ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



РЕАЛІЇ ТА МІФИ УКРАЇНСЬКОГО ПАТРІОТИЗМУ

«ПОМАРАНЧЕВА ЕЛІТА» ЗАБУЛА ПРО МАЙДАН
Досягнувши апогею народного самовираження під час Помаранчевої революції, коли волею українського народу було створено умови для демократичних перетворень, утвердження громадянського суспільства і здійснення цивілізаційного прогресу, наше суспільство знову дрейфує у бік авторитаризму.
Наразі майже всі здобутки Майдану бездарно розгублені, зраджені й дискредитовані тією псевдоелітою, яка прийшла до влади під час революційних подій листопада – грудня 2004 року. Нині майже всі ключові посади нинішньої влади обіймають представники великого капіталу, які більше звикли керувати не за допомогою механізмів ринкової економіки, а тіньовими методами.
Досить прагматична оцінка поразки «помаранчевих сил» колишнім дисидентом М. Мариновичем: «Помаранчеві» партії вирішили не опиратися на духовний потенціал Майдану, відкинувши його як утопічний... Вони не стали економічною альтернативою для Сходу; програли вони змагання й інформаційно... Зараз потрібно спертися не на гасла Майдану, як це часом намагаються робити «помаранчеві» політики, а на цінності Майдану... Тож для подолання нинішньої ситуації необхідними є переосмислення суті партійного життя і розбудова його навколо духовних цінностей».
НАМ БРАКУЄ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
Якщо ми прагнемо збудувати демократичну правову державу, утвердити громадянське суспільство, необхідно виховати політично зрілого й соціально активного громадянина, патріота своєї землі. Саме брак патріотизму, зневага до своїх земляків здебільшого є споконвічною проблемою для українців. З цього приводу класик українського консерватизму В. Липинський писав: «Можна мати прекрасну територію і ніколи не здобути на ній владу, не мати на ній своєї держави та не стати з нею ніколи нацією. Допіру свідомість своєї території і хотіння мати на ній свою окрему владу, свою окрему державу, перетворить її в активну порушуючу політичну силу. З цієї свідомості і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм – свідомість своєї території, а не сама територія – лежить в основі буття і могутності держав». Практичний політичний висновок В. Липинського з вищесказаного полягає в тому, що, коли ми хочемо мати стабільну державу, то мусимо розвивати в собі патріотизм, а не культивувати крайні ліберальні чи націоналістичні проекти.
Об’єктом такого патріотичного виховання, в першу чергу, має бути молодь, насамперед –в освітньо-виховних закладах, основним завданням яких (особливо вищих), крім з підготовки висококваліфікованих фахівців, мусить бути виховання патріотичної свідомості молодого покоління. Цей чинник необхідно враховувати у всіх освітніх програмах. Фахівець без патріотичних рис не може вважатися досконалим, адже його професіоналізм матиме космополітичне спрямування. Любов до Батьківщини виховується з самого дитинства, через засвоєння її національної історії, культури, а також морально-етичних та духовних рис народу. Для більшості громадян українська земля ще не стала священною, а її національні герої не цінуються адекватно. Звідси – розбрат і ворожнеча між окремими регіонами, безпорадність у створенні ефективної вертикалі влади.
Патріотичне виховання молоді, як нашої надії та майбутнього, слід здійснювати на кращих зразках української класики, серед творців якої провідне місце займають постаті Тараса Шевченка та Івана Франка. Вони були не лише речниками трагічної історії, поневірянь і боротьби свого народу за свободу й незалежність, а й провісниками нової, вільної і демократичної України. Титани українського духу – Т. Шевченко та І. Франко – уособлюють, передусім, символи єдності українців. Вони були геніальними творцями слова як універсальної форми буття і свідомості людини. У цьому контексті відомий теоретик українознавства П. Кононенко говорить так: «Отже: слово – це текст і підтекст, образ і думка, конкретне поняття і символ, ідея і форма, зміст і стиль, відбиток речей – і їх першопочаток... Бо слово – безмежність, писав Т. Шевченко, також наголошуючи на дивовижній – божественній і природі, і силі, і красі Слова. Тому, коли над Україною нависла загроза загибелі («Погибнеш, згинеш, Україно! Не стане й сліду на землі»), великий борець і пророк саме на мову поклав місію рятівника нації і держави, рішуче заявивши: «Я на сторожі коло їх Поставлю Слово!»
Іван Франко був мудрим вихователем і натхненником цілих поколінь українських патріотів. Звертаючись з «Одвертим листом до галицької української молоді», він пояснює згубний вплив словесної імітації патріотизму як особливої суспільної недуги: «Наш голосний, фразеологічний та в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глибоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція... мусить уступити місце живій, критичній праці думок і готовності – все і всюди подати й свій голос у загальній справі... Наша аж до границь безхарактерності посунена толеранція хиб та слабостей наших ближніх ... мусить уступити місце живішому моральному почуттю й енергійнішій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила розпаношитися в наших товариських відносинах».
Поряд з поступом багатства і науки, за Франком, потрібне зростання почуття милосердя, любові до людей і справедливості. «Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука… не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співпраці з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, уточнення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому». У своїй творчості І. Франко об’єднує українську національну ідею в новітню державницьку концепцію, що орієнтована на соціальну справедливість, ідейний та духовний поступ українського суспільства. Лише національна духовність, культура, мова, релігія здатні зародити в душах зерна українського патріотизму.
БЕЗ КУЛЬТУРИ, ДУХОВНОСТІ І МОВИ НАЦІЇ НЕМА Рівень цивілізованості нації визначається духовно-культурними чинниками. Адекватно розуміти українську культуру можна крізь призму консервативних цінностей: «Кожна суспільна група, що хоче будувати, організовувати суспільство, мусить черпати свої сили сама з себе, – вважає В.Липинський. – Для того, крім спільного економічного інтересу, вона мусить ще мати спільну традицію, тобто певну суму історичного досвіду, здобуту її попередніми поколіннями в боротьбі за існування й переданого «з молоком матері», з вихованням поколінням наступним. Оця сума певних суспільних вартостей ... творить те, що ми називаємо культурою. Без культури немає нації, без традиції немає культури. Без об’єднуючої спільної традиції і спільної культури не може існувати група людей, біля якої має об’єднатись і зорганізуватись нація». Нинішній низький рівень культури, брак духовних цінностей більшості українських громадян, який обумовлюється багатовіковою бездержавністю України, агресивною політикою колоніальних властей, перетворює їх на об’єкт масових політичних маніпуляцій.
Засвоєння національної культури без знання української мови неможливе. Тому духовно-культурний розвиток української нації зобов’язує державу дбати про розвиток рідної мови, а також забезпечення комфортних умов для існування мов національних меншин. Сумніви щодо цієї істини в новітню добу націєтворення розхитують унітарний статус України. Як наголошує Д. Павличко, «мовне питання – це питання життя і смерті українського народу та його держави». Мови можуть повноцінно співіснувати тільки тоді, коли кожна є повновладним господарем свого ареалу. Російська має свій власний ареал – Росію. На теренах України вона може всебічно розвиватися, але при цьому не асимілювати мову титульної нації.
Цілісність українського суспільства буде гарантована в тому разі, якщо політична еліта усвідомить просту істину: в мові живе нація. На жаль, сьогодні в Україні досі не існує чіткої та гармонійної системи бачення державної мовної політики, визначення її критеріїв, правових і організаційних принципів розвитку та застосування державної мови і мов національних меншин. Державна мовна політика має суперечливий характер, що, у свою чергу, призводить до дестабілізації, зростання соціального напруження в суспільстві. Тому питання формування та реалізації державної мовної політики України повинно стати пріоритетним у системі влади і виконувати стратегічну функцію, яка полягає в забезпеченні мовних прав громадян, незалежно від їх етнічної  належності. Тобто мовне питання безпосередньо стосується прав і свобод людини та громадянина, які має забезпечувати кожна демократична країна.
БЕЗ ВІЛЬНОЇ НАЦІЇ НЕМА ДЕРЖАВИ
Сьогодні як у вихованні молоді, так і в офіційній політиці бракує національної складової. Тому наразі актуальними видаються ідеї М. Міхновського, який ототожнює націю і державу. «Державна самостійність, – пише він, – є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин». Більш концептуально самостійницьке буття етносу бачить ідеолог українського націоналізму Д. Донцов. Він ставить націю на перше місце в загальній системі політичних цінностей. «Коли Україна хоче вийти із стану провінції, – стверджує вчений, – мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного і політичного нації... Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціальна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ. Через те, що нація є вічна, що її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось самостійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, переростаючи цілі одиниці, родини даного моменту... Вона не повинна робити угод з жодними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, лише вона має надавати зміст національній волі». Громадяни, що усвідомлюють і цінують свою національність, є найбільш ефективним державотворчим ресурсом.
Якщо в суспільстві переважають політично байдужі, світоглядно інертні, деморалізовані громадяни, владним інститутам відкривається широке поле для маніпуляцій свідомістю, встановлення авторитарних режимів. Запобігти цим тенденціям може громадянське суспільство, головною ознакою якого є те, що воно утворюється не державою, а безпосередньо індивідами. Діяльність громадянського суспільства спрямована на реалізацію потенціалу особистості, на обмеження поля функціонування владних структур. Наш сучасник Г.Берченко вважає, що «Громадянське суспільство – це суспільство вільних  громадян, де ключовим поняттям виступає свобода. Як бачимо, в сучасній Україні ідея свободи є чи не найголовнішою у формуванні громадянського суспільства. Саме відсутність свободи (політичної, економічної тощо) або її свавільне обмеження державною владою привело громадян на помаранчевий Майдан у листопаді та грудні 2004 року. Люди відчули шанс отримати цю свободу, і вони ним скористалися».
Отже, шлях до формування сучасної політичної нації має таку послідовність: мова – культура – історична пам’ять – етнічна нація як підґрунтя держави. Розірваність цього зв’язку веде не тільки до руйнування національної ідентичності, а й згубно впливає на розвиток політичної системи, спроможність нації будувати демократичне суспільство. Тому цілком доречною видається така констатація академіка НАН України В. Кременя: «Рівень демократії в нашій країні уявляється досить відносним – адже критична маса цієї самої демократії полягає не так у Конституції та законах, не так у наявності тієї чи іншої персони у владних структурах, а більшою мірою в тому, скільки кожен громадянин може винести цієї демократії на своїх плечах, щоденно відстоюючи її, йдучи навіть на певні жертви. Отож рівень демократії в нас у найближчому майбутньому не може бути більшим за рівень зрілості громадянського суспільства». Іншими словами, демократичні відносини вимірюються не нормативними положеннями й інститутами, а рівнем свідомості громадян.
Якщо економічні перетворення можна здійснити більш-менш мобільно, то формування національної свідомості –  тривалий процес, що здійснюється в ході політичної соціалізації не одного покоління. Тому для формування національно свідомих громадян варто мобілізовувати значні ресурси вже зараз. «Національне виховання має сприяти всебічному піднесенню національної самосвідомості, формуванню сукупності уявлень про власну націю, її самобутність, історичний шлях, місце серед інших етносів. Історія свідчить, що народи з недорозвиненою національною самосвідомістю не є в повному розумінні суб’єктами історичної діяльності, вони виступають, передусім, як об’єкти діяльності інших сил або як несвідомі вершителі того чи іншого діяння. Лише національна свідомість робить національність свідомою рушійною силою людської, зокрема політичної діяльності, соціалізує особистість».  Поки проблеми виховання національно свідомих громадян будуть на периферії інтересів влади і не стануть складовою частиною формування нової політичної нації, доти життєдіяльність української держави буде досить вразливою.
Національно-патріотична свідомість формується у процесі політичної соціалізації на основі любові до Батьківщини і свого народу. «Бути патріотом, – вважає В. Липинський, – це значить шукати задоволення не в тім, «щоб бути Українцем», а в тім, щоб було честю носити ім’я Українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони «не-Українці». Врешті, бути патріотом, це значить, будучи Українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети: віру в Бога і послух Його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної Влади (монархізм), загалом кажучи, лицарськість – тобто політичні вартості».
Отже, сучасні вимоги до якості навчання і патріотичного виховання молоді мають визначатися національними інтересами України та політичними цілями новітнього державотворення. Їх якість і рівень повинні бути достатніми для розбудови демократичної правової Української держави, для утвердження громадянського суспільства, виховання національної гордості, забезпечення прав і свобод громадян.
Михайло ГОРДІЄНКО,
кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії Національного університету державної податкової служби України, м. Ірпінь Київської області
Від редакції.
Друкуючи цю, можливо, полемічну, але, на наш погляд, актуальну статтю, просимо шановних читачів долучитися до обговорення цієї публікації на шпальтах нашого часопису. Будемо вдячні всім, хто поділитися своїми думками щодо порушених проблем, найцікавіші дописи будуть надруковані.


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика