шлях до них лежав через колективізацію, яка розпочалася 1929 року, a від 1931-го її вже реалізовували тотально та безкомпромісно.
Перші згадки про нестачу продуктів харчування й вимирання населення з’явилися в часописах Праги та у Львові. Водночас інформація про голодомор в Україні з’явилася в польській, британській та американській пресі. Згодом про трагедію почали забувати. Увагу зосередили на сталінських кривавих чистках кінця 1930-х років, а пізніше – Другої світової війни.
Чергова хвиля зацікавлення виникла 1953 року, коли українські емігранти пригадали події двадцятирічної давності. Відтак, за дорученням президента Рейгана 1984 року було створено спеціальну комісію Конгресу США для з’ясування причин і визначення демографічних втрат, спричинених великим голодом в Україні у 1930-х роках. На основі багатьох матеріалів підготували звіт комісії обсягом 1715 сторінок, який був прийнятий 19 квітня 1988 року.
На заході, крім еміграційної української публіцистики, до цієї теми часто зверталися на шпальтах паризької «Культури», яку редагував Є. Гедройц. У підпільному польському часописі «Обоз» видано працю С. Олеськіва. Ймовірно, це була перша стаття про Голодомор, що була опублікована на землях під комуністичним пануванням. Автор стверджує, що акцію свідомо скеровували проти сільського населення України і з самого початку її спланували. Його висновки ґрунтуються на словах члена ЦК і секретаря райкому партії в Дніпропетровську Катаєвича 1933 року: «Треба було голоду, щоб показати їм (українським селянам, – «Газета»), хто тут головний. Це мусило коштувати мільйонів жертв, але система колективного господарства тут утримається. Ми перемогли в цій війні». Дискусійним досі є питання кількості жертв голокосту. У першій інформації, яка з’явилася в нью-йоркській газеті в серпні 1933 року, згадувалося про мільйон померлих. У наступних газетних публікаціях подають кількість два мільйони, а іноді навіть чотири мільйони жертв. 1934 року московський кореспондент «Манчестер Гардіан» В. Чемберлейн після повернення з поїздки по Україні та Північному Кавказу до Бостона опублікував книжку «Залізний вік Росії», в якій подав, що голод 1933 року охопив у СРСР територію з населенням 60 мільйонів, з яких три-чотири мільйони померло. Найновішу оцінку, яка враховує також міграційне сальдо населення України, зробив С. Кульчицький, який у підсумку дослідження стверджує, що втрати внаслідок Голодомору слід оцінювати в межах від 3 до 3,5 мільйона.
Третій Голодомор в Україні був одразу після завершення Другої світової війни. Його причина – неврожай, викликаний поганими погодними умовами. Трагедія 1946-1947 років була невідомою історикам у світі аж до перелому 80-х та 90-х років. Інформацію приховували, а писати про це в УРСР не дозволяли. Лише невеликі згадки з’явилися в українських еміграційних публікаціях, однак не було відомо ні кількості жертв, ні масштабу цього голодомору.
Урожай зернових 1946 року був надзвичайно низьким. У середньому в Україні зібрали тоді 3,8 центнера зерна з гектара. Ситуацію ускладнювали також низькі врожаї картоплі й овочів. Неврожай, однак, не змінив планів закупівлі зерна, яких суворо дотримувалися. 1946 року за кордон вивезли 1,7 мільйона тонн, натомість 1947-го – 0,8 мільйона тонн зерна. Експортували здебільшого до Чехословаччини, Польщі, Болгарії, оскільки йшлося про підтримку прокомуністичних режимів.
Тогочасний перший секретар партії М. Хрущов звернувся безпосередньо до Й. Сталіна з проханням про підтримку та забезпечення продовольством. Україна допомоги не отримала, а роздратований порушенням цієї справи Й. Сталін усунув М. Хрущова з посади. Новим секретарем Компартії України став Л. Каганович, який уже не звертався по допомогу до Москви. Колгоспники залишилися без засобів для існування.
Точно визначити кількість жертв голоду 1946-1947 років є складним. Найвірогіднішими є підрахунки Ю. Шаповала, представлені на конференції 27 квітня 1997 року. За оцінкою автора, внаслідок цієї останньої у ХХ столітті катастрофи голоду в Європі втратили життя 808 тисяч жителів України. У наведеному аналізі не враховано роки Другої світової війни та складний післяреволюційний період. Багато фактів і документів свідчить про те, що тоді були голодомори, хоч і менш масштабні, які іноді охоплювали по декілька сотень тисяч осіб.
Подані факти вказують, що перша половина ХХ століття для населення українських земель була трагічним і драматичним періодом, результати якого мали не лише демографічний вимір. Не можна тут оминути психологічних наслідків, які мали визначальний вплив на українську спільноту. Жителі країни, принаймні тричі приречені владою власної держави на голод, були настільки перелякані й упокорені, що будь-який опір проти тоталітарної влади ставав нереальним. Отже, шляхом голодоморів комуністична влада розчистила собі фундамент для побудови нового суспільно-економічного ладу, опертого на страх та поневолення, що має назву геноцид нації.
Пйотр ЕБЕРГАРДТ, доктор географічних наук, професор Інституту географії та територіального управління імені С. Лєщинського Польської Академії Наук


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика