ФЕДЕРАЦІЯ ПАТРІОТИЧНИХ ВИДАНЬ УКРАЇНИ
Українська газета плюс №45(185)
Персонал Плюс
18-31 грудня 2008 р.
 
 
2008
45 43 42 41
40 39 38 37
36 35 34 33
32 31 30 29
28 27 26 25
24 23 22 21
20 19 18 17
16 15 14 13
12 11 10 9
8 7 6 4
3 1    



ЗОЛОТИЙ ПЕРЕТИН

Щоранку Любов Павлівна від’їжджає на моторолері-скутері від свого будиночку, що на горі навпроти гори Божиці, до училища культури і мистецтв, що в центрі Канева, де викладає живопис.

…Склалося так в її житті, що коли помер батько, залишилася хата, яку потрібно було або продавати, або жити в ній. І ось таке роздоріжжя: Київ, де прожила 35 років, де чоловік, двоє дітей, онуки, будинок, мистецьке середовище, бо ж член Національної спілки художників. І Канів – де народилася, де минуло її дитинство, юність. І ще подумалося: як дивно, що в неї немає жодної картини про Київ. Усі про Канів. Певне, це був знак згори, може, така її місія – писати про Канів.
Стала серед батькового обійстя, глянула на свою хату (ця тема зблисне в її картині «Хаточки немовби в землю поросли», де віконця-очі сумно дивляться на землю, густо заплетену корінням). А в будинку холоднеча, треба дров настаратися, нарубати, щоби зігрітися. Та це не лякало. І ось у 2003 році Любов Міненко почала обживати свою домівку. І, звісно, малювати.
Власне, хист до малювання у неї пробудився ще в п’ятому класі. Тодішній директор школи Іван Сорокопуд вирізняв з-поміж інших учнів маленьку Любу і сказав про її здібності батькам. Купили їй гуашеві фарби, зробили пензлики, бо фабричних не було. А наступної осені Сорокопуд викликав Любу і на шкільній лінійці оголосив, що за малярські успіхи її нагороджують поїздкою до Москви. Після 10 класу вона поїхала до Києва вступати до художнього інституту. Свята простота! Люба й не підозрювала, хто ці абітурієнти: більшість із них закінчили художні школи, училища, ну і, звісно, були діти метрів. Зрозуміло, що Люба «пролетіла» на іспитах. Заплакана, сіла на східцях: «Що ж робити?» До неї підійшла якась жінка і сказала, що її знайома художниця може підготувати до вступу в інститут. Виявилося, що це стара людина, з примхливим характером, яка поставила вимогу: за навчання Люба має все робити по господарству. І дівчина стала служницею: прала, прасувала, варила, подавала і ходила позувати в студію, отримуючи 80 копійок за годину. Так тривало кілька місяців, поки зрозуміла: треба шукати інше житло, записатися вільним слухачем до студії художника Василя Забашти. Підробляла натурницею, позувала Люба завше одягненою, та незабаром викладачка інституту, відома художниця, наказала їй роздягнутися, бо потрібна була оголена натурниця. «Добре, – сказала дівчина, – але тільки разом із вами!» «Хамка! – розлючено вигукнула та. – Геть звідси!» І наказала вахтерові не впускати Любу до інституту. Але це не зламало дівчину, і наступного року вона стала студенткою.
На першому курсі в неї з живопису були самі трійки, пензель важко підкорявся їй. І якось спало на думку: «А якщо спробувати намалювати натюрморт кельмою?» А нею художники зішкрібують фарбу з палітри.
Працювала затято: змішувала фарби, кидала їх на полотно і захопилася роботою так, що незчулася, як зайшов викладач до майстерні. Побачивши натюрморт, напоєний буйними кольорами, похвалив її.
Серед своїх педагогів пані Люба тепло згадує особливо Данила Лідера, головного художника Національного драматичного театру імені Івана Франка.
А життя йшло своїм плином… 1973 року Люба вийшла заміж за Миколу Міненка, інженера, художника. За розподілом молодята поїхали до Хмельницького, працювали там у музично-драматичному театрі: вона – головним художником, чоловік – художником-постановником. Потім подружжя повернулося до Києва. Зраділа Люба, коли одержала від монументального цеху при Національній спілці художників замовлення – викарбувати панно для Київського палацу шлюбу. Працювати довелося цілий рік, бо панно мало розмір 10 квадратних метрів. Та недовго ця чудова робота красувалася на фасаді Палацу: її зняли, бо не вписувалася в догми соцреалізму, а була пройнята українськими орнаментами. І це Любу десь підкосило. Розуміючи, що наличку «українська націоналістка» будуть чіпляти до будь-якого її твору, вирішила: є чоловік, діти, дім, буду господаркою. Працьовита, заповзята, вона розвела курей, нутрій, кіз. Нелегко було їх усіх обійти, поратися на городі, годувати родину. Чоловік робив гарні ювелірні речі, які мали попит, а Любов Павлівна їх продавала. На Андріївському узвозі їх охоче купували.
На початку 90-х років до Міненків завітали голландці і захотіли купити всю колекцію чоловіка. А згодом Миколі Міненку запропонували зробити виставку ювелірних виробів у Національному музеї Тараса Шевченка. Для розширення тематичного діапазону дирекція запропонувала Любові Петрівні доповнити її творами живопису.
Згадує художниця: «Я відклала сапу та лопату і взяла в руки пензля. Наче й не було цих довгих десяти років розлуки з мистецтвом. Працювала до знемоги, і за три місяці зробила близько сотні картин і тканинних аплікацій». Виставка стала сенсацією. Захоплення викликали не стільки Миколині, як Любині твори, їх одразу розкуповували іноземці. А далі посипалися виставки, як із рогу достатку: щорічно в різних музеях Києва, Львова, Черкас, Канева. І щоразу резонанс у мистецькому житті України. І на підтвердження цих слів – остання виставка Любові Міненко в Музеї книги і друкарства України. У величезному залі – 65 робіт, оригінальних, яскравих, позначених самобутнім талантом художниці. Поруч мене стояли працівники цього музею, які зауважили, що тут відбувалися сотні виставок, але ця не забудеться. І справді, бо на картинах художниці органічно стикуються простір і час, пульсують гарячі кольори, сміливі, експресивні мазки кинуті пастозно. Ці образи – освідчення в любові до України, її історії, поезії, фольклору. Але вони не грішать архаїкою, а звучать цікаво, модерно. Ці картини – згустки енергії, що розпросторюються в діагональних, вертикальних, ламаних лініях ж вибухають суцвіттям розмитих контурів. Вони не для споглядання, а для співпереживання, в них є загадка, імпульс до діалогу із глядачем. І що найістотніше – вони такі українські – за національною сутністю образів, тональністю гарячих кольорів. І водночас модерні за композицією, грою кольорів.
Як сказала сама Любов Петрівна на цій виставці, її твори, немов пісня, що ніколи не замовкала, не зупинялася, незважаючи на холод, мороз, коли доводиться працювати у валянках, рубати дрова, щоби зігріти руки.
На вернісажі прозвучало багато теплих слів на адресу художниці, зокрема мистецтвознавець Анатолій Горовий, науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника Києво-Печерська лавра зазначив: «Її роботи непрості, як непроста сама Любов Павлівна. Вона часто робить наперекір собі. Дівоче прізвище її Шульга (лівша), а шульги завжди чинять по-своєму і не вміють ходити парадом. Один мій приятель, досвідчений реставратор, уважно розглянувши роботи Міненко, підмітив дуже цікаву деталь: на її картинах усі співвідношення персонажів, дерев, води, хмар тощо відповідають золотому перетину. Звичайно, я далекий від думки, начебто Любов Павлівна вимірювала все, що малює. Вона це робить інтуїтивно, спонтанно. Я бачив, як вона працює. За цим, здавалося б, порушенням анатомічної побудови тіла лише їй відомим способом зберігається цілісність, гармонійність образу.
Картини Л. Міненко живі як сама природа. Вона не звертає увагу на реалістичну достовірність, але виходить так, що її полотна правдивіші, ніж деяких майстрів-реалістів. Кожна постать на своєму місці, тому розглядати її мистецтво як щось стихійне, неприродне – неможливо. У неї нема жодного розрахунку, жодної вирахованості, все природне, все рухається, живе. Її твори національні за духом. Нині багато художників, які раніше прославляли Леніна, Сталіна, Брежнєва, Хрущова, малюють козачків, використовуючи історичні сюжети, але їхні персонажі холодні, відсторонені від правди. Любов Міненко національна за тим духом гайдамацької непокори, яка є в її генах, за тим християнським смиренням, яке теж дуже часто можна спостерігати на полотнах, хоча здається, що вони буйні. Вона давно плекає зробити серію робіт про Тараса Шевченка, Лесю Українку, Миколу Гоголя, і я впевнений, що це буде явище нове, несподіване й потужне, як, зрештою, всі її твори».
Привітати Любов Павлівну прийшов Євген Сверстюк, правозахисник-дисидент, письменник, який давно знає художницю: «Коли дивишся її картини, хочеться всміхнутися, бо цей світ несподіваний, розкований і добрий. Вона має славу давню на виставках і на обкладинках книжок. Любов Міненко робить зовсім несподівані речі. Світ її образів можна порівняти з тим дописьменним світом, який відкрився в «Лісовій пісні» Лесі Українки. Там же не скажеш про будь-якого з персонажів, що він колись читав чи писав. Вони мудрі ще до появи письменності, вони несуть той дух, який Міненко відкриває для нас, щось первісне, невідоме, яке, проте, існує в нашій підсвідомості. Я думаю, що цей перегук із колективною свідомістю, який ми бачимо на картинах Любові Павлівни, створює магнетичне поле, що нас приваблює».
… Є в художниці цікава картина «Битий шлях Канів-Київ», який мені, видається, став своєрідним мотто, епіграфом до її складної долі: крутизну, вигин дороги підсилюють інтенсивні звучання помаранчевих смуг, поєднаних із яро-зеленими – землі та неба. Їх розмежовують дерева-дороговкази, які біжать аж до виднокола. Ось такою звивистою є її життєва дорога: «Я дякую долі, що Бог послав мені особистості, які зіграли в моєму житті важливу роль: це батько, мама, директор школи Іван Сорокопуд. Потім – Іван Гончар, деякі викладачі з художнього інституту: Тетяна Яблонська, Данило Лідер, Микола Стороженко. Це ті люди, які вчили, які формували мене. Життя складалося дуже нелегко. Господь Бог послав мені зустріч з Євгеном Сверстюком. Я жила тоді в Каневі, і одного дня побачила на своїй вулиці пана Євгена з дружиною. Не знала, що й сказати їм, думаю, чого вони йдуть до мене. А мені тоді було так тяжко на душі, переживала, що мене як художниці нема, бо не пускали на жодну виставку, а я малювала, як хотіла. Євген Сверстюк почав роздивлятися мої картини, і мені цікава була його реакція. «Я хочу подивитись на ту «Надію» (мою роботу – О.М.), яка налякала Канів, Черкащину і Київщину». Він побачив цю картину і так зрадів! І ось сьогодні, пане Євгене, на цій виставці я хочу сказати вам свої слова подяки: «Як то добре, що ми зустрілися з вами в 1994 році. Не було б тоді цієї зустрічі, не було б мене отут із цими полотнами. Це подарунок із небес!»
Про творчість Любові Міненко захоплено пишуть мистецтвознавці, журналісти, на вернісажах багато людей, які люблять і розуміють її творчість. В доробку художниці понад 100 тканинних аплікацій, 20 пастелей. Більшість робіт потрапила до приватних колекцій за кордоном. Але успіх не паморочить голову, цієї напрочуд скромної, фантастично працьовитої і неординарної жінки. Як завше, після виставки вона повернеться додому, до батьківської хати, де на стіні висить талісман – її улюблена лялька в чорному одязі, на столі – фарби і транзистор, під звуки якого снуються думки про день нинішній і грядущий.
Ольга МЕЛЬНИК


 Версія для друку


Інші статті номеру
© "УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА ПЛЮС". Усі права застережено.
Свідоцтво про реєстрацію № ІІ585-457ПР від 1 серпня 2006 р., серія КВ,
видане Міністерством юстиції України.

Передрук матеріалів дозволяэться тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання.

Яндекс.Метрика