ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ТАЛАНТ, ЯКОМУ НЕ ЗАЗДРИЛИ

Сьомого березня 1981 року видатного прозаїка Григора Тютюнника поховали на Байковому цвинтарі. Книжки незабутнього майстра слова виходять і нині. «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові»,– такий висновок зробив Григір Тютюнник перед тим, як попрощатися з життям. Останнє слово своєї життєвої й творчої формули прозаїк написав із великої літери.

БОСОНІЖ ОСІНННІМ ШЛЯХОМ
Родовід Тютюнників давній, степовий. Перша зав’язь його – десь аж на половецькому дереві, а друга – на татарському. Звідти, з глибин прачасу, – чорні очі та воронові крила чуприн. І в старшого брата Григорія, автора знаменитого роману «Вир», і в молодшого Григора. А мати Ганна Михайлівна кликала його на людях, як і на самоті, однаково, не соромлячись, – голосом самої душі: «Гриню, Гришуню!» І син відразу ж відгукувався. Уже в дитинстві копав город, заробляв трудодні (носив цеберкою воду для колгоспних полільниць).
 Мав подарований солдатський ремінь, а штани були ще на одній підтяжці, полотняні. Хотілося справжніх, із міського краму. І коли Гришуню «прикріпили» до биків (це вважали найвищим хлопчачим курсом), він поїхав за двадцять кілометрів – здавати коноплі на завод. І заробив аж 90 карбованців. Такої суми вистачало не лише на штани, а тому Григір розпитав старших юнаків, де вони придбали добротний одяг. З’ясувалося, їм усе – форму й кашкети – видали в ремісничому училищі. До нього, в районне містечко Зіньків,  і подалися босоніж осіннім степовим шляхом: мати в полатаній одежині та син у полотняних штанях (нових не встигли купити). Так і постали на порозі деректора училища. Він після материних сліз (Григір затято мовчав) змилостивися.
МАТЕРИНА ХУСТКА ПІД КАШКЕТОМ
Холодної зими Григір ходив із рідного села Шилівки до училища в ремісничій формі. На голову, під кашкет, мати напинала хустку. Скидав її на околиці містечка й ховав до глибокої кишені. Голодного 1947 року учням щодня видавали 700 грамів хліба і 20 грамів масла. Був ще й такий-сякий приварок(чи то пшоняна каша, чи то напівгнила картопля). Григір з’їдав його разом із відламаним шматком житняка, а не менше півкілограма хліба і все масло ніс додому. Для матері, тітки Оксани та її маленького Іванка.
Шлях із райцентру додому, хоч і далекий, стелився звично, легко. У полях пахло чистим, білим снігом, але ще дужче, спокусливіше – чорним глевким хлібом. Не надщипував жодної крихти.  Гріла материна хустка, чулося рідне: «Гришуню!», згадувалося повернення з Донбасу.
Воно було набагато довше й важче. Ще одинадцятирічним хлопчина верстав стежки, прокладені Другою світовою війною, від станції Щотово Боково-Антрацитовського району (там жили родичі) до полтавської Шилівки, де його чекала мати. І, змужнілий, притулився до неї, віддав припасені сухарі та жменьку сірої зернистої солі, а через роки змалював сувору недитячу дорогу в повістях «Облога» й «Климко». Під час тих мандрів побачив місяць, чорний від густого  диму, який клубочився над українським степом. Не забув уже зрілий письменник і про ремісниче училище: присвятив йому, без перебільшенння, геніальне оповідання «Смерть кавалера», де про юного героя Їгорка мати скаже болюче, потаємне: «В тата пішов».
 «ПЛАКАЛИ Й НЕ ПОМІЧАЛИ СЛІЗ…»
Після служби на Тихоокеанському флоті у вересні 1955 року Григір постав перед старшим братом простоволосим, стриженим, бо перед самим поверненням додому потрапив на гауптвахту. Поклав собі вразити і земляків, і Григорія, якого не бачив майже дев’ять років, а тому взяв не шинель, а хвацький бушлат. У тамбурі підбив на потилицю дженджуристу безкозирку. Коли йшов Львівським пероном, хтось необережно зачепив її рукою. Безкозирка закотилася під вагон.
Із душі враз вивітрилася матроська гоноровитість. Та й кого він мріяв «убити наповал»? Брат мало не височів серед натовпу, мав смолянисту – рідну! – чуприну. І тихоокеанець, знайшовши безкозирку, натягнув її на братові дротянисті кучері. Лише тоді помітив, що Григорій був у старенькому кремовому макінтоші, на обличчі мав глибокі зморшки: нещодавно брата, ще зовсім молодого (народився 1920 року), прооперували – вийняли з-над серця осколок.
   Пізніше Григір Тютюнник завважить: «Ми говорили того вечора про все наше життя, про тата, Шилівку, Владивосток, війну, пили й не п’яніли, плакали й не помічали сліз…» Пригадали й дідівську мазанку, в яку влучила бомба. Тоді згоріло найдорожче – листи від батька. А потім і його не стало. Григір, уже студент Харківського державного університету (студіював російську філологію), допомогав будувати нову хату, зробив перші меблі – триногий столик та полички для книжок.
ВІРИВ, ЩО ЗАВОЮЄ КИЇВ
Перші оповідання й листи до брата Григір писав російською мовою. Делікатний Григорій Михайлович (уже відомий львівський прозаїк) теж відповідав російською. До української навертав спершу обережно, здалеку, відтак риторично запитав: «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу?» Григір ще довго не прислухався до братових порад. Був непоступливим, рішучим. Знав, що на нього, стрункого, з чорними очима й довгим хвилястим чубом, задивляються дівчата. Вірив у свою щасливу зірку, був переконаний, що завоює Київ, сягне вершин слави.
Лише Шилівка повертала з небес на рідну землю. Там із братом заводили пісень, ловили спінінгом щуки, вслухалися в полтавський говір. І коли відійшов у вічність мудрий дядько Филимон Васильович, і коли 29 серпня 1961 року востаннє попрощався з Григорієм, а потім, розгорнувши потерту течку, перечитав рукопис другої частини його вже знаменитого роману «Вир», остаточно усвідомив: якщо й стане письменником, то українським.
ЧЕРЕЗ ПОРІГ – ІЗ ПІСНЕЮ
Збереглося спостереження поетеси Ірини Жиленко: «Придивіться, як Григір надзвичайно красиво ходить!» І справді Тютюнник вирізнявся в юрбі: високий, ставний, з гордо піднесеною головою, він, стріпуючи  чуприною, крокував сягнисто, впевнено й твердо. Коли запрошували в гості, за звичкою переступав поріг, упівголоса наспівуючи якісь відомі рядки. Найчастіше заводив: «Ой чий то кінь стоїть…»
Кланявся господині, а господареві міцно тиснув руку й подавав чи то пакунок із яблуками, чи то пляшку вина. Шанував сухе молдавське, яке тоді ще продавали з бочок на Бессарабці. За хвильку-другу опинявся в центрі уваги: вмів розповідати билиці й небилиці, а найбільше – переповідати «в ролях» задуми своїх майбутніх творів та когось вдало, але, як правило, незлобливо передражнювати ( насамперед колег, зокрема відомого поета-земляка Бориса Олійника). Ніхто ніколи, окрім сановитих перодряпів-чиновників, на Григора не ображався. Його любили.
Так, любили. Це вважалося несосвітенною дивиною в творчому середовищі, було тим своєрідним винятком, коли міра таланту настільки висока, що йому, даному від Бога, вже не заздрять, як і самому Господу.
ЛИХО ЗАЗИРАЛО У ВІКНА Й ДУШІ 
Григір міг зробити й так: дочитавши твір пізньої ночі, відразу, не відкладаючи на ранок, зателефонувати авторові, аби сказати йому кілька теплих слів. Надто ж тому авторові, який зазнав ідеологічних пропісочувань. Про це, зокрема, залишилося свідчення прозаїка Володимира Дрозда: коли його роман «Катастрофа» критикували на всіх рівнях ( вимушено, під компартійним тиском робили це навіть такі майстри слова, як Павло Загребельний), саме Григір підтримав гнаного й голодного (в буквальному розумінні цього визначення), на кілька років молодшого колегу.
Несподіваний нічний дзвінок занепалий духом Володимир Дрозд запам’ятав на все життя. Тоді ще ніхто не знав, що роман, який з’явився друком у журналі «Вітчизна» (1968, №2), видадуть книжкою лише через двадцять років. Розпочиналися арешти творчої інтелігенції й вони, майже ровесники, як і багато інших шістдесятників, щодня очікували виклику до спецслужб. Лихо топталося під вікнами, зазирало у вікна й душі. І хоч тоді минулося, автор низки оповідань, знакових для української прози двадцятого століття, відчував недремний погляд режиму до своїх останніх днів. 
САМОТНІЙ БУНТАР ІЗ АНДРІЇВСЬКОГО УЗВОЗУ
Усі твори Григір Тютюнник писав у жорстких лабетах неперервної, тягучої, в’язкої опали. Втікав від неї до рідного села, на Рось або на Донбас, який сходив колись диячими ногами. Там, серед териконів, у шахтарському колі, відігрівав скрижанілі талан і талант, згадував слова старшого брата: «У тебе серце незахищене». Та формула визначала сутність єства популярного новеліста, була для нього мов фатум чи вирок.
 Григора часто називали Чіпкою (герой роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Вони, ці самотні бунтарі з різних епох, були схожі поставою, вдачею, ба навіть долею. «Я завжди був сам»,– не один раз гірко зізнавася Григір навіть тоді, коли появу кожного його оповідання нетерпляче очікували віддані читачі. Їх було багато, справжніх шанувальників Григорового хисту, а ось творів – мало. Прозаїк писав довго, важко, як і його улюблені попередники: Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Архип Тесленко, Степан Васильченко, зрештою, як і старший брат, а також ще один Тютюнник із Шилівки – близький родич, новеліст і повістяр Федір.
ЄДИНИЙ ПОЇХАВ ДО ШУКШИНА
Творча спадщина Григора Тютюнника – лише два томики. Вони вже не перевидавалися понад чверть століття. А фільм за повістю «Климко» (режисер – видатний поет і прозаїк Микола Вінграновський) відразу після виходу опинився на прокатних задвірках. Скромна меморіальна дошка на будинку мовби зігріває Андріївський узвіз, на якому тривалий час мешкав письменник.
Жив на протилежному боці вулиці, але, на відміну від багатьох колег, завжди переходив її, щоб мовчки постояти там, де любив зупинятися Булгаков. Ненавидів духовну хуторянськість, літературну відрубність, а тому навіть старшому братові з викликом казав: « Читаю не рідну виробничу прозу, а Хемінгуея, Ремарка…» З російської літератури незмінно шанував Льва Толстого, Чехова, Шолохова, надто ж – Шукшина. Перекладав його твори і – єдиний із українських (тоді ще радянських) письменників – поїхав до автора «Калини червоної». Уже на похорон.
Це було 2 жовтня 1974 року. Незадовго до тих днів Григір Михайлович як редактор видавництва «Веселка» написав схвальний відгук на мою дитячу повість «Жар-птиця» і передав рукопис на рецензію Федорові Тютюннику. Той теж не поскупився на добрі слова. Цього було достатньо, щоб твір відхилили: мовляв, забагато двох Тютюнників на маленьку повістинку. Насправді ж малося інше: поїздка опального українського письменника до не менш опального російського переповнила чашу терпіння і компартійних ідеологів, і офіціозної критики. Давнє гоніння стало ще лютішим, нещаднішим.
СНІГ НА ОЧАХ
«Цькують, брате»,– якось похмуро зронив Григір. Так, без перерв, навіть короткого передиху, тривало довгі роки. Режим не сприймав правди про реальне життя, справжню, а не вигадану історію, засуджував будь- які відхилення від загальноприйнятих канонів лакування дійсності. Присуд був однозначний: Григір Тютюнник і не так, і не про те пише. А тим часом із-під його пера з’являлися самобутні перлини про земне буття українського народу. Найбільшого розголосу (ще в рукописних варіантах) набули оповідання «Поминали Маркіяна», «Кізонька», «Три зозулі з поклоном»… Переслідування стало нещадно жорстоким, вузол невблаганно затягувався.
У передсмертній записці Григір (уже після присудження премії імені Лесі Українки за дитячі твори) кинув докір усьому суспільству: «Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть». Цю вимогу не виконали ні рідні (дружина та два сини), ні друзі. Поховали письменника на Байковому цвинтарі 7 березня 1981 року. Тоді ще було холодно – і в Україні, і в душах. Падав сніг. Засліпював очі й не танув на них. У пам’яті бриніло Григорове заклинання: «Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить».
Микола ЯСЕНЬ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика