ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СЕРЕД КВІТІВ І ТРАВ ІМПЕРІЇ БЕЗЗАКОННЯ

Мешкає відомий літературний критик, публіцист, поет і прозаїк Микола Славинський, якому нещодавно виповнилося шістдесят років, – відвертий, частіше іронічний, ніж по-філософськи задумливий співрозмовник.

Романтик за вдачею, який, посивівши, так і не набув статечності; рвійний, непогамовний, він за останній рік об’їздив усю козацьку Україну й написав про неї, давню та сьогочасну, дванадцять широкоформатних есе, опублікованих, зокрема, в «Українській газеті плюс» і вже підготовлених до друку окремим виданням. Відданий журналістському кредо бачити все на власні очі (працює в пресі з 1969 року), вкотре  відвідав  знамениту Лук’янівку – Київський слідчий ізолятор №13, оскільки як голова творчого об’єднання пригодників та фантастів Національної спілки письменників України разом із колегами шефствує над тамтешньою («позамурною») бібліотекою. Подарував їй чимало примірників нового кримінального роману «Немовлята Сатани», а потім, виступивши перед читачами – тими, хто тимчасово позбавлений волі, – вже за звичкою пішов до обсерваторії, щоб у телескоп подивитися на зорі…
Власне, з цього й почалася з ним розмова нашого кореспондента.
– Пане Миколо, тож скажіть, будь ласка, як там, за колючим дротом, (на щастя, тимчасово), почувається поет?
– Кожна мить неволі, навіть умовної, – це болісна думка про наочну реальність земного пекла, мало не тваринне існування людей. До речі, Лук’янівка – майже в центрі столиці. Нині це вкрай символічно. І тому, що народ ледь животіє у веригах бідності, і тому, що в’язниці аж плачуть за крадіями вседержавного масштабу. Коли я виступаю перед високопосадовцями й народними депутатами, то неодмінно раджу: відвідайте слідчі ізолятори – інакше будете сприймати світ і людей. Шкодую, що, скажімо, Леонід Черновецький жодного разу не навідався за колючий дріт. Переконаний, що після коротенької екскурсії він як столичний мер подбав би про належне, бодай схоже на людське, утримання ув’язнених хоч би тому, що і його ймовірне місце – в камері, де всю ніч горить одна-єдина лампочка. Воістину сказано: від тюрми не зарікайся. Хотілося б, аби новочасні скоробагатьки бодай кілька днів повторювали шлях Миколи Рудьковського.
– А чому лише кілька днів?
– Сучасний режим – а це режим тотального беззаконня – на більше не спроможний. Та вже доба перебування за гратами засвідчує цілковите переродження ще вчора самовпевненого крісловласника: неголений, понурий, увесь трясеться від страху. Мабуть, дехто уявив себе на його місці й негайно кинувся рятувати. Щоб не було прецеденту, щоб простолюд раз і назавжди затямив: закон – для тих, кого називають пересічними українцями, а не для правителів та багатіїв.
– Зневажаєте їх?
– А що поет може? Лише любити або ненавидіти. Отак і я. Люблю порядних людей, птахів, квіти й трави, а ненавиджу тих, хто вважає народ бидлом, тримає його в ярмі голоду, хто упосліджує культуру, нищить старовину, вирубує ліси, засіює палацами луги. А втім, що їй, сволоті, до гніву віршотворця? Бал правлять ницість, підлість, підступність, зажерливість, а тому, як я стверджую в одній  поезії, «моя Вкраїна – вдова вже світова».
– Чому, на вашу думку, так сталося?
– Сьогодні на величезній території першої козацької столиці, знаної в світі як Трахтемирів, царюють вепри. Їх інколи відстрілюють можновладці. Вони люблять смажити шашлики біля давніх лицарських могил. А чи знає влада, скільки експонатів у кімнатці музею Державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів?» Важко повірити: лише три. Це два ядра й металева посудинка, яку з любов’ю називають «заварничкою» (у ній козаки запарювали цілющі трави). Зате в центрі заповідника височіє палац Ігоря Бакая. Цей мільйонер давно переховується в Росії, але його володіння ретельно охороняють. Одне слово, який Трахтемирів, така й Україна. Якщо козацькими просторами бродять вепри, якщо немає єдиної помісної церкви, чітко ограненої національної ідеї, зрештою, немає загальнонародного лідера, то чи може бути українською держава, номінально названа Україною? Воістину світова вдова!
– Які світоглядні принципи сповідуєте за таких умов?
– Українці звикли почуватися щасливими вже тоді, коли мають окраєць хліба. Цим і користуються новітні зверхники. Вони докладають усіх зусиль, аби народ не мав змоги подивитися в європейське дзеркало, не міг приєднатися до цивілізованого клубу успішних людей і держав, аби переконатися на практиці, які вони, світові стандарти добробуту, гідності, щастя. Тримати націю в зашморгу животіння, одягати її в секонд-хендівське ганчір’я й тягнути до азійщини – ось запорука розкошування кланів, надзавдання тих, хто жадає примножувати свої багатства. Олігархи та їхні прислужники розуміють: коли народ прозріє й проголосує за цивілізовані норми буття, почнуть зникати корупційні схеми, звужуватиметься, мов шагренова шкіра, неосяжний сектор тіньової економіки, щезнуть оманливі духовні орієнтири, усталяться корінні морально-етичні принципи.
Саме цього бояться верховоди, а тому не лише обкрадають народ, а пригинають його до землі, перетворюють на раба, одурманеного духовного жебрака, який, до речі, поступово звикає до ярма безправності та животіння. Про які високі цінності можна розмірковувати, коли «ми знову їмо лободу»? Так я розпочинаю вірш «Лобода», присвячений  видатному поетові, справжньому Герою України Борисові Олійнику, а в іншій мініатюрі з великим болем констатую: «Тобі вже байдуже, народе бідний, // Які знамена, слуги, обрії, боги…»
– Якщо так, то в чому ж тоді полягає сенс творчості?
– Нещодавно я зустрічався з відомим істориком, ще одним Героєм України Петром Троньком, якому вже за дев’яносто. Запитав його: «А навіщо людина живе?» Учений відповів так: «Поговорімо про те, що я знаю». Довелося визнати: це слушна пропозиція.
Можна з року в рік повторювати парадоксальний вигук: «О Боже, як бракує часу долати суєту суєт!». В есе про творчість Івана Дзюби я наважився приписати йому цю сентенцію. І що ж? Видатний літературознавець, теж Герой України, не лише погодився з нею, а й під час коротенької розмови на Володимирській вулиці зненацька скрикнув: «Ой, запізнююся…» І мало не підтюпцем кинувся на засідання чи то редколегії якогось журналу, чи то вченої ради, де мали обговорювати видання українознавчої енциклопедії.
Колеги (і я серед них) часто-густо тягнуть цілу хуру різноманітних обов’язків, а потім мало не ридають: «Пишу прихапцем, вичитую похапцем – місяцями не можу цілком віддатися творчості». Отож і виходить, що незмінний народний депутат України, а нині голова одного з парламентських комітетів, керівник нашої всеукраїнської письменницької організації Володимир Яворівський уже добрий десяток років гарує над романом про останні дні Тараса Шевченка – більше скаржиться на брак часу, ніж пише, – а тим часом унікальний працелюб і неперевершений самітник Валерій Шевчук «видає на-гора» повість за повістю, грунтовне культурологічне дослідження за дослідженням. Не організовує, як я, засідання творчого об’єднання пригодників та фантастів, не марнує часу на презентаціях, вернісажах, безплідних обговореннях наших мало не одвічних культурних проблем. Безперечно, потрібно створити для себе символічну вежу зі слонової кістки, але потім ще необхідно виняньчити природну потребу замикатися в ній на роки й роки.
Звичайно, кожному своє. Нікого не засуджую, ні до чого не спонукаю. Сам чи то багатовекторний, різнополюсний чи то просто розшарпаний. Хочеться всюди побувати, про все написати. Інколи здається: якщо не порятуєш публіцистичним словом дитячий майданчик, то його неодмінно знесуть загребущі столичні будівельники. Відчуваєш: не захистиш ті чи ті дерева – вирубають. Отож відкладаєш убік роман чи вірш і готуєш статтю. Побачила світ чиясь талановита книжка – відгукуєшся рецензією. А ще мучить і таке повсякденне запитання: кому будуть потрібні українські вірші в дмитротабачниківській державі чи в державі, в якій великим українцем пропонують вважати Леніна? Симоненківський абсурд? Ні, це найбільше в світі комуністичне фарисейство, розраховане, як і за радянських часів, на затурканий простолюд. Для нього й витворюють суспільну темряву ті, хто виступає проти НАТО, не визнає голодомор геноцидом народу, ще й досі воює проти українських повстанців. Знову й знову пригадуються слова Дмитра Донцова про те, що нам найбільше загрожує «культ сірої людини». Ушляхетнювати її – місія поета.
– Склалося так, що Ви завжди були на видноті, в полі зору як громадськості, так і письменства. Шанувальники повсякчас чекають від Вас творчих пошуків чи й несподіванок. Над чим працюєте нині?
– Щасливим стаєш тоді, коли робиш те, що хочеш. Дивлюся в телескоп на зоряні небеса над Україною й несамохіть планую написати про Чумацький Шлях, а ще більше – про його неземні відсвіти в людських душах. Іду вздовж в’язничних мурів, а внутрішній голос нашіптує: скажи позбавленим волі про те, що справедливість переможе й принесе свободу, домашнє тепло та любов. Простую коридорами Верховної Ради України й так хочу вигукнути все те, що ось-ось ляже на папір: як багато у сесійній залі нечестивців, злодіїв, кривдників народу!
А ще хотілося б написати баладу про того невідомого віртуоза своєї справи, який поцупив гаманця у Валентина Наливайченка. Думається: якщо крадуть у «Хайятті» – одному з найпрестижніших столичних культурно-розважальних комплексів – та ще й у самого керівника Служби безпеки України (хоча й з уточненням «в.о.»), то це вже цілковитий апофеоз не лише всуціль корумпованої, а й криміналізованої держави. Та й чи існує вона? Чи маємо інше – прислужницю мільйонерів-торбохватів? Для духовної рівноваги прагнеться написати гімн квітам і травам, серед яких хочеться жити. Хоча б уже тому, що вони не вміють лукавити.
– Що Ви як постійний автор «Української газети плюс» хотіли б побажати її читачам?
– Зустрічей із добрими людьми, весни в душі, того, на чому постійно акцентується в Біблії, а саме: свободи та любові.

Розмову вів Олександр КАВУНЕНКО


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика