ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ПОВЕРНУТИ «ВТРАЧЕНУ» ВІТЧИЗНУ

П’ять років тому Третя програма Українського радіо вперше вийшла в ефір у новому форматі під назвою «Канал духовного відродження Радіо «Культура», що стало по суті її другим народженням.

– Назва каналу багато до чого зобов’язує. Чи вдалося бодай частково зреалізувати задумане? – з таким запитанням наш кореспондент звернувся до віце-президента НРКУ, директора Радіо «Культура» Леонтія Даценка.
– Частково вдалося. Головне, ми зайняли в інформаційному просторі свою нішу, яку ніхто досі не займав і навіть не претендував на неї. Її можна було б означити як пізнавально-українознавчу. Іншими словами, у майже зденаціоналізованому ефірі ми подали слухачам сигнал: «Україна є. Нищена, але незнищенна, вона буде вічно!». І нас одразу зразу було почуто. Ось типовий лист від пані Ганни із м. Дубного Рівненської області: «Не знала, що такий канал є. І здавалося, що України в нас вже немає. Але сталося так, що я випадково натрапила на цей канал і відчула, що є ще Україна і українці».
– Виходить, ви знайшли аудиторію, а вона – вас?
– Саме так. Справа в тому, що, як відомо, після здобуття Україною державної незалежності з»явилася суспільна потреба у самопізнанні народу, у його прагненні повернути собі «вкрадену» Вітчизну. У людей виник попит на справжні духовно-естетичні цінності, що були свого часу недоступними або втраченими. Проте це лише один бік медалі. На превеликий жаль, існує й інша: суспільна летаргія, в якій перебуває значна частина зманкуртизованих українських громадян. Враховуючи цю обставину, Радіо «Культура» взяла собі за мету, суттєво змінивши формат Третьої програми УР, виконувати подвійну функцію: з одного боку якомога повніше задовольняти зрослий попит українців на передачі національно-культурної тематики, з другого – за допомогою таких передач сприяти, хай це буде, можливо, дещо голосно сказано, деколонізації душ і свідомості тих, хто опинився у тенетах імперської ідеології вчорашнього дня. Тобто, перших намагаємося задовольнити, других – пробуємо розбудити, діючи наполегливо, але й делікатно в цій чутливій і вразливій сфері.
Якщо ж говорити ще стисліше, то наша місія полягає в тому, щоб, образно кажучи, українців зробити українцями. А для цього, в першу чергу, слід створити в ефірі середовище високої духовної культури з його потужним притягальним силовим полем.
– Одна справа – добрі наміри, про що Ви говорили досі. Інша – їх реалізація. З чого Ви почали і що маєте?
– Не з кадрів, вони залишились майже ті самі, за винятком кількох чоловік, а з пошуку нових радіоформ. Щось вдалося, щось не зовсім. Але нині ми по праву пишаємося нашими фірмовими прямоефіріними програмами, якими є, скажімо, ранкова музично-інформаційна «Знакова постать» зі своєю блоковою структурою, аналогів якій у вітчизняному радіоефірі немає. До ведення подібних передач залучаємо найбільш досвідчених журналістів-особистостей, у котрих внутрішнє «я» співзвучне із множинним «я» всієї аудиторії. На мій погляд, можна бути геніальним у будь-якій сфері – музикознавцем, літературознавцем і навіть златоустом, але не ведучим-профі, бо то окремий Божий дар, бо то покликання. Не можу утриматися, щоб не назвати тут кількох наших провідних журналістів, а саме: Неллю Даниленко, яка займає посаду заступника директора Радіо «Культура» і опікується службою інформаційно-пізнавальних передач, Лесю Воронину, Любов Голоту та Тетяну Сосновську…
– Будь ласка, бодай стисло – про мовну політику радіоканалу?
– Скажу відверто, коли мені кілька днів поспіль потрапили до рук результати останніх соціологічних досліджень Центру Разумкова, де засвідчено зростання числа тих людей, хто вважає, що єдиною державою й офіційною мовою в Україні має бути українська, я, приємно вражений інформацією, дозволив собі подумати і про нашу заслугу в таких результатах.
Скажімо, радіослухачка Маргарита Михайлівна Струтинська – за фахом лікар-педіатр, яка останнім часом наполегливо освоює українську і демонструє неабиякі успіхи. А тих слухачів, хто під впливом наших передач перейшов з російської на українську і про це сказав у ефірі – десятки. Мало того, російськомовні слухачі досить часто звертаються до наших ведучих зі словами: «Извините, я буду по-русски» (де ви ще можете таке почути, крім Радіо «Культура»), тим самим засвідчуючи про свої симпатії та повагу як до наших журналістів, так і до їхньої мови.
– Досі Вами сказане вкладається в просту ринкову схему: на суспільний запит Радіо «Культура» відповідає пропозицією. А якість Ваших послуг визначає його величність рейтинг. То який він у Вас нині?
– Про рейтинг мова окрема. Почну з пошти. Я вже не раз говорив про досить втішний для нас факт: якщо до створення Радіо «Культура», тобто до 2003 року, на адресу Третьої програми УР за цілий рік надходило лише близько сотні листів, то вже за перший рік роботи в новому форматі ми одержали їх понад півтори тисячі! І це за тих умов, що саме у рік нашого старту Третій канал було позбавлено, по суті, єдиної передавальної мережі – УКХ-діапазон, що забезпечувало прийом каналу по всій території України. Із 57 радіопередавачів, ліцензійно закріплених за Радіо «Культура», залишився один-єдиний київський передавач (УКХ – 72,86 кГц), радіус дії якого обмежується лише столицею України та її околицями.
Отож, якщо врахувати ще й цю обставину (до краю зруйноване проводове мовлення можна брати до уваги лише частково), тоді слід з повним правом говорити про зростання пошти на каналі як про надзвичайний факт. Принаймні подібних прикладів у радіомовній практиці я не зустрічав. Як і не читав ще за сорок років роботи на радіо таких палких, проникливих і щемких листів вдячності, які вже п’ятий рік надходять на нашу адресу.
А тепер про рейтинг. Якщо ви глянете на будь-яку таблицю рейтингів, які готуються відповідними службами, то побачите, що протягом останніх п’яти-десяти років серед правофлангових популярності буде не що інше, як «Русское радио» і йому подібні, а серед аутсайдерів – Радіо «Культура». Секрет тут простий. «Русское радио» фактично покриває своїм сигналом всю територію України, а Радіо «Культура» в кращому випадку тулиться на окремо взятому клаптику території, про що вже йшлося. Тобто, наші програми з їх високою затребуваністю залишаються недоступними для переважної більшості слухачів. І все це залежить тільки від держави, яка має виділяти і частоти, і кошти на поширення державних програм. Гадаю, тепер не важко уявити, як прикро бути свідком того, що у твоїй молодій державі, яка важко зводиться на ноги, і для якої прагнеш щось зробити добре, у цій самій державі на її очах править бал зовсім інше радіо з іншими завданнями та іншою метою.
– Яка ж першопричина цього тривожного явища?
– У втраті почуття відповідальності наших керманичів ще на зорі української державної незалежності. Саме тоді мав бути закладений міцний фундамент для відродження нашої культури, починаючи з мови. Наведу приклад. У радянський період Перша програма УР мовила лише 8 годин. Решта 11 годин займали передачі із Москви. Та ось одного березневого ранку 1992 року всі 19 годин зазвучали з Києва українською мовою, а московські передачі було знято з програм УР одномоментно раз і назавжди. І нічого не сталося! До стін будинку УР на Хрещатику, 26 не прийшло жодної живої протестуючої душі!
Такий же мовний режим слід було прописати у ліцензіях і всім «ефемівкам», які згодом стали форпостами чужомовної культури і зарубіжного ширпотребу, і які з’явилися в середині 90-х, коли досвід УР вже був. Однак, державні чиновники перших складів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, яким була довірена доля української культури у вітчизняному радіопросторі, замість того, щоб використати сприятливий момент, справді історичний шанс для ренесансу державної мови, додумалися, нехтуючи Законом про телебачення і радіомовлення, видавати ліцензії усім FМ-радіостанціям з правом вести передачі двома мовами (українською і російською) 50 х 50. На практиці українська мова як і пісня та музика опинилися на задвірках ефіру. Зважте, до квотування мови у такий спосіб ще ніхто не додумався у білому світі. На всіх радіостанціях від Французького радіо до радіо Папуа-Нова Гвінея квотується лише програмний продукт вітчизняного чи зарубіжного виробництва, в т. ч. і музика. Скажімо, на Радіо Франс має звучати щодоби 80% французької музики і лише 20% - зарубіжної. І ні на секунду розходжень. Наші ж чиновники керувалися іншими принципами. Вони придумали поетапний, поступовий порятунок, чи то пак, спосіб впровадження у всі сфери життя української мови тоді, як вона потребувала негайних і радикальних заходів. «Процес переходу на українську мову, – волають ще й досі від імені держави діячі різних службових рангів, – має відбуватися поступово, а його регулювання бути надзвичайно обережним, щоб не викликати масового опору, не нашкодити  самій українській мові». Ось так. Цей принцип на ділі означає те саме, що вимагати від пожежного без поспіху гасити в хаті вогонь, або так само не квапитися до потопаючого, щоб йому подати руку. Отож, хата майже згоріла, потопаючий не дочекався руки. Джина випущено на волю.
Хоч вихід із становища є і тепер, але він востократ ускладнився. Втрачено час, що був, як мовиться, на вагу золота. Щоб завершити тему «держава-радіо», варто сказати і таке.
Канал Радіо «Культура» як радіостанція високих духовних стандартів за своєю природою є альтернативним каналом численним комерційним радіостанціям, мета яких – зароблення грошей, часом будь-якою ціною. Але йому, цьому каналу, як уже згадувалось, відведено місце не у верхньому, найбільш якісному для мовлення діапазоні, де звучать FMівки, на які накинулася наша молодь, а у нижньому, який часто відсутній у нових і навіть не дуже модерних сучасних радіоприймачах, у тому числі і в автомобілях (УКХ-72,86 кГц). Отож, мовляв, державний Канал духовного відродження віднині і прісно протиставляйся порожнечі приватного сектора, який породжує порожнечу душі і поборюй ефірний наркотизуючий мотлох чужомовної культури кращими взірцями національного мистецтва! Дерзайте! Але не в площині якісного діапазону, де вкрай потрібен твій радіопродукт. Дерзай там, де тебе ніхто не зможе не те що почути, а навіть знайти. Обслуговуй людей похилого віку, у яких ще, мабуть, залишились допотопні транзисторні ВЕФи, що працюють в нижньому діапазоні УКХ. А молодь нехай, як губка, вбирає в себе з верхнього діапазону чужу попсу і виростає та формує свою свідомість під впливом каламутних потоків вітчизняного інформаційного простору.
Дожилися! Гадаю, моя іронія цілком виправдана. І щоб дати вже остаточну і вичерпну відповідь на ваше питання, мушу констатувати гірку правду. Тепер з відстані часу видно неозброєним оком: тодішня (та якоюсь мірою ще й нинішня) політична еліта, сформована в період колоніального статусу України, була неспроможна оцінити роль і значення УР, що мало подвійне союзно-республіканське підпорядкування, і тому відсунула державне радіо як щось часткове на маргінеси державних інтересів. Наслідки плачевні – УР досі перебуває у стані перманентної кризи. Інакше й бути не може, адже бюджет НРКУ до поточного року становив усього приблизно 5% (!?) бюджету Польського радіо.
Коментарі, як кажуть, зайві. Мені шкода, що я уподібнююсь до тих, хто постійно скаржиться на свою державу та ще й проклинає її. Я обожнюю нашу державу, а засуджую тих, хто завдає шкоди їй.
– Картина, дійсно, невтішна і Вам можна тільки поспівчувати.
– Очевидно так. Бо хіба не стало Радіо «Культура» як і все УР зоною інформаційного лиха? Адже усі ці п»ять років канал нагадував собою театр абсурду, або театральне дійство з опущеною завісою. Залишковий принцип ставлення до культури як існував за радянського часу, так і залишився. Створений уже в незалежній Україні (1992 рік), цей канал одержав статус третьорозрядного, останнього серед каналів внутрішнього мовлення з найменшими ставками і найслабшою базою поширення. Тоді як у всьому світі культурологічній програмі відведено друге місце, скільки б тих програм не існувало: шість, як у Польщі, чи десять, як у Франції, з усіма наслідками, що з цього витікають. Зауважу при цьому, що культура як така давно вийшла на арену боротьби різних держав і народів за збереження свого місця під сонцем. У наших же умовах українська культура стала, як відомо, полем битви за українську державу і стягом її. «Майбутнє України, – каже академік Іван Дзюба, – вирішуватиметься у сфері культури». Безперечно. Адже будь-яка ідеологія, як базис усіх тоталітарних режимів, у демократичних суспільствах відчуджена від держави (що зафіксовано і в Конституції України). Проте насправді ідеологія як така нікуди не зникає і по суті не забороняється. Вона просто «розчиняється» у національних культурах і виступає у їх шатах як самодостатня і рушійна сила. Буде в народу культура як ідентифікуюча субстанція – буде й ідеологія, а отже, буде в такого суспільства і майбутнє.
Тому залишатися третім, останнім каналом УР для Радіо «Культура», певно ж, не виправдано. Друга програма УР, значна частина мовлення якого потрапила у приватні руки Товариства з обмеженою відповідальністю (!?), внаслідок чого російська попса тут домінує, має поступитися місцем Радіо «Культура».
І на завершення цієї частини нашої розмови хотів би процитувати один із листів, що надійшов свого часу із м. Херсона. Л.Васильєв, який проживає по вул. 40-річчя Жовтня, 183-а, кв. 44, звертаючись до тодішнього віце-прем»єр-міністра Д.Табачника, з криком у душі писав: «Наша влада (чи вона українська?) вкоїла ще один злочин проти українців: закрила найулюбленішу нашу українську програму – Канал духовного відродження Радіо «Культура» у СХ-діапазоні на частоті 549 кГц. Тому я звертаюсь до Вас допомогти українцям у відновленні звучання Радіо «Культура». А якщо і Ви не зможете щось зробити для народу, то допоможіть людям зробити те, чого не може зробити уряд: зібрати з миру по ниточці необхідні кошти. Тож я пропоную свою злиденну інвалідську місячну пенсію у фонд відродження передач Радіо «Культура». Скажіть тільки, куди її перерахувати?». Таких і подібних листів у всі державні інстанції надходило сотнями. Але всі вони, як і звертання керівництва НРКУ до урядових установ, залишалися гласом волаючого в пустелі. «Вузький прошарок» патріотично налаштованих наших слухачів не може привернути увагу деяких наших же «державотворців», яким чомусь і невтямки, що саме до такого прошарку, належав свого часу наш Геній і Пророк Тарас Шевченко! До нього, цього прошарку, без зайвої скромності, відношу і наше Радіо «Культура» разом з його слухачами. 
Чи не тому дехто із наших слухачів з власної волі і за власні кошти закуповують десятки транзисторних приймачів корейського виробництва «КІРО», які мають УКХ-діапазон, і роздають їх знайомим чи просто бажаючим. Я був вкрай здивований телефонним дзвінком нашого постійного слухача Михайла Павлика з м. Києва, який повідомив, що саме  так він розширює межі нашої аудиторії, роздаючи приймачі вчителям та учням київських гімназій. За цю благородну справу, незалежно від пана Миколи, взялася і Київська обласна організація партії Християнський Союз, яка вже презентувала корейський виріб сотням громадян Київщини. Ми розцінюємо це як виняткове явище у радіомовленні, аналогів якому не було і тим більше не може бути нині у 21-му комп»ютерному віці. Його, таке явище, може породити національно-культурне піднесення, яке знаходить свій вияв, зокрема, у сфері радіомовлення.
– Судячи з усього, за п’ять років зроблено чимало і про все розповісти не просто. А коли б ми обмежилися тільки останнім роком, чим він був успішним для Вас з боку творчих досягнень?
– По-перше, тим, що ми зреалізували новий проект під назвою «Радіо «Культура» представляє», особливість якого полягає в тому, що до Великої концертної студії Будинку звукозапису і радіомовлення НРКУ на 400 глядацьких місць запрошуються і слухачі, які стають учасниками і глядачами культурно-мистецького дійства.
Торік з успіхом було проведено також Перший Всеукраїнський конкурс радіоп’єс під девізом «Відродимо забутий жанр», метою якого було започаткування жанру оригінальної радіоп»єси як особливого виду радіомистецтва, що в 30-х роках минулого сторіччя було, по суті, в нас заборонним з ідеологічних міркувань, а нині є надзвичайно популярним у художньому мовленні світового радіо.
Одна із передач «Радіо «Культура» представляє» була присвячена урочистій церемонії вручення нагород переможцям цього конкурсу. До речі, цей захід як і презентація збірника «Тарас Шевченко у моєму житті», що відбулася теж у межах прямоефірної передачі, удостоїлися привітання Президента України Віктора Ющенка, чим ми особливо пишаємося. Бо, певно, за всю історію нашого радіо такої високої честі від першої особи України ще не надавалося жодній із радіопрограм.
Я сказав про найголовніше. І щоб не втомлювати читачів розповіддю про добрі справи нашого колективу дозволю собі висловити надію, що найтяжчий період у Радіо «Культура» залишиться в минулому, а вже в цьому році ми відчуємо вкрай необхідну підтримку з боку держави, бо колись же має з»явитися краща доля для нашої культури взагалі і у сфері радіомовлення зокрема.
– І насамкінець, чим маєте привернути увагу своїх шанувальників уже в поточному році?
– По-перше, наші слухачі певно помітили новий заспів Радіо «Культури» з вранішньою молитвою, а також нові рубрики «Святині України», «Ім’я», «Українська наука – людству» та «Радіокнига «Голодомор (свідчення очевидців)», які звучать систематично. Започаткували ми і авторську програму кандидата історичних наук Тараса Чухліба, який представляє громадський комітет з відзначення 300-річчя Повстання за незалежність України під проводом Івана Мазепи та Полтавської битви.
Гадаю, шанувальники каналу належним чином оцінять і відроджуваний нами жанр акустичного мистецтва – радіодраму, яка акумулює в собі потужне джерело емоційного впливу на слухача. Для постановки конкурсних робіт ми залучили народну артистку України Наталку Сумську, яка вже приступила до своїх обов’язків в ролі режисера. До речі, протягом року плануємо підготовити відповідну базу для проведення Міжнародного конкурсу радіоп’єс під егідою Європейської мовної спілки. 
Найближчим часом маємо дебютувати з новою програмою, присвяченою класичній музиці, зокрема оперному мистецтву. Будуть і сюрпризи, які заздалегідь не розголошуються. Одне слово, плани амбітні і не менш реальні. Ми назвалися постійно оновлюваним каналом і слова свого, сподіваюся, дотримаємо. 

Розмову записав Леонід АНТОНІВ


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика