ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ХТО ЖИРУВАВ, А ХТО СТРАЖДАВ...

Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася… – тихо-тихо лебеділа пісня. Співало троє: Матвій Михайлович, його дружина – Галина Степанівна і я, зажурені найновішим гонінням «за націоналістіческіє взгляди» – виключення мене з партії. Цією піснею ми ніби захищали свої душі від морально-психологічного приниження. Немарно кажуть: той, хто співає, молиться двічі.

Інститут журналістики (директор Володимир Різун) зініціював видати книгу спогадів про Матвія Шестопала. Укладає збірник невтомний доцент Іван Михайлович Забіяка. Він і спонукав мене, щоб я написав свої спомини.
Після шестопалівського героїчного діла у мене залишилися деякі документи – сумні свідки тих подій.
І ще кілька разів телефонував Іван Михайлович:
– Ви знаєте сина Шестопала. Зустріньтеся з ним, поговоріть, бо він ні з ким не бажає спілкуватися…
Так, складні людські стосунки. А особливо тоді, коли одні особистості незаслужено упосліджені, а другі – сторонні, ні в чому невинні, а треті були лицемірні пілати…
Із сином М. Шестопала Олександром я знайомий ще з тих років гоніння Матвія Михайловича.
Після смерті його батька ми більше не зустрічалися.
…Ну що ж, спробую. Олександр пам’ятав мене і в зустрічі не відмовив:
– Заходьте, будь ласка, поговоримо, – пролунало у слухавці. Двері мені відчинив кремезний, спортивний чоловік (скільки літ минуло!), привітно усміхнулися синьо-волошкові очі (такі були у Матвія Михайловича!), приязно запросив увійти. Познайомив із дружиною, Ларисою Георгіївною, скромною, надто уважною і доброзичливою.
Ми дивилися їхній сімейний альбом, де були і фотографії батька. Олександр говорив стримано. Більше хотів почути про батька від мене.
Я розповідав, як ми, студенти, любили слухати лекції Матвія Михайловича. Завжди чекали цікавого спілкування. Матвій Михайлович читав курс лекцій з історії зарубіжної журналістики. Проте кожна лекція у нього була пов’язана між суспільними подіями у зарубіжних країнах і болючими українськими проблемами. Він завжди чітко і сміливо оцінював випадки, які принижували Україну, зневажали рідне слово. Це вперше ми почули від Матвія Михайловича про вимушеного емігранта Івана Огієнка, який стверджував: «…І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…»
Уже потім, через десяток літ, стало відомо, що «уважний» студент-стукач напише про це дослівно кому слід.
Згадалося, як на партійних зборах Матвій Михайлович гаряче доводив викладачам, що в українському університеті лекції всім треба читати українською. А на нього кидалися україножери, як шуліки, що це «душок націоналізму».
З болем говорив Матвій Михайлович про вилучення з навчального плану предмета «Український фольклор»…
– О, це і я добре пам’ятаю, – заговорив Олександр, – то були для нього просто страждання. Батько кохався у народних піснях, глибоко шанував народну творчість, укладав збірники. Він закінчив аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики. Науковим керівником його дисертації був Максим Рильський. Тож вивчення фольклору студентами батько вважав одним із важливих виховних моментів національної свідомості. У нас, у сім’ї панував український дух, – закінчив думку Олександр.
До речі, наш курс ще слухав лекції з українського фольклору (пам’ятаю – прекрасно читала, залюблена у народну творчість, Олена Хмілевська). А вже потім «мудрі реформатори» навчального плану, «вимили» цей предмет. Мені розповідав професор Олександр Мушкудіані, що в них, у всіх вишах, проводяться спеціальні курси грузинського співу – народного фольклору. І юні громадяни опановують народні джерела, у їхніх душах назавжди поселяються національна самосвідомість, патріотизм і любов до своєї землі...
У 1994 році вірменин Хачатур Хачатурян організував у Києві Міжнародний університет і запросив мене керувати факультетом журналістики. Удосконалюючи навчальний план, разом із проректорами Іваном Ющуком, Людмилою Шумигорою і Галиною Левківською, ми переконали ректора, що український фольклор майбутнім журналістам украй необхідний. І читала цей предмет незабутня Лідія Дунаєвська, берегиня українських традицій, рідного слова.
Усе це я розповів Олександрові тому, що ці дії були пов’язані з ім’ям Шестопала. На факультеті журналістики читався курс зарубіжної преси. А в університетську бібліотеку я приніс три примірники монографії М.Шестопала «Американська преса» (урятував від спалення, бо ця книжка разом із Історією давньої української літератури нищилися спалюванням!), і студенти читали, а ми розповідали їм про талановитого публіциста і справжнього українського патріота. Це була сторінка із Київського міжнародного університету.
...Повернімось до початку гонінь Матвія Михайловича. Деякі добродії говорять, навіть пишуть, що Матвієві Шестопалу заздрили окремі викладачі за те, що він був улюбленцем студентів. Це справді так – заздрили і не любили. Але основне – його український дух, який він щедро дарував студентам і навертав нас до розуміння, хто ми і чиї діти. ...Отож після його палкого виступу на одному з вечорів про те. що керівники різного рангу мають «національну свідомість, яка дорівнює свідомості клопа», в університеті загорілося полум’я – негайно прибрати націоналіста Шестопала.
Я на той час працював кореспондентом на Українському радіо. Звістка про звільнення Матвій Михайловича з університету дійшла до нас блискавично. Славний мій однокурсник Іван Куштенко (сітка таємних донощиків ще під час нашого навчання називала його націоналістом) завітав до нас, у радіоредакцію, і показував проект листа до ЦК партії від колишніх учнів Шестопала на його захист. На Українському радіо працювало багато випускників факультету. Лист-проект по черзі читали, радилися, дописували, редагували, а підписи ставили на окремому аркуші. Перший варіант листа складав Володимир Творинський. Копія остаточного варіанта (такий було надіслано в ЦК), збереглася в мене, і я приніс її Олександрові.
Копія
Лист в ЦК КП України
Ми, колишні випускники факультету журналістики, дізнались, що партійний комітет університету поставив питання про увільнення з роботи доцента Шестопала М. М.
Всі ми знаємо доцента Шестопала М. М., як принципового комуніста, чесну і чуйну людину, що особливо необхідні людям, які кують журналістські кадри. Ідуть роки, а нас досі запалює принциповість, чесність, громадянська мужність і глибокий розум нашого колишнього викладача і старшого друга-комуніста.
Вважаємо, що усунення тов. Шестопала М. М. від викладання на факультеті журналістики може кваліфікуватись тільки як дивне непорозуміння, адже навіть важко уявити, що людина, яка кожному з нас прищеплювала не показні, а дійсно комуністичні ленінські інтернаціональні почуття, яка є автором книги «Ми – інтернаціоналісти» та інших, може серйозно звинувачуватись в нерозумінні питань національної політики.
Ми просимо Вас ще з більшою увагою поставитись до так званої «справи Шестопала» і вирішить її відповідно до дійсно ленінських норм нашого життя.
Отаке… делікатне звертання «підручних партії» до її «логова» викликало бурю гніву, просто ревіння – «как посмєлі!?» І почалося…
Мені було відомо і про колективний лист студентів. Їх також переслідували і жорстоко розправлялися, вимагали письмове осудження «націоналістичної поведінки» М. Шестопала. Більшість, що підписала лист, зняла свої підписи. А такі свідомі українці – Анатолій Парфенюк, Вадим Мицик, Богдан Уніят, Святослав Васильчик, Михайло Скорик – «полетіли» з університету «за повєдєніє не совместімоє со званієм советского студєнта»… Про ці трагічні і героїчні сторінки, думаю, згадають славні хлопці. …На Українському радіо переполох. Голова Комітету А. Скачко по одному кличе в кабінет і…
– Ти знаєш, що Шестопал – націоналіст? – до мене.
– Матвій Михайлович наш улюблений викладач, свідомий українець, – відповідаю я.
– Пиши пояснення, що ти засуджуєш націоналіста Шестопала і каєшся, – Скачко мені.
– Нема що засуджувати, нема чого каятися, – кажу я.
– Я тебе вижену з роботи і з партії, – кипить він.
Потім було різне підсилання… «свідомих» товаріщєй. І на партзбори поставили питання тільки моєї персони. О, а де ж решта підписантів листа?.. Розбіглися, покаялися, поклялися… Не буду детально розповідати про ці чотиригодинні розпинання і виховання мене. Скажу тільки, що керівництво Комітету розпиналося, щоб мене виключили з партії, адже він не покаявся і не засудив націоналістичні погляди Шестопала. А «маса» не піддавалася (були ж розумні люди!). Проте догану «вклепали» (а в протоколі записали: «сувора із занесенням»!). Буквально за два дні покликали до Ленінського райкому на бюро. Секретар товариш Лєнєц:
– Кто такой Шестопал і почєму ви защіщаєтє єго? – не питає, а сичить.
– Матвій Михайлович був деканом факультету журналістики, чудовий викладач і педагог…
– Он такой же націоналіст как і Шестопал! (перебиває мене Лєнєц). – Єсть предложеніє ісключіть с партії! Он – націоналіст-шестопалєвєц! Єдиногласно!
…Ото другого дня зателефонувала мені Галина Степанівна, і передала, що Матвій Михайлович просить прийти до них.
Матвій Михайлович переконував мене, щоб я покаявся, щоб зрікся…
Довго боровся Матвій Михайлович за українську правду. А де ж його захисники? Поодинокі – такі як Юхим Лазебник, метр української журналістики і український патріот, який заступився за М. Шестопала, сам зазнав гоніння (викинули з університету і звільнили з посади головного редактора «Робітничої газети»), чи Клинченко і Маляренко, яких також вигнали з факультету. Не було в університеті справжніх українських патріотів, які б єдино захистили педагога, особистість і звитяжного Українця. Таке ж скоїли і з підписувачами нашого листа. Практично сталося так, що всі (крім С. Колесника, В. Творинського і мене) певним чином зняли свої підписи. Сумно, що так складається у нас. А якби всі підписанти стояли на своєму, то щоб було б?.. Не посміли б усіх вигнати, не посміли б… А так що? Передало «забугорне» радіо, що вигнали кілька студентів і кілька затятих національно свідомих…
…Розпитував мене Олександр і про такого звитягу – Романа Іванченка. Я розповів, що Роман Григорович мужньо боровся проти українофобії, захищав він і Матвія Михайловича.
Олександр пам’ятав Романа Григоровича – батько говорив йому, що той, як міг, підтримував. Так було і зі мною, коли мене цькували кадебісти як націоналіста, аморальну людину. Роман телефонував, кликав на зустріч… На одній із таких зустрічей сказав:
– Ось послухай, яку студентку ти виховав, і прочитав:
– Мово! Велична молитва наша у своїй нероздільній Трійці, що єси Ти і Бог-Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. Тож стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби. І висвячувала душі козацького роду. І множила край веселий, святоруський і люд, хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто-небесним, бо то кольори духовності і Божого знамення...
...Мово моя!.. Стаю перед Тобою на коліна і за всіх благаю: рости нас, грішних, і повернися до нашої хати, звідки Тебе було вигнано, вернися до краю, де «чорніше чорної землі блукають люди». То чорнобильські лики чорнобильської України, покарані Всевишнім за безпам’ятство.
Прости! Воскресни! Повернися! Возродися! Забуяй вищим і вічним Словом від лісів – до моря, від гір – до степів. Освіта від мороку і освяти святоруську землю. Русь-Україну возвелич! Порятуй народ її на віки!
Прочитавши, додав:
– Візьми, цю Молитву рідній мові, її написала Катерина Мотрич. – Отже, зерна наші зійшли.
Так, це зерна і націоналіста М.М.Шестопала.
...Наша розмова з Олександром Матвійовичем тривала довго. Лариса Георгіївна частувала нас кавою, показувала фотографії... Мені було якось бентежно і тепло в цій сім’ї, де шанувалося українство.
Уже я збирався йти, як Олександр подав мені фотодокумент:
Його передав Олександрові вигнанець Микола Козаченко (вів на факультеті фотосправу, також один із прихильників М. Шестопала). А документ цей – фіксація «батька» Д. Прилюка про «очищення» факультету від «націоналістичного» духу...
– Розумієте, – каже Олександр, – не можу змиритися з тим, що таких «друзів» українського народу шанують зараз, як захисників і поцінювачів українства, і навіть не говорять про їхні вільні чи невільні гріхи за відверте гоніння, за любов до рідного слова, а жирували на лизоблюдстві, були пильними виказниками для кадебістів. А тому й немає бажання ні з ким зустрічатися, у нас є своє українське товариство – щире, справжнє.
Що я міг заперечити Олександрові Матвійовичу? Я мовчав. Проте я знаю, що можу чесно дивитися в очі синові шановного Матвія Михайловича, бо я – НАЦІОНАЛІСТ-Шестопалівець...
Віктор ПОЛКОВЕНКО,
професор


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика