ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЧИ ВПЛИНЕ ЗВИЧАЙ НА ЗАКОН?

Звичаєва громада Українського козацтва упродовж 2007-2008 навчального року збирається в приміщенні Українсього військово-козацького інституту муніципального менеджменту та місцевого самоврядування ім. Святослава Хороброго (МАУП), щоб прослухати лекції та провести семінари на різноманітну тематику. Нещодавно, зокрема, козаки та козачки вивчали і, сподіваємось, опанували настановами та засторогами українського козацького та звичаєвого права. І не випадково. Адже не секрет, що сучасний український розвиток (щоб не сказати – деградація) здійснюється не за українським сценарієм.

Хіба українці могли самі для себе спочатку вигадати і запровадити колгоспи, розкуркулити господарів та усуспільнити їхнє майно, щоб згодом, вже в нашу незалежну добу, ліквідувати колективні господарства і позбавити себе засобів обробітку землі, техніки, реманенту, а зрештою (як планують супостати, з якими, на жаль, заодно і Гарант Конституції) і самої землі? Тобто пройти пекельне коло самознищення з голодоморами, недолугими реформами, трастами, еліта-центрами, програвальними автоматами, приватизаціями та усуспільненнями за ворожими сценаріями тощо, які вигідні тільки ворогам роду людського.
Але без попередньої поступової ліквідації тими ж підступними ворогами роду людського звичаєвих, освячених віками, норм внутрішнього співжиття українських громад наші  трагедії і катастрофи нації стали б неможливими. Недарма в Україні до звичаєвого права ставилися особливо шанобливо. Воно вважалося, «справжнім народним  правом» і протиставлялося, на відміну від безголових прагнень «в Європу» запопадливих нинішніх законодавців, «новині» – тобто законодавству, нав’язаному, як правило, чужинцями. Претендентам на владу з давніх-давен в державі часто від імені народу висувалась вимога – «Новини не вводити і старовину не рушити». Заповіді, закони, застороги і настанови предків вважалися непорушними і підлягали безумовному виконанню. Така відданість рідним звичаям не тільки сприяла збереженню нації, але й зводила нанівець зусилля іноплемінних володарів у намаганні ослабити та ліквідувати український етнос.
Катерина ІІ дивувалась фанатичній відданості козаків рідним звичаям. «Їм ніяких новацій не треба! Щоб підкорити цей народ, потрібно мати лисів хвіст і вовчі зуби!» – обурювалась імператриця.
Різноманітними новаціями дурять нашого брата і нині. Наслідки нововведень кожен з нас відчуває на собі. Тому питання відновлення а, головне, запровадження до свідомого, бажано автоматичного, виконання кожним українцем у повному обсязі звичаєвого українського права – не просто нагальна необхідність, але й умова виживання українців як нації. Особливо в умовах так званого постіндустріального суспільства. На новій науковій основі, з врахуванням негативного і позитивного досвіду грандіозного українського погрому останніх десятиліть.
Джерел для відновлення і вдосконалення дієздатного українського звичаєвого права, яке має стати керівництвом до дії в щоденному, буденному житті, а разі потреби і негайної виняткової дії в екстремальних умовах, більш ніж досить. Викладачі та учасники семінарів під час обміну думками користувалися стародавніми вітчизняними й іноземними джерелами (Велесова Книга, Руська Правда, Закони Ману, Кодекс Бусидо з Книги Самурая «Хагакуре», Декалог націоналіста, Заповіді Міхновського та Олега Ольжича, працями Ніколо Макіавелі, Полібія, Платона тощо), так і особистим досвідом. Учасники семінарів ділилися спогадами про ключові події власного життя, які давали змогу сформулювати певні правила поведінки в звичайних та екстремальних ситуаціях. Адже таких ситуацій у житті кожної людини не безконечна кількість, відзначали семінаристи, і більшість з них можна формалізувати, звести (хай пробачать романтики та сентименталісти) до кільканадцяти стандартних випадків. Як, приміром, кількість голевих ситуацій у футболі, дорожних знаків, чи положень транспортних засобів у правилах вуличного руху. Бо чому кожне нове покоління українців повинно жити так, ніби до нього нікого не було? Чому воно повинно набивати ті самі гулі, що й предки в однакових життєвих мізансценах? Чому воно повинно болісно міркувати там, де недруг його миттєво приймає рішення, бо пройшов відповідний теоретичний і практичний вишкіл? Чому члени найначитаніших у світі націй, якими вважали себе українці та росіяни, місяцями та роками стояли в чергах і билися за право першими  добровільно здати величезні, нажиті тяжкою працею, кривавими мозолями суми заощаджень батьків, дідів та прадідів яким-небудь першим ліпшим інтернаціональним пройдисвітам з «МММ», «Омета-Інстер», «Олбі-Україна», «Меркурію», чи «Еліт-центру»? Невже українці приречені знову і знову потрапляти на той самий гачок? Неминуче, якщо вони не зроблять відповідних висновків з відомих історичних подій і не створять механізм передачі заповідей, законів і настанов з покоління до покоління рідним нащадкам. Бо лиш тільки той життя й свободи гідний, хто щодоби за них іде на бій.
Величезні біг-борди на вулицях столиці, які закликають українців до толерантності – це також спосіб приспати нашу пильність перед черговими шахрайськими акціями економічного погрому, що не припиняється. Наших недругів приваблює наша земля, бо не доларовий верстат дає засоби до існування. А земля-матінка наша. Толерантність виправдана між українцями до українців та до тих, хто нам не бажає і не приносить зла. Але пришельці, які претендують на статус «ближніх», неухильно, вперто й послідовно виконують заповіді на кшталт: «Привласнюй, тобто приватизуй, великі міста, яких ти не будував, будинки, повні всякого добра, яких ти не наповнював, тесані колодязі, яких ти не тесав, виноградники та оливи, яких ти не садив …». Тому українцям не варто вірити і заморським євангелізаторам сандеям та аделаджам з їхніми повчаннями на кшталт – «…не побажай ні осла, ні ослиці, ні верблюда, ні верблюдиці, ні (увага!) раба, ні рабині ближнього…». Іншими словами, нам пропонують бути толерантними до рабовласників та работоргівців, які все в більших та масовіших масштабах торгують нашими братами та сестрами і запчастинами їхніх розчленованих тіл.
Отже, як влучно говорили наші козацькі предки: «Нужда закон міняє». Тобто перед нами – дилема: або ми користуємось чужою юриспруденцією і продовжуєм жалюгідне рабське існування, або ми відновлюємо в нових історичних умовах Звичаєве Право Предків, і продовжуєм переможний український національний похід у краще сьогодення. 
Руслан МОРОЗОВСЬКИЙ,
член Ради Асоціації дослідників голодоморів-геноцидів в Україні, генеральний суддя ЗГУК
Від редакції
Просимо наших читачів також висловити свої думки з приводу питань, які порушуються автором цієї статті.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика