ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



«КВІТКА НА ВУЛКАНІ»

Напевне, не я одна думала, чому так пізно: оця виставка, де безліч розкішних букетів, де зали прикрашені творами, які гідні першорядних світових музеїв. І якби не ініціатива Музею шістдесятництва, яку підтримав Національний музей літератури України, то 70-літній ювілей Любові Панченко, талант якої не поступається Катерині Білокур, пройшов би, напевне, скромно в її будиночку в Бучі Лісовій. Приємно те, що автор цієї музейної концепції, завідувач відділу Галина Болотова не формально поставилася до справи: поїхала до Любові Михайлівни, допомагала відбирати твори.

Тому не було у Національному музеї літератури України тусовки, звичної для різних мистецьких іпрез. Прийшли ті, хто щиро зрадів цій події – відомі шістдесятники-дисиденти, шанувальники її таланту, земляки-бучанці, які опікуються й люблять пані Любу. А для тих, хто, можливо, раніше не бачив її творів, не чув про неї, нагадую: вона одна з тієї когорти, якою пишається наша нація, це – Алла Горська, Віктор Зарецький, Надія Світлична, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, В’ячеслав Чорновіл. Вона – лауреат премії імені Василя Стуса, почесний громадянин міста Бучі Київської області, член Союзу українок.
Любов Михайлівна Панченко народилася 2 лютого 1938 року в селі Яблунька поблизу Києва. Закінчила сільську семирічку, потім Київське училище прикладного мистецтва (відділ вишивання); працювала в кравецькій майстерні і водночас розширювала свої обрії пізнання мистецтва, захопилася ліноритом. Отож вступила на вечірнє відділення факультету графіки Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. У 60-ті роки відвідувала Клуб творчої молоді «Сучасник», стала членом його літературної секції «Брама». Потім Любов Панченко працювала в Проектно-конструкторському технологічному інституті художником-модельєром та в Республіканському будинку моделей. На той час припадає розквіт її яскравого таланту: вона створює серію акварелей, моделі одягу, зразки вишивок, графічні заставки до книжок, живописні полотна.
Треба відзначити, ще зі студентських років Любов Панченко вирізнялася оригінальним стилем своїх робіт – чи це були вишивки або ж акварельні твори, крої або ж оздоблення одягу – завжди вплітала українську орнаментику. А це не вписувалося в канони соцреалізму, тож дратувало чиновників, що керували і наставляли митців, як жити і працювати. Любов Михайлівна – автор робіт зовсім нового жанру декоративно-ужиткового мистецтва – аплікації (колажі) клаптиками пальтових тканин на пресованому картоні, в якому досягла високої майстерності. Таких колажів вона створила понад 40, деякі з них можна було побачити на виставці. Вона автор серії «Шевченкіана», що складається з таких творів «Тополя», «Єретик», «Марія», «Білий цвіт» та портрет Тараса Шевченка.
Значна частина робіт Л. Панченко зберігається в Музеї шістдесятництва, у багатьох приватних колекціях в Україні та поза її межами. Нинішня виставка найбільша і найпанорамніша за весь час, бо так склалася доля цієї художниці, що совєтський режим покалічив її життя, забрав здоров’я. Однак не зламав її духу.
– Пані Любо, такі твори мали б висіти у найпрестижніших музеях світу. Чи ви член Спілки художників України?
– Ні. Бо ті, хто туди входили, працювали під чужу дудку, а я під свою. Наскільки мені це вдалося, судіть самі. Мені все життя нав’язували політику, хоча я була далека від неї. Але я завжди і скрізь розмовляла українською мовою.
– І була на ті часи білою вороною.
– Ось, наприклад, у Будинку моделей, де всі розмовляли по-російськи, а я одна по-українськи. Я з’являлась туди приблизно двічі на тиждень і мені казали: «Любо, ми після тебе ще три дні розмовляємо по-українськи».
– Ви входили до Клубу творчої молоді Києва, за яким пильно стежили кадебісти. Вбили вашу подругу Аллу Горську, на вас напали в електричці.
– А потім довели до психушки. Я боялася жити в Бучі, тому перейшла мешкати до своєї подруги, художниці Людмили Семикіної. Вона закінчила якраз художній інститут, тільки малювала і ще не займалася моделюванням українського одягу. Я її трішки підучила шити. В майстерні Людочки збиралося багато молоді, там цікаво було. Якщо комусь із митців треба було їхати на гастролі чи на якісь урочистості, то зверталися до нас: «Зробіть одяг, в якому було б не соромно виступати». Якось прийшов до нас режисер Микола Мерзликін: «Люди! Одягніть мене, бо треба через два дні їхати до Москви і пристойно виглядати».
– І як же ви його одягли?
– Людочка шила свиту і киптарик, я капелюх. А в майстерні холодно, під ноги вона поставила плитку. Одну полу шиє, а друга скочується на цю плитку, і свита підгоріла. Прийшов Микола, а ми йому й кажемо: «Ти не дуже консервативний? Якщо одягнеш свиту на жіночий бік, це тебе не шокує?» «Нічого, – махнув рукою, – як скажете, так і буде».
– І вийшло гарно?
– Дуже. Він сів у літаку на переднє місце, а стюардеса й каже пасажирам: «Звільніть перші місця для делегації». Мерзликін тільки хотів устати, а вона його зупинила: «А ви сидіть!» Бо так красиво був одягнений.
– Пані Любо, як вам живеться в Бучі?
– Спілкуюся зі своїм першим другом Чумаком, це представник місцевої фауни. Чумак – звичайний собачка. Живу одна, маю хату. Сил дуже мало, але щось роблю.
– А коли була остання ваша виставка?
– 15 років тому. Я все життя працювала під девізом «Не пам’ятаю зла». Я людина віруюча, ходжу до церкви Київського патріархату, хоча поблизу є московська церква. Мені кажуть: «Чого ви туди йдете? Там «раскольніки». Потрошки вишиваю, все, що на мені зараз, я торік узимку вишила.
– Ви як квітка в цьому прекрасному строї серед ваших робіт. Треба, щоби ця виставка відбулася ще й в Музеї українського народного декоративного мистецтва, де б ваші твори висіли поруч із картинами Катерини Білокур.
– Я її люблю, а також Ганну Собачко, Марію Приймаченко… В Україні багато талановитих художників.
Цього дня Любов Михайлівна почула багато добрих, щирих слів від тих, хто знає й шанує її мистецтво.
Микола Плахотнюк, правозахисник, директор Музею шістдесятництва: «Багато робіт Люби Панченко зберігаються в сільській хаті у Бучі Лісовій. А їм місце в таких прекрасних залах, як оця, що наче царська. В ній достойно вписалися прекрасні твори художниці. Коли я розглядав її чудові карпатські акварелі, а я давно знайомий із Криворівнею, де відпочивали І. Франко, Л. Українка, багато митців, то подумалося мені: там жила наївна малярка Параска Плитка у глинобитній хаті. Після смерті її розвалили і збудували нову, де зробили музей цієї художниці. І він уже третій рік працює. В сільській хаті в Бучі живе самотня Любов Панченко, яка не може дати ради цим роботам. Тож користуюся нагодою, щоби присутні тут представники міськради Бучі зробили там музей.
Щодо стилю її одягу… Ось зовсім недавно мені передала Вікторія Цимбал для експозиції Музею шістдесятництва всі публікації про Л. Панченко, всі вкладки репродукцій її одягу, які вона ретельно збирала.
У нашому музеї є вітрини, де можна побачити зразки моделей художниці, які вона створювала у 60-ті роки. Хочу подякувати Надії Поклад і Вікторії Гребенюк, які брали участь у формуванні цієї виставки.
Валерій Франчук, художник, лауреат Національної премії імені Т. Шеченка:
«Ми, мабуть, дуже багата або безголова країна, бо мати таку красу, такий величезний творчий доробок чудової художниці – і це все зберігається в запасниках, у скринях. Люди повинні щодня дивитися на ці шедеври, світ має бачити їх. Отак ми збіднюємо себе. Мені прикро, що в нас не поціновані люди такого височенного таланту, такої сили волі як Любов Панченко, що змогла перемогти всі труднощі, фізичні та моральні, які випали на її долю. Як вона майстерно викладає ці кольори, яка естетично вишукана композиція! Наскільки духовні, по-українськи зроблені ці твори… Я схиляюся перед вами, дорогенька пані Любо! Хай Бог дає вам здоров’я, радості у житті. Ви заслужили своїм страдницьким життям великої поваги. Треба написати груповий лист до Президента України, Міністерства культури й туризму, щоби зробити в Києві музей Л. Панченко. Скільки ми будемо ховати скарби, які десятиліттями збирали відчайдухи і не дбали про своє життя, а працювали для України. Якби цю виставку показали в Європарламенті чи в ООН, то перед іноземцями відкрився б ще один цікавий погляд на українське мистецтво, на творчість геніальної Любові Панченко.
Євген Сверстюк, правозахисник, письменник: «Ці роботи явно несуть на собі печать геніальності. Я Любу Панченко знаю ще з 60-х років. Після катастрофи, в яку вона потрапила, я відніс оформляти її роботи в майстерню. Мені сказали: «Ну, що ви! Хіба це картини?» Отаке уявлення, такою є доля високого мистецтва. Дуже великий талант розпізнають далеко-далеко не всі – і в літературі, і в живопису, і в музиці. Я пригадую, як ми розшукували пані Любу, щоби вручити їй премію Василя Стуса. Це було непросто, ми їздили і знайшли її хату, і радість була в тому, що ми вручили їй цю почесну нагороду. Вона живе в своєму світі, вона відкриває нам цей світ.
Микола Малишко, художник-монументаліст: «Я недавно почув таку цікаву інформацію: серед найвидатніших художників названо чотирьох: Ван-Гога, Чюрльоніса, Врубеля і Л. Панченко. Нині модний термін «генетична пам’ять», а по-українському – це родова пам’ять. Я пригадую, як колись бабуся Люби прийшла в гості й розповідала: «Оце слухаю вас, як ви співаєте. А ми колись із села Яблунька, де Люба народилася, на свято Купайла йшли до річки Бучанки, тримали в руках Купайла, там плели вінки і співали. А потім усе це забулося». В Люби Панченко ця родова пам’ять не пригасала. Вона покликала її в Карпати, і з’явилися прекрасні акварелі. І це не фотографії. Ви подивіться, як з-під дерев, із болотець вибухають струмені – потужні, яскраві. І жоден фотоапарат не зафіксує їх. Тільки Люба їх почула, намалювала і донесла до нас енергію нашої землі. А потім її погнало на Полісся, де вона ходила від хати до хати, збирала зразки народної творчості, купувала в магазинах простирадла й звичайні рушники і обмінювала їх на сорочки, вишиті давніми поліськими узорами. Ця родова пам’ять живе в її творах».
Микола Стратилат, заслужений діяч мистецтв: «Любу Панченко я знаю давно, ще з поліграфічного інституту: гравюри, які вона робила, були для мене взірцями. Якщо говорити про її аплікації – це шедеври, їх ніхто вже не робить. Скільки в них експресії! А з її акварелей промовляє, клекоче серце талановитої художниці. Декоративний розпис вона творила, коли її душа буяла. Я був колись, пані Любо, у вашій хаті, бачив ці надзвичайні речі. Я думаю, що треба обов’язково зробити музей Люби Панченко хоча б на її батьківщині, бо в цій столиці не вистачає залів: панство займає кожен клаптик землі, виганяє художників із майстерень. Тому мистецтво треба рятувати!»
Володимир Прядка, народний художник України, лауреат Національної премії імені Шевченка: «Пригадую 60-ті роки: ми, тоді студенти Художнього інституту, були ошелешені іншою мовою, не академічною, яку ми вчили, не стереотипною. Це була творчість П. Власенко, Г. Собачко-Шостак, М. Приймаченко. Саме в роботах Люби Панченко продовжилися ті глибинні традиції. Вона серцем прикипіла до історії, культури свого народу, своєї землі. Ті, хто пройшов цю школу, стали видатними людьми, пройшли важкий шлях невизнання, переслідування, іноді й катування. Такою була й доля Любові Панченко».
Людмила Семикіна, художниця, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка:
– Хто знав Любу Панченко, вражався її працьовитістю, потужною енергією. В Алли Горської був такий вислів: «Квітка на вулкані». Він цілком стосується Люби. Вона завжди підставляла мені своє плече, коли мене усунули з роботи. Її працьовитість не мала меж: за короткий час зробила 46 костюмів для Кіровоградського ансамблю танцю, коли той від’їжджав на гастролі. І це дуже позначилося на її здоров’ї. Люба Панченко – моя посестра по мистецтву, це та рідна мені людина, я ніколи не виключаю її зі своєї пам’яті і живу думками разом із нею.
Я вдячна долі, що Люба з’явилася у мене і жила два роки після того, як на неї напали в електричці. Але вона вистояла і далі працювала. Її строї на артистах, що гастролювали по світу, викликали захоплення і подив. Вона працювала у різних жанрах. Я взяла від неї одну маленьку доріжку моделювання строїв, переймала у неї стільки процесів, пошуків модернізації. Згадую такий випадок: ми з Любою приїхали в Москву. Вона дуже гарно розшила свій головний убір та кептар і нагадувала скіфську царівну. А була у неї довжелезна коса, і ось така красуня простувала Манежем. А десь на відстані 200 метрів на другому боці йшли грузини. Один із них зупинився, як укопаний: він побачив на такій віддалі Любу і зрозумів, що приїхала українка.
Люба Панченко залишиться в історії українського мистецтва не тільки як шістдесятниця, а художниця, що так оригінально показала себе в декоративному розписі, аплікаціях, графіці, акварелях, вишивці, моделюванні одягу. Її творчий потенціал не згас, не зупинився, в її особі ми маємо перлину нашого мистецтва. Дай, Боже, щоби добрі люди прийшли і допомогли їй жити і працювати».
Атена Пашко, голова Союзу українок, поетеса: «Ми з В’ячеславом Чорноволом були колись у Люби Панченко, вона подарувала нам свою картину «Жінка, яка оберігає вогонь». Ця робота довгі роки прикрашала нашу кімнату, В’ячеслав Максимович її дуже любив. Коли його не стало, я подумала, що ця картина повинна бути в кабінеті Музею шістдесятництва, щоб її побачили люди. Ваші твори, пані Любо, надихають на добро, вони озиваються до нашої національної свідомості. Нехай цей вогонь не згасає у вашій душі».
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика