ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



СЛАВА ЧУЖОЮ СИЛОЮ

Люди наші від природи розумні, талановиті, сильні. Тільки від роз’єднаності не можуть створити свою міцну державу і ці здатності використати для її розвитку. Тому нашою силою користуються інші держави, особливо ті, в залежності від яких ми перебуваємо. Погляньмо в історію.

Російський цар Петро І, створюючи імперію, забрав із Києва майже весь академічний інтелект разом із ректором Києво-Могилянської академії Феофаном Прокоповичем. Вчений з України розробив основні реформи для царя, за які царя прозвали реформатором. В додачу Ф.Прокопович назвав Петра І імператором. Оскільки Русь – це Україна, то північній державі він дав назву Русія – Росія. За це його цар вислав у Новгород єпископом. Скільки з того часу покладено української сили на зміцнення Російської імперії, що важко й перелічити! Працею мільйонів українців скористалися, а весь народ гнобили та витягували з нього добро і жили, випускали кров.
Письменники, політики, вчені, а особливо співаки, музики, артисти привласнювалися як «іконно русскіє». Нині вже повернуті Україні імена композиторів Артема Веделя, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського. Коли Україну проголосили незалежною державою, то чи не одним з перших забідкався директор Большого театру в Москві: не буде тепер звідки брати співаків! За ним російський міністр оборони виголосив, що нема хахлів і нікому служити в армії.
Ціла когорта українців була серед підкорювачів космосу та атомної енергетики. Із українських космонавтів на слуху тільки імена Павла Поповича та Леоніда Каденюка. Мій добрий знайомий із Черкас, спеціаліст із служби космічного зв’язку Володимир Поляков розповідав, що більшість у загонах підготовки космонавтів складали українці. При генсеку КПРС Микиті Хрущову тільки П.Попович прогримів. Пізніше висвітлювати участь українців для влади було не бажаним. На сьогодні відомо, що понад тридцять українців-космонавтів злітали в піднебесся. А ще ж були і жінки: Савицька в СРСР, Пфайфер – в США.
Є ще галузь діяльності, в якій українці доклали першорядних зусиль і майстерності, але їхні імена для широкого загалу невідомі. Це – спорт, як засіб для утвердження слави держави і, звичайно, чималий бізнес. Саме тут чи не найповніше проявляється і сила, і честь, можливість примножити славу країни. Згадаймо неперевершеного за силою і непереможного у виступах борця Івана Піддубного. Так, він жив у Російській імперії, але ні за прізвищем, ні статурою, ні видом не був росіянином. Одначе російські видання, як до революції 1917 року, так і донині, пишуть про нього – «русскій богатир», «русская сіла» і тому подібне. Народився Іван Піддубний у нащадків козацького роду в селі Красенівці над Дніпром  Полтавської губернії (нині Чорнобаївський район на Черкащині), в якій силачами були батьки, сини і навіть дочка Мотря. Своєю силою він спочатку заробляв на вантажах, потім на аренах цирку. У 1905 році завоював звання чемпіона світу із французької боротьби (пізніші назви – класична, греко-римська) й сорок років був непереможним. Так він і помер «чемпіоном чемпіонів». У кінці 1920-х років переїхав жити у рідну Красенівку. Одружився, купив хату, завів господарство, на яке здатен був семиразовий чемпіон світу. Більшовицька влада заповзялася розкуркулювати. Незаможникам у чекістських шкірянках світова велич Івана Піддубного була ні до чого. Так Іван Максимович опинився у місті Єйську над Азовським морем, в якому жило майже половина українців. Коли йому видавали паспорт громадянина СРСР, він власноручно в ньому написав національність – українець.
Уславляв Іван Максимович чужу державу і в ній у злиднях помер, хоч із званнями заслуженого артиста РРФСР (1939) й заслуженого майстра спорту (1945). Та повернулося ім’я славетного богатиря в Україну. В його рідному селі Красенівці щорічно проводяться міжнародні змагання богатирської сили.
По різному потрапляла в спорт молодь. Володимир Куц із Сумщини служив у Кронштадті. Там і бігати почав. Зрілим спортсменом взяли його в Москву. На олімпійських іграх у Мельбурні 1956 року він здійснив подвиг, перемігши в бігові на десять і п’ять тисяч метрів. Такого повторити із радянських спортсменів нікому не вдалося. Капітан-лейтенант В.Куц у Москві і відійшов із життя. Неперевершеним залишився і рекорд гімнастки Лариси Дирій із Херсону. Під таким прізвищем її вже мало хто знає. На Олімпіаді в Мельбурні (Австралії) вона виступала як Л.Руденко (Київ) і стала абсолютною чемпіонкою в багатоборстві. Цей успіх Л.Латиніна повторила і на римській Олімпіаді (1960). Золотомедальною стали для неї, тепер уже москвички, й Олімпійські ігри в Токіо (1964). Лариса Латиніна здобула найбільше – 18 - олімпійських медалей: 9 золотих, 5 срібних, 4 бронзових. Цей рекорд українки навряд чи  буде перевершеним.
В січні цього року 70-річчя відзначив ще один український богатир - дворазовий олімпійський чемпіон (1964, 1968) Леонід Жаботинський. Відомий штангіст приїхав на урочистості із Москви у Запоріжжя, нібито звідси розпочиналася спортивна кар’єра сімнадцятиразового рекордсмена світу у важкій вазі. Насправді було інакше. У 1961 році в Ленінграді мала відбутися ХХ ювілейна Спартакіада Збройних сил СРСР. Всі команди спортклубу Одеського військового округу тренувалися до сьомого поту. Нам, молодим легкоатлетам, треба було високими результатами закріпитися у складі збірної. Готувалися й керівники відділу фізпідготовки округу, розшукуючи майстровитих спортсменів. Так, нашу команду легкоатлетів поповнив майстер спорту із стипель-чезу Едуард Осипов, а в команду штангістів прийшов студент Харківського педінституту фізичної культури майстер спорту у важкій вазі Леонід Жаботинський. Таких спортсменів на строкову військову службу призивали своєрідним чином: хочеш служити і виступати – на тобі квартиру. Рядовому Е.Осипову дали двокімнатне житло – у ньому ми відпочивали після тренувань. Рядовому Л.Жаботинському, як людині сімейній, досталася трикімнатна квартира. Зарплату викроїли також  пристойну.
 Жаботинський був добродушним й усміхненим, навіть коли посів четверте місце на спартакіаді в Ленінграді. Фаворитом був Юрій Власов, олімпійський чемпіон 1960 року в Римі. Статурний, мовби вирізьблений, він не був подібним до товстунів-важковаговиків. Атлет й інтелектуал  став зразком і для спортсменів, і для прихильників. Пам’ятаю інтерв’ю Юрія Власова після виступів штангістів. Його запитали: чи бачить він серед армійських важковаговиків свого наступника? Майже дослівно сказав таке: «Якщо я чекаю від когось сюрпризів, то це від цього русявого українця». Через рік Л.Жаботинський на чемпіонаті Радянського Союзу в Дніпропетровську посів друге місце вслід за Ю.Власовим. А ще закінчив інститут. Йому присвоїли звання лейтенанта. Тоді ж він і перейшов на військову службу в Запоріжжя (ОдВО).
 Сюрприз стався  через два роки на Олімпійських іграх у Токіо (1964). Перемогу тут передбачали Ю.Власову – надії й ідеалу росіян. Леонід Жаботинський тактично переграв титулованого москвича і завоював звання олімпійського чемпіона з новим світовим рекордом у поштовху. Перемога українця страшно вразила самолюбство росіян, викликало гнів керівництва. Вперше чемпіона Олімпіади  не хвалили, а гудили. Натомість вдячності та нагород Л.Жаботинського  звинувачували в підступності. Та правило давнє як світ: перемагає найсильніший!
 Хоч насправді на помості змагалися кревні люди. Адже Юрій Власов народився 1935 року в місті Макіївці  поблизу м.Сталіно (Донецьк) і мати його була українкою. Московські функціонери воліють про це не згадувати. Незважаючи на приниження, Л.Жаботинський продовжив службу у Центральному спортклубі армії (Москва). У Мехіко (1968) завоював вдруге завоював звання олімпійського чемпіона. Полковником пішов у відставку. Працював у вищих школах Москви.
 На Олімпійських іграх проводяться ще й різні конкурси і визначаються переможці. Так, у Токіо провели конкурс на кращу страву. Пальму першості тут віддали нашому борщу. Московська газета цю перемогу безсоромно присвоїла, написавши, що в конкурсі «победіл русскій борщ».
 Користуючись владою, метрополія все, що було її потрібно, забирала із периферії. Кращі і перспективні спортсмени також були її. Перед спокусами багато не встоювали: навчання, житло, платня, змагання на міжнародному рівні, перемоги, рекорди, слава. Таким чином із Харкова заманили в Москву сестер Тамару й Ірину Пресс. Перша стала триразовою олімпійською чемпіонкою у метання диску та штовханні ядра в Римі (1960) й Токіо (1964), а друга  там же  - у бігові на 80 метрів з бар’єрами (1960) та багатоборстві (1964). По закінченні середньої школи у Луганську Валерій Брумель стрибнув у висоту  понад два метри. Обдарованого майстра спорту зарахували студентом Львівського інституту фізкультури і тренувався він у відомого тренера Обаріуса. Московські функціонери спокусили хлопця – таланти повинні бути тільки в них. Досягнув В.Брумель небувалих успіхів: встановив кілька десятків рекордів світу у залах й на повітрі, за які його прозвали космічним стрибуном, визнавався кращим спортсменом світу в 1961, 1962, 1963 роках, виграв золото Олімпіади в Токіо (1964), до цього в Римі (1960) здобув срібло. Коли покалічився на мотоциклі, зайнявся літературною творчістю. У 1968 році Міжнародний олімпійський комітет запросив Валерія Брумеля почесним гостем на Олімпіаду в Мехіко. Московські спецслужби віддячили спортсмену світової слави: в літаку в нього провели обшук, знайшли тисячу доларів і, як валютника, зняли з рейсу. Розкритися його талант міг й на Україні. Адже наша школа стрибунів дала низку і чемпіонів, і рекордсменів світу.
 Ось зворотній приклад. Віктор Журба із Луганської області у метанні диску показував результати міжнародного рівня. Члена збірної команди Радянського Союзу кілька раз переконували переїхати у Москву. Обіцяли золоті гори. Спортсмен не зміг проміняти рідну землю на життєві вигоди в столиці «страны необъятной». Дискоболу ставили всілякі перешкоди у виступах. Керівники збірної СРСР навіть пішли на свідоме незарахування В.Журбі переможного результату у легкоатлетичному матчі з німцями. «Дабы знал упрямый хахол!». Після зумисних перешкод В.Журба відійшов від «спорту чиновницьких досягнень».
Комуністична ідеологія, щоб втримати імперію під вивіскою СРСР, перемішувала народи. Наведу майже парадоксальне повідомлення про переможців Спартакіади народів СРСР: у середній вазі серед боксерів звання чемпіона здобув Мірошниченко (Казахстан), а серед штангістів – Султан Рахманов (Україна). Хоч у чемпіона і рекордсмена світу, олімпійського чемпіона у важкій вазі мати була українкою і саме завдяки цьому тренери вмовили її переїхати із багатодітною сім’єю у Дніпропетровськ. Там С.Рахманов і дожив до своїх останніх днів. Українська кров тече в жилах олімпійських чемпіонів Івана Пацайкіна (гребля) та Василя Диби (штанга, обидва з Румунії), Степана Бабія (кульова стрільба, Польща), Таммі Лі Шевчук (жіночий хокей, Канада). У нинішнього чемпіона світу серед боксерів-професіоналів Миколи Валуєва із Петербурга мати є українкою.
Не можемо  вимагати від провідних спортсменів національної свідомості, яка була у того ж таки Івана Піддубного, коли навіть у незалежній Україні спорт розвивається в іншомовному середовищі: тренери, термінологія, преса. Таким його й тримають, бо він є засобом русифікації українців. Треба змінювати ситуацію в державі, зміниться  вона і в спорті.
Тепер вже не так просто переманювати спортсменів. На їхньому захисті  стоїть держава.  Ключову роль відіграє також фінансове зацікавлення. Перемоги, які здобувають спортсмени-українці – громадяни інших держав, – це і сила, і слава нашого народу. Гордімося своїми славними людьми.
Вадим Мицик,
кандидат в майстри спорту, заслужений працівник культури України.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика