ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



МИЛЕ БОГОВІ ДЕРЕВО

Як писав наш знаменитий земляк Микола Гоголь, «...Архітектура – це літопис світу: вона промовляє навіть тоді, коли мовчать літописи, пісні й перекази».

Але, очевидно, над Україною весь час тяжіє фатум: її пам’ятки руйнували не тільки чужинці, а й свої «землячки». Йдеться, зокрема, про такий історико-мистецький феномен світового значення, як українські дерев’яні храми. Вони не мають аналогів у світі. Нині церковна архітектура під загрозою знищення. Саме до неї привертає увагу праця кандидата архітектури, члена-кореспондента Української академії архітектури Віктора Вечерського «Українські дерев’яні храми», видана інформаційно-аналітичною агенцією «Наш час». Символічно, що її презентація відбулася в Музеї Івана Гончара, який був палким оборонцем наших старожитностей. І підтвердженням відомого вислову, що краще раз побачити, ніж сто разів почути, став показ слайдів зруйнованих, відреставрованих і нині діючих дерев’яних церков. Багато з них зостануться лише на світлинах, бо вони вже безповоротно втрачені назавжди.
Руйнували їх не тільки за часів комуністичного шабашу, підпалюють церкви й нині, серед яких хрестоматійні пам’ятки, як, наприклад, церква у Підгірцях Бродівського району Львівської області, яка увійшла до підручників і ґрунтовних мистецтвознавчих праць. Тому дивує виступ голови Державної служби з питань національної культурної спадщини Миколи Кучерика, який нарікає на те, що «всі скаржаться на негаразди в Україні, знищення пам’яток, на те, що уряд про це не дбає. У нас немає можливості біля кожного храму поставити охорону», – пояснив чиновник.
Тому й обкрадають музеї, як, наприклад, Яготинський, де вахтером працювала бабуся і не було сигналізації. А чому постійно і гучно не звертатися до облдержадміністрації, уряду, Секретаріату президента, які повинні відреагувати на такі неподобства в державі. Нехай про це дізнається ІКОМОS (Міжнародна рада з питань пам’яток і визначних місць), членом якої є Україна. Насторожує й те, що за останні роки чомусь підпалюють саме греко-католицькі храми на Галичині. І нема жодного випадку, коли встановили факти, порушили кримінальну справу і притягли винних до відповідальності.
Як зазначив заступник голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Микола Пархоменко, за роки незалежності Україна втратила близько 150 унікальних церков ХV – ХІХ століть, які дожили до нашого часу: «Зникають пам’ятки, яким немає ціни, багато з них залишаються тільки в описах мистецтвознавців. Переважна більшість церков в наш час спалена, бо за каноном, щоб зняти церкву чи культову річ, її треба або закопати, або спалити. А оскільки місце, на якому стоїть дерев’яна церква, намолене і найважливіше в певному регіоні, то саме його хочуть пристосувати для будівництва кам’яної церкви. Сьогодні важче відреставрувати дерев’яний храм, ніж збудувати кам’яний. Нам залишається хіба що зафіксувати пам’ятку, яку можемо втратити. І Віктор Вечерський робить це дуже професійно: в живопису, описах, фотографіях. Єдиний спосіб врятувати дерев’яні пам’ятки – це перевезти їх до музеїв народної архітектури і побуту, які є в різних регіонах».
Серед уцілілих дотепер дерев’яних церков знаходимо й найпростіші типи, подібні до хати чи навіть комор, і такі величні, як Троїцький собор у колишньому козацькому містечку Новоселиця, нині Новомосковськ Дніпропетровської області, що не має аналогів у мурованому зодчестві. Саме цьому неперевершеному витвору мистецтва присвятив свій роман «Собор» Олесь Гончар: «Наша непокора в цім витворі стане серед степів на віки, окрасою Великого Лугу сягне...»
Цей грандіозний храм хрещатий у плані, дев’ятизрубний, дев’ятиверхий, тризаломні верхи сягають у висоту 45 метрів. Його спорудив майстер із Нової Водолаги (Слобожанщина) Яким Погрібняк у 1773-1781 роках на замовлення старшин та всього козацького товариства Запорозької Січі. Троїцький собор, як і інші дерев’яні храми межі ХVІІІ – ХІХ століть демонструє, що національні форми церковної архітектури на підросійській Україні до початку ХІХ століття динамічно розвивалися. Але цей процес насильницьким способом зупинили. У 1801 році петербурзький Синод заборонив будувати церкви «в малороссийском вкусе». Після того дерев’яні храми в Україні дозволялося споруджувати тільки за офіційно схваленими проектами в Петербурзі в загальноімперській стилістиці.
Що вирізняє дерев’яні храми українців з-поміж інших етносів? Найхарактерніша особливість – це перекриття головного церковного приміщення не пласкою стелею, а верхом – баштоподібним зрубом великої висоти. Найвидатнішими майстрами були Панас Шолудько з Ніжина, Яким Погрібняк із Нової Водолаги, Іван Рав’юк з Гуцульщини, Ілля Пантелимон із Бойківщини, Іван Хом’юг із Жовківщини, Іван Васенько з Кам’янки Струмиголової та багато інших. Вони любили дерево і ставилися до нього, як до живого матеріалу. Ось як обґрунтував старий майстер, чому храм слід будувати з дерева, а не з цегли: «Коли церква хлопська, то з дерева, бо той матеріал милий Богові... То є матеріал на святий храм, а цегла – то печене болото, і кінець».
В Україні найпершими і найбільшими меценатами дерев’яної церковної архітектури були місцеві парафіяльні громади, а також шляхта, князі, козацька старшина. Український історик архітектури Віктор Чепелик першим звернув увагу на численні архітектурні шедеври, що постали в ХVІІ – ХVІІІ століттях коштом козацьких полковників та гетьманів, які не тільки воювали й чубилися між собою в добу Руїни, а передусім дбали про духовний і культурний розвиток Гетьманщини. Найвидатнішим серед цих державних діячів, безумовно, був Іван Мазепа. Великі мазепинські собори – Військово-Микільський та Братський Богоявленський у Києві коштували до ста тисяч золотих кожний (річний бюджет української держави – Гетьманщини в 1729 році налічував 144 тисячі золотих). За 21 рік свого урядування Іван Мазепа став фундатором 12 новозбудованих та 20 реконструйованих святинь. Ці традиції продовжив у другій половині ХVІІІ століття останній гетьман України Кирило Розумовський, який останні роки жив у Батурині і будував церкви у своїх маєтках-володіннях.
З усіх фундованих храмів останнім кошовим Петром Калнишевським дивом уцілів останній в його рідному селі Пустовійтівка Роменського району Сумської області.
1929 року церкву закрили, розібравши наполовину. Відкрили клуб, потім магазин, склад, пункт склотари, зрештою – лишилась пустка. Як пам’ятка архітектури Троїцька церква вважалася цілком втраченою, доки 1987 року її рештки знайшов та ідентифікував Віктор Вечерський. 2001 року за сприяння тодішнього прем’єр-міністра України Віктора Ющенка – земляка П.Калнишевського – на рештках церкви провели консервацій ні роботи. Згодом цю пам’ятку вдалося врятувати завдяки наполегливості вже президента В.Ющенка. Наприкінці 2006 року вона постала в своїй первозданній красі.
Неповторний меморіал просто неба з мурованою Георгіївською церквою було створено на початку ХХ століття на полі Берестецької битви. А другим храмом у цьому меморіальному комплексі є дерев’яна церква святого Михаїла, збудована в 1650 році в селі Острів неподалік Берестечка. За переказами, в цій святині молився перед боєм Богдан Хмельницький. Це одна з найдавніших дерев’яних церков, що збереглися на Волині.
Деякі з пам’яток зруйновано під час світових воєн. Та найбільше шедеври церковної архітектури постраждали від войовничого безбожництва комуністичного режиму з 1920 до 1988 року. І тут згадуються слова Олександра Довженка: «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі». Під час Другої світової війни він склав реєстр більшовицьких руйнувань у Києві: «Двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю».
Церкви карпатського краю та Галичини – найдавніші зі збережених в Україні. Археологи нещодавно дослідили у Прикарпатті залишки дерев’яних храмів часів Київської Русі. Усі без винятку, дерев’яні церкви карпатського регіону завжди гармонійно вписані в місцевий краєвид із «лагідними горами», за влучним висловом поета Ігоря Калинця.
Мабуть, найвідомішими є дерев’яні церкви та дзвіниці міста Дрогобича Львівської області. Вони не тільки найстародавніші, а й найдовершеніші з мистецького погляду. Це церква Воздвиження Чесного Хреста та дзвіниця поблизу старовинної солеварні. Її було споруджено на початку ХVІ століття, як свідчить напис на сволоку нави (центральної частини храму), а 1613 року перенесли на інше місце. У 1970-1971 роках було проведено її наукову реставрацію. На північний схід від храму розташована дзвіниця, яка разом із ним утворює єдиний архітектурний ансамбль.
Окрасою Дрогобича є церква Святого Юрія та дзвіниця. Ансамбль має дуже складну історію будівництва, зазнав численних перебудов. В інтер’єрі храму збереглися розписи, що мають велику історико-мистецьку цінність.
Автор книжки «Українські дерев’яні храми» Віктор Вечерський подає мартиролог знищених церков. Комуністичний режим діяв напрочуд системно: руйнували не тільки старовинні церкви, а й їхнє зображення в музеях, архівах та бібліотеках. Тому ми, мабуть, ніколи не зможемо усвідомити справжні масштаби тієї історико-культурної катастрофи, якої зазнала Україна в ХХ столітті. Серед жертв більшовицького терору стала й маленька дерев’яна церковця на Івано-Франківщині Параскеви П’ятниці із дзвіницею в гуцульському селі Космач Косівського району. Дерев’яний греко-католицький храм гуцульського типу був збудований 1718 року. За народними переказами, в цій церкві часто бував ватажок карпатських опришків Олекса Довбуш. Він давав гроші на іконостас та на відбудову храму. Тому в народі за церквою закріпилась назва «Довбушівська». У ній на початку 1960-х років кінорежисер Сергій Параджанов фільмував епізоди своїх знаменитих «Тіней забутих предків». Наприкінці 1960-х років закрита церква занепала, її не взяли під охорону держави, тож над нею нависла загроза знищення. Космачани хотіли створити тут музей О.Довбуша, влада – знищити храм. Так розпочалася боротьба за Довбушеву церкву. Не випадково дисидент Валентин Мороз назвав це село «бастіоном українського опору». Не тільки місцеві жителі, а й відомі письменники, художники, історики, музейники відстоювали церкву. Після втручання заступника голови Ради міністрів УРСР Петра Тронька до Космача прибула бригада майстрів із будівельними матеріалами. Після погрому української культури й масових арештів 1972 року церкву лишили напризволяще. У 1975 році її підпалили. Місцевим жителям вдалося загасити вогонь, але 1983 року її знову підпалили – церква і дзвіниця згоріли дотла.
Найтрагічніше те, що здобуття Україною незалежності не припинило вандалізму супроти старовинних дерев’яних церков. Як зазначає мистецтвознавець Віктор Вечерський: «Ми втратили пам’яток архітектури більше, ніж за часів Першої та Другої світових воєн разом узятих!» Тільки 2006 року згоріло шість церков на Львівщині, Івано-Франківщині та Буковині. А 7 січня 2007 року, в перший день Різдва Христового згоріла дерев’яна Миколаївська церква 1864 року в селі Волошки Ковельського району Волинської області. Поряд розташоване село Колодяжне – родовий маєток Косачів. Там не було свого храму, тож вони відвідували саме волошківський. У ньому батьки Лесі Українки хрестили трьох свої дітей – Оксану, Ісидору та Миколу, до речі, хрещеним батьком останнього був Микола Лисенко. Ходила до тієї церкви й Леся Українка.
Через місяць, 7 лютого 2007 року, згоріла дерев’яна Богоявленська церква 1848 року в селі Добрівляни на Івано-Франківщині. Дивною є майже щомісячна ритмічність і послідовність цих пожеж. Складається враження, що хтось цинічно й неухильно виконує план зі «звільнення українського народу від непосильного для нього тягаря – його власної історичної та культурної спадщини».
Окремий розділ книжки «Дерев’яні храми України» присвячений «Дослідникам, оборонцям і подвижникам, ученим і пам’яткознавцям, які вивчали й захищали, нерідко ціною свого життя, українські храми, зокрема, й дерев’яні». Серед них Микола Макаренко, знакова постать серед української інтелігенції першої половини ХХ століття, коли нашому народові випали найтяжчі випробування. На відміну від багатьох колег, він не співпрацював із більшовицьким режимом. Макаренко загинув, захищаючи від руйнування Михайлівський Золотоверхий собор у Києві. Розстріляли професора Федора Ернста, заарештували професора Степана Таранушенка, якому вдалося вижити. Він був, без перебільшення, провідною постаттю в українському мистецтвознавстві ХХ століття. Зазнаючи цькувань від невігласів упродовж всього життя Степан Андрійович став вченим європейського рівня. Видатним дослідником і охоронцем українських дерев’яних церков був Григорій Логвин, одним із небагатьох, хто вмів бачити й показувати українське мистецтво «з висоти пташиного польоту» від Х до початку ХІХ століття, всі його види і жанри.
Видатними дослідниками й захисниками українських дерев’яних храмів були Данило й Вадим Щербаківські. Не маючи сил терпіти комуністичний вандалізм і не бажаючи вслід за братом Вадимом виїхати за кордон, Данило Щербаківський покінчив життя самогубством 6 червня 1927 року. Великий, досі ніким не оцінений внесок у вивчення українських дерев’яних храмів зробив організатор і перший ректор Архітектурного інституту в Києві Дмитро Дяченко.
Зрозуміло, що пам’ятки дерев’яної архітектури є найвразливішою частиною національної культурної спадщини. Вони гинуть від води, вогню, жуків-короїдів та шашелі, а найбільше – від людської недбалості й безкультур’я. Тому не тільки в Україні, а й в усій Європі вчені ще від ХІХ століття переймалися проблемою порятунку для нащадків творів народної дерев’яної архітектури. Так виникли скансени, музеї просто неба. В Україні перший скансен заснували у Львові 1930 року, однак він не перетворився тоді на повноцінний музей. У 1965 році почали створювати Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини в Переяславі-Хмельницькому на Київщині. Нині є кілька таких музеїв – у Пирогові, південній околиці Києва, у Львові, Чернівцях, Ужгороді та в селі Крилос поблизу Івано-Франківська. Тут традиційна архітектура українського народу представлена вершинними храмами та дзвіницями, які є найціннішим надбанням нашої нації.
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика