ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ТУТ ЗАХИЩАЮТЬ ДИТЯЧІ ДУШІ

Українець – унікальна істота у Всесвіті хоча б тим, що десь приблизно до другої половини ХХ століття, його виховувала й оберігала від псевдоцінностей особлива вчителька – Природа. Діти українські в росах купалися, у райських запахах квітів і самої землі. Так зростали дужими й розумними.

Тепер інші часи настали: цілеспрямовано винищується село – колиска високої української культури. А хто вціліє, мов мишенята розбігаються по світу. Більшість їде до міст. Надто небезпечними для зростання й розвитку дитини є великі міста, де люди не вітаються одне з одним, не цікавляться життям одне-одного, де на першому місці стоїть інстинкт вижити за будь-яку ціну.
Як же зростати у тих великих містах молодим пагінцям нашого українського роду? Часто ці діти схожі на травинки, що попри все пробиваються крізь могутній шар асфальту або нагадують дерева, які виростають прямо на дахах будинків…  Що й казати - ті рослини не мають повної сили.
Втім, у всякого правила є винятки. Один з них – дитячо-юнацький клуб «Червоні вітрила», що в Солом’янському районі Києва. Це не просто культурний центр, а справжній оазис народної культури. Звісно, все визначає Особистість, і тут особистість Тамари Данилівни Желіби зіграла свою роль. Вона народилася у Шевченківському краї і привезла до Києва зі своєї батьківщини велику любов до народної культури.
Ось і нещодавно з її ініціативи в клубі були проведені шеченківські дні. Люди, особливо старшого віку, плакали, слухаючи веснянки, гаївки, поеми Великого Кобзаря. Чому така реакція? Ймовірно, тому що зіскучилися за справжнім щирим словом, за давньою нашою піснею.
На стінах бібліотеки імені Новикова-Прибоя, де відбувалося свято, висіли ошатні роботи учнів Тамари Данилівни – весняні композиції з природних матеріалів. Багато років поспіль веде вона заняття з фітодизайну. Її уроки – то спілкування з Природою, а ще – захист дітей від негативів сучасної вулиці.
Справді щасливими є мами, котрі знають, що по закінченні занять у школі їхні діти разом з Тамарою Данилівною творять красу. Серія робіт, з якої зазвичай педагог починає навчальний рік, – то обереги. Вони найрізноманітніші: і драбинки достатку, і мішечки. Головне, що на цих витворах зображено символи, які споконвічно оберігали українські оселі: стебельце полину, часник, колосок, перчина.
Отак у Києві зберігається народне мистецтво, яке методично винищувалося по селах. Не дивно, що нинішні селянки не знають тонкощів, які сприяють енергетичному захистові осель, як про це довідуються юні школярки з  гуртка Тамари Желіби.
Втім, у неї навчаються не тільки дівчатка. Так, один з її вихованців – Павло Буромський – уже має власних учнів. І тепер у неї є незвичайний учень Андрійко Царик. Його мама, Людмила Сергіївна, розповіла: «Андрійко молиться на Тамару Данилівну, вона для нього, як зірка в тунелі… Я розумію, якою небезпекою могла б стати для моєї дитини вулиця. На щастя, все склалося добре. Наш Андрійко навіть на літні канікули не хоче йти – уже декілька років працює з Тамарою Данилівною навіть і в червні».
Улюблене заняття хлопчика – інкрустація з соломки. Недавно він виготовив з цього матеріалу гусака в брилі. Побачила роботу його хрещена, яка приїхала з Флориди погостювати, й у долоні сплеснула: «Це – справжнє диво!» Щедре хлопча подарувало гусака. А через якийсь час Царики отримали вістку з-за океану: «За Андрійкового гусака давали дві з половиною тисячі доларів – настільки цінується тепер у світі ручна робота».
Зараз у «Червоних вітрилах» діти розписують яйця – крашанки, мальованки, крапанки, дряпанки. А як іще має бути –  незабаром Великдень» Від досвідчених майстрів, яких запрошують у клуб, вони дізнаються про тонкощі цього священнодійства. Нині і в селі не кожна жінка знає, що найбільшу магічну силу має натуральна писанка. Її виготовляють не з будь-якого яйця, а саме зі знесеного куркою – первісткою. А ще писанку не видувають, вона має бути повною – щоб і життя було таким – повним на добро і щастя.
Тетяна ОЛІЙНИК

НА СТАРОВИННИХ ОБРАЗАХ – ПРАВДИВІ ОЧІ УКРАЇНЦІВ
ОЛЬГА БОГОМОЛЕЦЬ ЗБИРАЄ ІКОНИ-СИРОТИ
Проникливим було слово відомої співачки, вченої-медика, поетеси, філософа Ольги Богомолець на закритті виставки домашньої ікони в Музеї російського мистецтва. Виявляється, ця талановита жінка ще й пристрасний колекціонер народної української ікони. Збирає свою колекцію Ольга Богомолець впродовж десяти років, нині в її зібранні нараховується близько п’яти тисяч образів. Два тижні поспіль тривала її перша виставка, на якій було представлено 396 експонатів.
Одначе невідомо, чи відбулася б ця подія, якби два роки тому власниця колекції не почула принизливе слово на адресу української ікони. Вона тоді прийшла в цей же музей -російського мистецтва – на виставку кількох приватних збирачів російської ікони. Перед тим, як перейти до останньої зали, де була виставлена українська ікона, екскурсовод звернулася до своїх слухачів: «Я прошу вибачення у православних християн за те, що їхні почуття у певній мірі будуть принижені українською іконою, яка дозволяла собі Бог знає що. Відомо, що українська ікона була неканонічною, вона не дотримувалася візантійських приписів». Ольга Богомолець з гіркотою згадувала, що, почувши такі слова, вона готова була зчинити бійку. Від різкого поводження врятував … живіт – жінка була на дев’ятому місяці вагітності…
Трохи згодом уже на столичній «барахолці» щось подібне вона почула і від продавця ікон. Коли запитала, скільки коштує українська ікона, той запропонував її забрати даром, мовляв, той народний виріб тільки заважає нормальній торгівлі.
– У той момент у мене з’явилося бажання довести всім, що українська ікона - абсолютно унікальне мистецьке явище, – розповідала колекціонерка.- У книжці «Домашня ікона Центральної України», яку нам вдалося видати, ви побачите фотографії українців, які жили у ХІХ на початку ХХ століття. Це саме ті люди, які молилися виставленим іконам. Якщо ви подивитеся на їхні руки і обличчя, то зрозумієте, що іншим іконам вони не могли молитися. Це були ікони, співзвучні їхнім серцям, їхнім душам. Малюючи образи, українці насправді ніколи не порушували ніяких канонів, бо вони їх не знали. У нашого народу був один-єдиний канон - віра в Бога. Вони малювали того Бога, в якого щиро вірили. На одній із стін цієї зали мною представлені ікони Сіверщини, верхньої межі Чернігівської області, за якою починалася Росія. Саме ця ікона більше, ніж інші, відповідає візантійським канонам: вона безтілесна й беземоційна. Якщо подивитися на пару весільних ікон з Полтавщини, то можна відзначити інше – ці образи тілесні, емоційні й теплі.
Зовсім іншим є стиль написання домашньої ікони на Гуцульщині. Для її творення використовували тоненькі смерекові дошки, які не їсть ніякий жук (завдяки смолі, що на них залишається, комахи її не чіпають). Якщо хтось спілкувався з гуцулами, той знає, що вони вирізняються своїм характером, темпераментом. Такої ікони, яку писали на Чергігівщині, наприклад, ці люди просто не зрозуміли б. Свої образи гуцули ніколи не писали вдома. Вони йшли далеко в гори, постилися, не спілкувалися з родиною.
Донині деякі мистецтвознавці  полюбляють називати народне мистецтво примітивним. Таке принизливе визначення стосується й української народної ікони, що є грубою мистецькою помилкою, адже насправді це первісні твори, що відповідають своєму високому призначенню: бути символом віри, а не художнім мистецьким явищем.
На стіні навпроти входу до останньої зали експозиції висять три вертикальні ікони з Галичини. Навіть там вони відрізняються своїм характером, кольоровою гамою.
Цікавими є й ікони на склі. Техніка їх написання особлива: творилися образи «зворотнім шляхом». Отож, якщо на дошці можна було щось виправити, домалювати, то на склі це було неможливим.
У центральній частині експозиції темні, невеликого розміру ікони з Київщини. Вони дуже стримані щодо кольорової гами. Але при цьому творці цих образів дозволяли собі іконографічний нонсенс: німби над головами святих вони могли намалювати синіми, зеленими і навіть чорними фарбами. Дивовижно, але при спогляданні таких ікон не виникає почуття, що там щось не так.
Загалом треба розуміти, що домашні ікони відрізняються від професійних тим, що віддзеркалюють характер народу. Професійні ж – час і стиль епохи.
Цікаво, що полтавчани у ХІХ столітті писали свої ікони на тлі неба. Для чернігівської ікони є характерним образ Богородиці-Троєручиці. Якщо цього не знати, то навряд чи помітиш три руки на образі…
Примітним є те, що колекціонерка не реставрувала жодної придбаної чи просто знайденої ікони. Ольга Богомолець вважає : «Як кожна зморшка на людському обличчі є свідком того, що людина пережила, так і кожна подряпинка на іконі с свідком часу і того, що вона перенесла у своєму житті».
Зараз Ольга Богомолець разом зі своїм чоловіком, відомим колекціонером Олексієм Шереметьєвим створює етнопарк на місці фортифікаційної споруди у місті Радомишлі Житомирської області. «Це буде те місце, - розповідає вона, - де можна буде сісти на лавку, відламати шматок хліба й поспілкуватися з іконою. Відомо ж бо, що у музеях, без спілкування з людиною, ікони вмирають…»
Тетяна ОЛІЙНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика