ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ІСТОРІЇ ЗАГАДКА ВІКОВІЧНА

Яка ж вона поетична й таємнича, різнолика та багатобарвна, ця горда, стародавня й завжди нова Біла Церква! Воістину – Вкраїна в мініатюрі. Дзеркало, де відбиваються пишнота й злиденність держави, магічний кристал, крізь який бачиться весь розмай рідної землі, її минушина та сьогодення. Чарівна дюралева сопілка, що лунає на китайському містку в дендропарку «Олександрія», не полохаючи двох білих лебедів серед ясного озерця, отороченого невибагливою зеленою ряскою.

ТРИ СТРІЛИ ВІСТРЯМИ ВГОРУ
У Білій Церкві з дитинства звикали до посвисту стріл, як і до солов’їного співу за вікнами чи скрипу вербових колисок під сволоками. Сонце частіше відбивалося на витягутих із піхов шаблях, ніж у люстерках, в які полюбляли зазирати дружини сотників та полковників. Їхні воїни, полишивши плуги, неодмінно в білих полотняних сорочках ставали на герць із ворогами. Отож не з якихось прибульців, ба навіть не з посланців Запорозької Січі, а з місцевих хліборобів формувалися цілі загони українських лицарів.
– Уже 1625 року було засновано знаменитий Білоцерківський полк, який брав участь у всіх найголовніших військових подіях ХVІІ – початку ХVІІІ століть, – розповідає краєзнавець, заслужений працівник культури України Анатолій Кульчицький. Як слушно наголошує завідувачка відділом історії нашого музею Тетяна Семида, передумови виникнення цього монолітного формування виникли ще в часи Ярослава Мудрого, коли Поросся стало форпостом західної цивілізації на великому степовому кордоні, за яким тягнулися нескінченні простори, – нині рідні, а тоді чужі, вороже наїжачені списами кочівників. Білоцерківщина протягом століть була передовим краєм, де плекалися й високо цінувалися військова майстерність, а надто ж –доблесть, відвага та сміливість.
Щиро, по-селянськи добродушно кажемо: ми не з лика шиті. А за цим – золоті сторінки нашої минувшини, великі святині Білої Церкви, яка мала магдебурзьке право, герб, церкви, велике зібрання книг. Тим-то не хто-небудь, а сам князь Костянтин Острозький 1592 року заснував у місті староство. Воно й стало основою для створення полку. До речі, герб усталився вельми промовистий: лук з натягнутою тятивою, на якій – три стріли вістрями вгору. Це неабищо, а значущий символ: вістрями вгору!
ЯК МІСТО ВПЕРШЕ СТАЛО СТОЛИЦЕЮ
Київ любили, шанували, ба навіть возвеличували, та не він, а Біла Церква після перепису 1622 року стала потужним осередком козацтва взагалі й реєстрового – зокрема. Місто було густо заселене.
Здавалося б, законослухняні, цілком мирні мешканці насправді були воїнами до глибини бунтливих, непокірних душ. У Білій Церкві, а не десь, за порогами, виникло визначальне для цілої епохи поняття «покозачення». З кожним роком воно ставало дедалі масовішим. Кожен, хто брав шаблю, був готовий пролити кров за конкретні права й вольності, за людську гідність і честь, за православну віру й своє національне єство.
Часто лунало впевнене, переконане, горде: «Так, я – шляхтич, але й українець». Перший, справді організований, наскрізь козацький, виступ очолив шляхтич Криштоф Косинський. Наприкінці 1591 року він захопив Білу Церкву. Місто стало справжньою столицею повстанців. Волелюбна спільнота заволоділа багатьма панськими маєтками не лише в Київському воєводстві, а й на Волині. Коли 1593 року в Черкасах Криштоф Косинський загинув, боротьба відразу ж пригасла. Та Біла Церква дуже швидко звикла до своєї осібності, ба навіть винятковості, тому незабаром підтримала повстання Северина Наливайка (1594-1596), а пізніше послідовно обстоювала свою глибинну козацькість.
БУКЕТИКИ ДАРУВАЛИ НАВІТЬ НАЙСКРОМНІШИМ КОЗАКАМ
Саме Біла Церква очолювала перелік міст, де могли селитися козаки. Їхніх пристановищ було ще п’ять: Канев, Корсунь, Переяслав, Чигирин та Черкаси. Білоцерківський полк складався з десяти сотень, входив до складу Запорозького війська й відігравав провідну роль у бойових походах на Молдавію та Росію.
Як засвідчують документи, козацтво Білоцерківщини брало участь у всіх етапах національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Чотирнадцять разів гетьман перебував у місті та його окрузі. До Білої Церкви вирушив великий звитяжець одразу ж після перемог 1648 року під Жовтими Водами та Корсунем. Тоді вже квітували сади. Волошок було так багато, що букетиків вистачало навіть для найскромніших козаків. Білоцерківці приєднувалися до них, а 27 травня розгорнули великий повстанський рух. Він тішив гетьманову душу, обпалену давньою спрагою успіхів, але після перших вдалих битв Богдан Хмельницький остаточно переконався: потрібна регулярна армія. Її основою стали не розрізнені повстанські загони, а реєстрові полки, зокрема Білоцерківський, який очолював Ярема Хмеленко.
Так, гетьман любив Білу Церкву, часто й довго молився в цьому місті. Полководець не просто вичікував слушної нагоди, щоб оголосити широкий наступ на Річ Посполиту, а формував якісно нове, як на ті часи, фактично кадрове військо, виношував плани створення самостійної держави. Поки що – бодай по Білу Церкву. Тому й постійно опікувався нею.
Письменник Володимир Яворівський з болем запитує: «Чому Богдан так довго таборував під Білою Церквою, коли військо Речі Посполитої вже було ним розгромлено, польські полководці знищені або взяті в полон, король Владислав ІV помер, сейм не збирається, польський обиватель тремтить, панічно чекаючи наступу козацького війська на Варшаву?» Здавалося б, відповідь проста: «Іди й бери вчора ще всемогутню Польщу голими руками. А Хмельницький чогось чекає. І посилає до Варшави не козацькі полки, а ... офіційну українську делегацію, яка має легалізувати вибори нового короля Яна Казіміра й тим підтвердити свою підлеглість Варшаві». Автор багатьох романів зізнається: «Чому так Богдан учинив – мені не пояснив жоден історик». І називає це «вічною загадкою історії».
Справді, це так. Хоча розважливість мала певні підстави: за спиною стояла ворожа Московія, не було надійних союзників (у степах гарцювали кримчаки), навіть Київ, який так близько висяював банями соборів, був аж ніяк не покозаченим. Отож і вибрав Богдан (його ще не називали вождем) часткові перемоги. Біла Церква освячувала їх і нашіптувала на сторожке вухо: «Остерігайся великої поразки». Гетьман, пройшовши єзуїтський вишкіл у Львівській братській колегії, знав, що від невдач ніхто не застрахований. З Богданом був Господь, але не народ. Нація лише формувалася. Її творення виявилося набагато складнішим, ніж плекання надійних полків.
БИТВА В РАНКОВОМУ ТУМАНІ
Один із них – Білоцерківський – відповідав за довгу небезпечну розмежувальну смугу. Вона проходила через Умань, Брацлав та Красне. Козаки нерідко спали з оголеними шаблями. Наливалися червневими соками яблука й груші, коли полк на чолі з Іваном Гирею вирушив до Вінниці. Після неї переможці взяли Немирів та інші опорні пункти шляхти. Визначився новий рубіж: Житомир – Вінниця – Могилів-Подільський. Незмінною важливою ланкою в прикордонній системі залишалася Біла Церква.
Полковник Іван Гиря дбав не лише про лицарський лад у війську, а й, вважаючи себе «адміністратором» навколишньої місцевості, послідовно утверджував козацькі начала. На жаль, це тривало недовго. Господар краю потрапив у полон до шляхтичів і загинув. Полк очолив висуванець із старшин козацького реєстру Михайло Громика. Саме він повів білоцерківців на битву під Зборовом. Козаки 5(15) серпня 1649 року розпочали несподівану стрімку атаку (стояв густий ранковий туман) на вояків короля Яна Казіміра, які спокійно переправлялося через річку Стрипу. Шляхтичі, зазнавши значних утрат, нашвидкуруч вибудували оборону. Богдан Хмельницький наказав прорвати її. Одним із перших це зробив Білоцерківський полк.
Михайло Громика ще не знав, наздоганяючи переполоханого шляхтича, що кримський хан уже зрадив українське військо. Полковник умився прохолодною річковою водою й пригадав, як у Зборові вдарили дзвони. То був умовний сигнал до навального нападу. Його, як з’ясувалося, уникав Іслам-Гірей ІІІ. Цей хитрий і далекоглядний правитель усе робив для того, аби Україна не перетворилася на сильну православну державу. Михайло Громика глибоко не вникав у політичні тонкощі, а розмірковував про те, як нагодувати козаків.
Білоцерківський полк завжди був головною ударною силою та ядром козацького війська у Визвольній війні українського народу. Він відзначився у багатьох битвах, зокрема Пилявецькій, Збаразькій, Берестецькій, Батозькій, у походах на Львів та Замостя. Цілком закономірно, що на початку лютого 1651 року Біла Церква стала ставкою гетьмана.
Після поразки під Берестечком (полк зазнав незначних втрат) Богдан Хмельницький вимушено підписав Білоцерківський договір (1651), який був набагато тяжчий, ніж попередній Зборівський (1649). Річ Посполита вимагала скоротити козацький реєстр із 160 тисяч до двадцяти й прагнула обмежити владу гетьмана лише Київським воєводством. Богдан Хмельницький, погоджуючись з усім на словах, видав універсал, у якому закликав збирати нові полки. Центром їхнього формування стала Біла Церква.
На неї, мов на останню надію й опору, завжди зорів гетьман після поразок, до міста над Россю навідувався, коли душа святкувала звитяги. Так, поспішаючи до Чигирина відзначити Батозьку перемогу, полководець все одно на якусь часинку заїхав до Білої Церкви.
Коли укладали союз із Московією, Богдан Хмельницький волів насамперед знати, як поведуться білоцерківці. І хоч у Переяславі від полку прийняв присягу  його очільник Семен Половець, до причаєного міста над Россю вирушили російський стольник Леонтій Лопухін та піддячий Яків Портомоїн. Церемонію прийняття присяги вирішили провести на Соборній площі. Місцевий літописець занотував дату: 15 січня 1654 року. Проморожену тишу розбило натужне бамкання дзвонів. Біла Церква не завирувала від радощів, а сумовито принишкла. Переважна більшість мешканців не прийшла на великий майдан. Присягу склали 38 шляхтичів, 120 міщан і 991 козак. Стольник Леонтій Лопухін лютував. Піддячий, звично вислуховуючи брутальну лайку, перебирав у пам’яті дані про Білоцерківський полк, на території якого проживало 6768 осіб: 82 шляхтичі, 3638 міщан та 3048 козаків. Зіставивши цифри, гості зробили висновок: далеко не всі українці сприйняли угоду з Москвою.
Микола СЛАВИНСЬКИЙ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика