ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ГЕРОЇ «ХОЛОДНОЯРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Якщо говорити про Визвольну боротьбу українського народу, Холодний Яр оминути неможливо. «Тут не тільки Хмельницький і Залізняк збирали силу для боротьби». Тут впродовж всієї, осяжної нам історії, сотні поколінь українців точили, з любов’ю лагодили і святили зброю, з якою не розлучались ні у будні, ні у свято. Селянин не йшов в поле без списа чи шаблі. А в хаті, під образами, ставив рушницю. Рушниці під образами – символ віри і дії!

Густі ліси Холодного Яру притягували до себе всіх, хто гостро відчував несправедливість, неприпустимість підневільного стану українців. У Холодному Яру зароджувалась козаччина, гайдамаччина, Коліївщина... Холодний Яр – це край, де й досі витає дух славетних героїв: Байди Вишневецького, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Семена Палія, Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Івана Лютого-Лютенка та інших відомих й невідомих героїв.
Фортеці, підземні церкви, монастирі з високими та товстими мурами, колись височенні земляні вали, насипані ще до нашої ери, загальна довжина яких й нині чимала – понад 60 кілометрів; підземні тунелі, загальною довжиною не менше 15 кілометрів, непролазні лісові хащі, розгалужені байраки, густі чагарники, гори, річки, плавні, болота створювали надійний прихисток тим, хто боронив рідну землю. Холодний Яр дбайливо оберігав українців, холодноярська земля ховала повстанців у своєму лоні в печерах, схронах, катакомбах.
Земля випромінювала – і це очевидно! – мілітарний дух, який входив, здавалось, в кожного, хто народжувався тут.
Скільки крові пролито в Холодному Яру за Батьківщину! Чи можна зміряти її?!
Холодний Яр – це «шанці на шанцях», «могила на могилі».
У простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природним, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх – щирим і чистим почуттям. У холодноярців не виникало бажання поступитись природним правом бути господарем на своїй землі, вони не могли не відповісти, коли принижували рідних, коли чоботом завойовника топтали найсвятіше – нашу Українську Землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю.
Сьогодні хочу розповісти про славетну холодноярську родину Чучупаків, яка поклала на вівтар Батьківщини трьох синів-отаманів: Василя, Петра і Олексу.
Коли розпочалася Перша світова, братів Чучупаків мобілізували. Петро і Василь повернулися прапорщиками, а Олекса – рядовим...
Перший озброєний відділ для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідного села Мельники сформував Олекса Чучупак. Але після поразки в бою з німецькою частиною, односельчани звернулися до Василя, щоб він став отаманом. Незабаром відділ самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру, який від лютого 1919 року активно виступив на підтримку Директорії.
Василь Чучупак користувався надзвичайним авторитетом серед навколишнього населення, яке майже все було озброєне і добре організоване. Великим авторитетом користувався і старший брат Петро, який очолив штаб полку гайдамаків Холодного Яру. Між боями козаки не сиділи без діла в Мотриному монастирі, чекаючи подій, а працювали вдома на господарстві і прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками вони довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається: піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались й про приблизну кількість ворога.
Холодноярське село ділилося на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні. Тричі підряд Мотрин дзвін сколихнув округу на початку літа 1919 року, закликаючи підтримати повстання отамана Григор’єва.
«Брати селяни і козаки! – 4 червня 1919 року звернувся Василь Чучупак до земляків. – Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом... Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це ледарі, дармоїди, ледацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації. Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, «що ще дихне огнем пекучим всім ворогам Холодний Яр». Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру... Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю...»
Повстання літа 1919 року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі… Але на звільнену від комуни Україну насувалася Добровольча армія генерала Денікіна...
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 року брав участь у їх вигнанні з Черкас... Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
У лютому 1920 року полк гайдамаків Холодного Яру співдіяв з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід.
12 лютого в Медведівці командуючим Армією УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком була скликана нарада командирів та начальників штабів дивізій Зимового походу. В нараді взяли участь такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Були запрошені й Василь та Петро Чучупаки.
Разом з холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України» та панахиду по загиблим і померлим старшинам й козакам.
Армія УНР пішла широким фронтом на південь, а Холодний Яр розпочав підготовку до повстання... Та, на жаль, повстанська весна 1920 року почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак. Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою. Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одежу і кинули до сіней: «Получайтє своєго бандіта!»
Петро Чучупак в цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. «Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням...»
Поховали Василя Чучупака на цвинтарі, на самій горі. «Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти», – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі «Холодний Яр». Завдяки цьому романові слава про братів Чучупаків прокотилася через поле забуття аж до наших днів. 28 жовтня 1996 року на місці останнього бою головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака було поставлено меморіальний знак. А з квітня 1997 року на кладовищі села Мельників – колишньої «столиці» Холодноярської республіки – священик Української Православної Церкви Київського Патріархату отець Василь з Чигирина править панахиду. Щороку в цей день, 12 квітня, до могили Головного отамана Холодного Яру, з’їжджаються українці різних земель.
Попри жахливі репресії, війни й голодомори в селах холодноярських жили, живуть й житимуть Отаманенки, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Вернидуби, Запорожці, Залізняки, Чучупаки... Холодноярці є. Звитяжці – будуть.
Роман КОВАЛЬ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика